Повернення з зірок

— Не бійся.

— Ні.

— Ти тремтиш.

— Це просто так.

Я обняв її. її голова, що була на моєму плечі, пересунулася в згин ліктя. Ми лежали так поруч, а навколо — мовчазна пітьма.

— Пізно вже, — шепнув я. — Дуже пізно. Можеш спати. Прошу тебе. Спи…

Я заколисував її повільним напруженням м’язів плеча. Вона лежала тихо, але я відчував тепло її тіла й подиху. Дихала часто. І серце в неї калатало швидко-швидко. Повільно, дуже повільно заспокоювалося воно. Мабуть, була дуже втомлена. Я прислухався спочатку з відкритими, потім із заплющеними очима, бо мені здавалося, що так я краще чую. Чи вона вже спить? Хто вона? Чому вона стільки для мене значить? Я лежав у темряві, з-за вікна тягло легким вітерцем, він ворушив фіранку, яка слабо шелестіла, мов пісок. Я ніяк не міг отямитися. Енессон, Томас, Вентурі, Ардер. Отже, все це було для цього? Для цього? Купка пороху. Там, де ніколи не віє вітер. Де немає ні хмар, ні сонця, ні дощу, де немає нічого. І я був там? Справді був? Заради чого? Я вже нічого не знав, усе зливалося в безформну темряву — я завмер. Ері здригнулася. Повільно повернулася на бік. Але голова її лишилася на моєму плечі. Вона іцось тихенько пробурмотіла. І спала далі. Я намагався уявити собі хромосферу Арктура. Безмежність, безмірність, над якою я летів і летів, обертаючись, як на химерній невидимій каруселі вогню, із сльозами на опухлих очах, і повторював самими губами: «Сонда, Нуль, Сім. Сонда, Нуль, Сім. Сонда, Нуль, Сім» — тисячі, тисячі разів, так що потім від самої лише думки про ці слова щось у мені здригалося, наче вони були випалені в мені, наче вони були раною; а у відповідь чувся лише тріск у навушниках і глузливий півнячий крик, на який моя апаратура перетворювала полум’я протуберанців, і там був Ардер, його обличчя, його тіло й ракета, перетворені на променистий газ. А Томас? Томас загинув, і ніхто не знав, що з ним сталося… А Енессон? Ми з ним були в поганих стосунках — я не терпів його. Але в камері тиснення я сперечався з Олафом, який не хотів мене випускати, бо було вже надто пізно: який я був благородний, великі небеса, чорні й блакитні… Але це не було благородством, це була справа людської ціни. Так. Бо кожен з нас був чимось дорогоцінним, людське життя мало надзвичайну вагу там, де не могло важити ніщо, де лише така тонесенька, майже неіснуюча плівка відділяла його від кінця. Той дротик чи контакт у радіо Ардера. Або той шов у реакторі Вентурі, якого Фосс не доглядів (а може, він одразу розійшовся, адже це буває, втома металу), і Вентурі протягом, ну, я знаю, п’яти секунд перестав існувати. А повернення Турбера? А чудесний порятунок Олафа, який розгубився, коли була перебита спрямовуюча антена? Яким чином? Ніхто цього не знав. Олаф повернувся чудом. Так, один на мільйон. А яке щастя мав я! Яке незвичайне, неможливе щастя… Плече в мене терпло, і мені було від цього нсвимовно хороше. «Ері, — сказав я в думці, — Ері». Як пташиний голос. Таке ім’я. Пташиний голос… Як ми просили Енессона, щоб він покричав по-пташиному… Він це вмів. Умів, а коли загинув, то разом з ним — усі птахи…

Але все це вже мішалося у мене в голові, я поринав і плив крізь темряву. В останню мить, перед тим, як заснути, мені здалося, що я там, на своєму місці, на підвісній койці, глибоко, біля самого залізного дна, а поруч зі мною лежить малий Арне — і я на мить пробудився. Ні. Арне мертвий, я на Землі. Дівчина тихо дихає.

«Будь благословенна, Ері», — сказав я в думці, вдихаючи запах її волосся, і заснув.

Я розплющив очі, не знаючи, де я і хто я. Темне волосся, розсипане на моєму плечі, — я не відчував його, бо плече заніміло, — здивувало мене. Це тривало якусь мить. А потім я знав уже все. Сонце ще не зійшло, світанок був молочно-білий, чистий; він був у вікнах, і від нього віяло холодом. Я дивився в її обличчя, наче бачив його вперше. Вона спала міцно, дихаючи із стуленими губами, їй, мабуть, було не дуже зручно на моєму плечі, бо підклала собі під голову долоню і часом легенько ворушила бровами, ніби дивувалася знову й знову. Цей рух був ледь помітний, але я дивився уважно, немов на її обличчі була написана моя доля.

