Повернення з зірок

— І не подумаю. Знаєш, що це таке? Ширма.

— Тобто як?

— Так. Здається, я знаю, що сталося.

— Що?

— Бетризація. Це мене вразило.

— Гадаєш?!

Він розплющив очі.

— Ясно. Не літають — і ніколи вже не будуть. Буде все гірше. Сю-сю. Лише велике сю-сю. Вони не можуть бачити крові. Не можуть думати про те, що може статися, коли…

— Стривай, — сказав я, — це неможливо. Адже є лікарі. Мусять бути хірурги…

— Значить, ти не знаєш?

— Що?

— Лікарі лише планують операцію. Виконують її роботи.

— Не може бути!

— Кажу тобі. Сам бачив. У Стокгольмі.

— А якщо потрібне негайне втручання лікаря?

— Не знаю… Здається, є якийсь засіб, за допомогою якого частково усуваються наслідки бетризації… на дуже короткий час. Той, що мені розповідав, не хотів сказати нічого конкретного. Боявся.

— Чого?

— Не знаю, Халь. Думаю, що вони зробили жахливу річ. Вони вбили в людині людину.

— Ну, це вже ти занадто, — тихо озвався я. — Кінець кінцем…

— Стривай. Адже це зовсім просто. Той, хто вбиває, готовий до того, що його й самого вб’ють, чи не так? Я мовчав.

— Треба, щоб людина могла рискувати. Усім. Ми можемо. Вони — ні. Тому вони так бояться нас.

— Жінки?

— Не лише жінки. Всі. Слухай… Він раптом сів.

— Що?

— Тобі дали гіпнагог?

— Гіпна… той апарат для навчання під час сну? Так.

— Ти користувався ним?! — майже скрикнув він.

— Ні… а в чому річ?…

— Твоє щастя. Кинь його в басейн.

— А що? Що це таке? Ти користувався ним?

— Ні. Щось мене спокусило, і я вислухав його не вві сні, хоч інструкція забороняє. Отже, ти нічого не знаєш!

Я теж сів.

— А що там таке?

Він похмуро дивився на мене.

— Патока! Ціла кондитерська, скажу тобі. Щоб ти був лагідний, щоб ти був чемний. Щоб ти мирився з будь-якими прикрощами. А якщо хтось тебе не розуміє або погано до тебе ставиться — жінка, наприклад, — то це твоя вина, а не її. Щонайвищим благом є суспільна рівновага, стабілізація і так далі і тому подібне — все це повторюється по сто разів. А висновок: жити тихо, писати мемуари, не для видання, а так, для себе, займатися спортом і самовдосконалюватися. Слухати старших.

— Це має замінити нам бетризацію, — пробурмотів я.

— Авжеж. Там ще була купа всякої всячини: що не можна ніколи вдаватися до сили або агресивного тону будь з ким, а вдарити когось — то вже справжня ганьба, навіть злочин, бо це часто призводить до страшного шоку. Битися не можна ні в якому разі, бо б’ються лише звірі, що…

— Стривай-но, — сказав я, — а якщо з заповідника втече дикий звір… Правда, вже немає диких звірів…

— Диких звірів немає, — сказав він, — але є роботи.

— Що ти маєш на увазі? Ти хочеш сказати, що їм можна дати наказ убивати?

— Авжеж.

— Звідки ти знаєш?

— Точно не знаю. Але, кінець кінцем, навіть бетризований собака може сказитися, правда?

— Але ж… але ж це… стривай! Отже, вони, виходить, можуть убити?! Дати наказ… А хіба це не все одно — чи самому вбити, чи наказати комусь?

— Для них — ні. Хіба що — в крайньому випадку, розумієш? Якщо виникне якась серйозна загроза, ну, як отой сказ. Таке буває, звісно, не часто. Але якби ми…

— Ми?

— Так, ми, ти і я, якби ми щось… ну, розумієш… тоді, очевидно, нами займуться роботи, а не вони. Вони не можуть. Бо вони добрі.

Він трохи помовчав. Його широкі, порожевілі від сонця й гарячого піску груди часто здіймалися.

— Якби я це знав. Якби я це знав. Якби… я… це… знав…

— Перестань.

— З тобою вже щось.було?

— Так.

— Ти мене розумієш?

— Розумію. Були дві — одна запросила мене одразу, як я вийшов з вокзалу… Чи, скоріше, вона забрала мене з собою. Я заблудив на тому клятому вокзалі.

— Знала вона, хто ти?

— Я сказав їй. Спочатку вона боялася, а потім наче освоїлась і знову злякалась. Я пішов до готелю. Другого дня… знаєш, кого я зустрів? Ремера!

— Та що ти кажеш! Скільки ж йому років — сто сімдесят?!

— Ні, то був син того. А втім, і цьому майже півтора століття. Мумія. Щось жахливе. Я з ним розмовляв. І.знаєш, він нам заздрить…

— Є чого.

— Він цього не розуміє. Отак, значить. А потім одна артистка. Реалістка, по-їхньому. Вона мною захопилася — ще б пак, живого пітекантропа здибала! Я поїхав до неї, а наступного дня утік звідти. То був палац. Величезний. Меблі, що розцвітають, стіни, що розсуваються, ліжка, що вгадують думки й бажання… отак.

— Угу. Не боялася?

— Боялася, проте випила щось — не знаю, що то було, може, якийсь наркотик. Перто, здається.

— Перто?!

— Атож. Ти знаєш, що це таке? Пив?

— Ні, — повільно промовив він. — Не пив. Але саме так називається те, що нейтралізує… — Бетризацію? Не може бути!

— Так мені сказав знайомий.

— Хто?

— Не можу тобі сказати, дав слово.

— Гаразд. Ось чому… чому вона… Я підхопився.

— Сідай.

Я сів.

— А ти? — запитав я. — Бо я все тільки про себе…

— Я? Нічого. Це значить — нічого в мене не вийшло. Нічого… — повторив він іще раз. Я мовчав.

— Як називається ця місцевість? — спитав він.

— Клавестра. Але саме містечко десь милі за дві звідси. Знаєш що, поїдемо туди. Я хотів віддати машину в ремонт. А повернемося — розважимося трохи, побігаємо. Га?

— Халь, — промовив він повільно, — старий коню…

— Га?

Його очі всміхалися.

— Біса хочеш вигнати легкою атлетикою? Ти осел!

— Так кінь чи осел? — сказав я. — Що ж тут поганого?

— Те, що з цього нічого не вийде. Чи ти зачепив уже котрогось із них!

— Чи… чи образив когось? Ні. Навіщо?

— Ні. Чи доторкнувся… Я зрозумів.

— Не було приводу. А що?

— Не раджу тобі.

— Чому?

— Бо це так, наче ти замахуєшся на свою годувальницю. Розумієш?

— Більш-менш. А що, якась пригода? Я старався не показати здивування. На кораблі Олаф був одним з найвитриманіших.

— Так. Я виглядав як останній дурень. Це було першого ж дня. Власне кажучи, першої ночі. Я не міг вийти з пошти — там немає дверей, тільки таке щось кружляє… ти ж бачив це?…