Повернення з зірок

— Двері, що обертаються?

— Та ні. Це має, здається, щось спільне з їхньою побутовою гравітацією, знаєш. Одним словом, я закрутився там, як у глечику, а один тип з дівчиною показував на мене і сміявся…

Я відчув, як шкіра у мене на вилицях ніби наїжилась.

— То нічого, що годувальниця, — сказав я. — Сподіваюсь, він уже не сміятиметься?

— Ні. У нього зламана ключиця.

— І тобі нічого не зробили?

— Ні. Бо я не вдарив його одразу, коли вийшов з отієї машини. Я запитав лише, що в цьому смішного, адже мене не було тут так довго, а він знову засміявся і сказав, показавши пальцем угору: «А, це з того мавп’ячого цирку…»

— З мавп’ячого цирку?

— Так. Аж тоді…

— Стривай. Чому з «мавп’ячого цирку»?

— Не знаю. Може, він чув, що астронавтів крутять у центрифугах. Не знаю, бо більше з ним не розмовляв… Ну так от. Мене відпустили, тільки відтепер Адапт на Місяці має ретельніше обробляти новоприбулих.

— Чи ще хтось має повернутися?

— Так. Група Сімоніаді, через вісімнадцять років.

— Тоді маємо час.

— Маємо.

— Проте вони повелися з тобою по-божому, — сказав я. — Ти зламав йому ключицю, а тебе відпустили…

— Мені здається, це через той «цирк», — сказав він. — їм з нами… знаєш як. Адже вони не дурні. Тим більше, що був би скандал. Халь, чоловіче, ти нічого не знаєш!

— Що?

— Знаєш, чому вони нічого не повідомили про наше прибуття?

— Здається, щось таке було в реалі. Я не бачив, але мені хтось казав.

— Так, було. Ти луснув би зо сміху, якби побачив. «Учора вранці повернулася на Землю група дослідників позапланетного простору. Члени групи почувають себе добре. Розпочинається обробка наукових матеріалів експедиції». Кінець, крапка, все.

— Не може бути!

— Слово честі. А знаєш, чому вони так зробили? Бояться нас! Тому й розкидали нас по всій Землі. Зрозумів?

— Ні. Я цього не розумію. Адже вони не ідіоти. Ти сам це казав хвилину тому. Не думають же вони, що ми й справді хижаки, що ми будемо кидатись на людей і хапати їх за горлянку?!

— Якби вони так думали, то нас не пустили б сюди. Ні, Халь. Йдеться не про нас. йдеться про щось більше.

— Не тягни. Кажи!

— Маси не усвідомлюють цього…

— Чого?

— Того, що гине дух відкриття. Що немає експедицій — про це вони знають. Але про це не думають!

Гадають, що експедицій немає тому, що вони непотрібні. Але є й такі, хто чудово бачить і знає, що робиться і які все це матиме наслідки. Які вже є наслідки!

— Що?

— Сю-сю! Сго-сю повік-віки. Уже ніхто не полетить до зірок. Уже ніхто не наважиться на небезпечний експеримент. Уже ніхто не випробує на собі нових ліків. Так що ж, вони цього не знають? Знають! І якби стало відомо, хто ми такі, що ми зробили, чого летіли, що це було, то ніколи, розумієш? — ніколи не вдалося б приховати таку трагедію!!

— Сю-сю? — спитав я, вживаючи його виразу; можливо, слухачеві цієї розмови він видався б смішним, але мені було не до сміху.

— Авжеж. Так що, це не трагедія, по-твоєму? Як ти це поясниш?

— Не знаю. Оль, слухай. Отже, ти вважаєш, що для нас це мусить бути і залишиться назавжди чимось великим? Адже ми віддали назавжди ті роки і все, от ми і вважаємо, що це найважливіше. Але, може, це не так? Треба бути об’єктивним. Бо скажи сам: що ми зробили?…

— Як це що?!

— Витрушуй мішки. Висип те все, що привіз з Фомальгауту.

— Ти збожеволів?

— Зовсім не збожеволів. Яку користь принесла ця експедиція?…

— Ми були пілотами, Халь. Спитай Джімму. Турбера.

— Оль, не мороч голови. Ми були там разом, і ти чудово знаєш, що вони робили, що робив Вентурі, поки не загинув, що робив Турбер — ну, то чого ти так дивишся? Що ж ми привезли? Чотири вози різних аналізів, спектральних, сяких-таких, проби мінералів, потім є ота живина чи метаплазма, чи як там називати оту погань з бети Арктура; Нормерс перевірив і уточнив свою теорію гравімагнетичних збурень; і ще виявилося, що на планетах типу С Меолі можуть існувати не три, а тетра-плоїди з групи моторних, а на тому клятому місці, де мало не сконав Ардер, немає нічого, крім паршивої лави та бульбашок заввишки з хмарочос! І для того, щоб переконатися, що та лава застигла такими великими триклятими бульбашками, ми мали виблювати десять років і стати посміховиськом з паноптикуму! Отже, заради якої холери ми туди лізли? Можеш мені сказати? Навіщо нам було все це?…

— Спокійно, — сказав він.

Я був злий. І він був злий. Очі його звузились. Я подумав, що ми, чого доброго, поб’ємося, і губи в мене затремтіли. І тоді він теж несподівано посміхнувся.

— Ти старий кінь, — сказав він. — Ти вмієш доводити людей до сказу, знаєш?

— Ти відійшов від теми, Олафе.

— Що відійшов? Сам відійшов! А якби ми зустріли слона, що має вісім ніг і розмовляє самою лише алгеброю, тоді що, ти був би задоволений? Чого ти чекав від цього Арктура? Раю? Тріумфальної арки? Чого тобі треба? За десять років я не чув від тебе стільки дурниць, як за цю хвилину.

Я глибоко зітхнув.

— Олафе, ти робиш’з мене дурника. Ти знаєш, про що йдеться. Я говорив про те, що без цього люди можуть жити…

— Ще б пак!

— Стривай. Можуть жити. І навіть, якщо все так, як ти кажеш, якщо вони перестали літати через бетризацію, то чи варто було платити такою ціною, — ось де проблема, яку треба розв’язати, дорогий мій!

— Хіба? А припустімо, що ти одружишся. Чого так дивишся? Не можеш одружитися? Можеш. Я тобі кажу, що можеш. І матимеш дітей. Так ти понесеш їх на бетризацію з піснею? Га?

— Не з піснею. Але що я зможу зробити? Воювати з цілим світом?…

— Коли так, хай тобі допомагають небеса, блакитні і чорні, — сказав він. — А зараз, якщо хочеш, можемо їхати до міста…

— Гаразд, — сказав я. — Обід буде за дві з половиною години, і ми встигнемо.

— А якби не встигли, то вже нічого не дадуть?…

— Дадуть, тільки…

Я почервонів під його поглядом. Наче не помічаючи цього, він почав струшувати пісок з босих ніг. Ми пішли нагору і, переодягнувшись, поїхали автомашиною до Клавестри. Рух на шосе був досить жвавий. Вперше я побачив кольорові глідери, рожеві й біло-жовті. Ми знайшли механічну майстерню. Мені здалося, що я помітив подив у скляних очах робота, який оглядав розбиту машину. Ми залишили її й повернулися пішки.

Виявилося, що є дві Клавестри — стара й нова; у старій, місцевому промисловому центрі, я був недавно з Маргером. А новий, модний, курорт кишів людьми, здебільшого молодими. У яскравій блискучій одежі хлопці виглядали зовсім як римські воїни, бо ці костюми сяяли на сонці, як коротенькі лати. Багато було дівчат, переважно гарних, інколи в купальниках, я б сказав, надто вже сміливих. Йдучи поруч з Олафом, я відчував на собі погляди всієї вулиці. Барвисті групки, побачивши нас, зупинялися під пальмами. Ми були вищі за всіх, люди озиралися, і я почував себе якось по-дурному.