Я подумав про Олафа. Надзвичайно обережно почав визволяти плече. Та вона спала глибоким сном, їй щось снилося — я застиг, намагаючись відгадати… Не її сон, тільки те, чи він не поганий. Обличчя в неї було майже дитяче. Сон не був поганий. Я відсунувся від неї, встав. Я був у купальному халаті, так, як ліг. Босоніж вийшов у коридор, тихо, дуже повільно причинив двері і так само обережно зазирнув до Олафової кімнати. Ліжко стояло незайманим. Він сидів за столом і спав, поклавши голову на руки. Він не роздягався, як я і гадав. Не знаю, що його збудило — мій погляд? Він одразу ж прокинувся, глянув на мене ясними очима, випростався й почав потягатися, розминаючи кістки.

— Олафе, — сказав я, — якби через сто років…

— Заткни рота, — запропонував він. — Халь, ти завжди мав погані нахили…

— Вже починаєш? Я лише хотів тобі сказати…

— Знаю, що ти хотів сказати. Я завжди знаю, що ти хочеш сказати, за тиждень до того, як почнеш говорити. Якби па «Прометеї» потрібен був бортовий капелан, ти б придався. Чому я, до дідька, раніше про це не подумав. Ти б у мене мав роботу. Халь, ніяких проповідей! Ніяких клятв, присяг і тому подібного. Як справи? Добре?

— Не знаю. Начебто. Не знаю. Якщо ти думаєш про… то між нами нічого.

— Ні, ти спочатку стань на коліна, — сказав він. — Лише на колінах можеш говорити. Дурню, хіба я тебе про це питаю? Невже не розумієш?… Я маю на увазі перспективи і таке інше.

— Не знаю. І ось що я тобі скажу: думаю, вона сама не знає. Я звалився їй на голову, як грім з ясного неба.

— Так. Це прикро, — зауважив Олаф. Він роздягався. Шукав плавки. — Скільки ти важиш? Сто десять?

— Щось близько цього. Не шукай, твої плавки на мені.

— Святий-святий, а завжди щось поцупить, — пробурчав він, однак коли я почав їх стягати з себе, додав: — Та ти з глузду з’їхав, облиш. У мене в чемодані друг…

— Як оформляється розлучення? Не знаєш часом? — спитав я.

Олаф спідлоба зиркнув на мене — він нахилився над чемоданом — і закліпав очима.

— Ні. Не знаю. Та й звідки мені це знати? Я чув, що це як чхнути. І навіть не треба казати «на здоров’я». Чи нема тут людської ванни, з водою?

— Не знаю. Мабуть, ні. Є лише така, знаєш.

— Авжеж. Освіжаючий вихор, що пахне зубною пастою. Жах. Ходімо до басейну. Без води я не почуваю себе вмитим. Бона спить?

— Спить.

— Ну то побігли.

Вода була холодна й чудова. Я зробив сальто спиною гвинтом; вийшло. Ніколи ще воно в мене не виходило. Я виринув, пирхаючи й кашляючи, бо набрав у ніс води.

— Май на увазі, — кинув мені з берега Олаф, — тепер ти мусиш бути обережним. Пам’ятаєш Маркля?

— Так. Ну і що?

— Він бував на аміачних місцях Юпітера, а коли повернувся, сів на тренувальному ракетодромі і виліз із ракети, обвішаний трофеями, немов ялинка, то спіткнувся і зламав собі ногу. Май на увазі. Я тобі кажу.

— Постараюся. Страшенно холодна вода. Я вилажу.

— Слушно. Ти міг би схопити нежить. У мене не було його десять років. А тільки-но прилетів на Місяць, почав кашляти.

— Бо там було сухо, ось чому, — сказав я з серйозною міною. Олаф засміявся й оббризкав мене всього, стрибнувши у воду за метр від мене.

— Там було справді сухо, — сказав він, випливаючи. — Це вдале визначення — правда? Сухо, але не дуже затишно.

— Оль, я вже побіг.

— Гаразд. Побачимося на сніданку, коли ти не проти.

— Звичайно.

Я побіг нагору, обтираючись по дорозі. Перед дверима я затамував подих. Обережно зазирнув. Вона ще спала. Я скористався з цього й швидко переодягся. Встиг ще й поголитися у душовій.

Я зазирнув до кімнати — мені здалося, що вона озвалась. Коли я навшпиньки наблизився до ліжка, вона розплющила очі.

— Я спала… тут?

— Так. Так, Ері…

— Мені здавалося, що хтось…

— Так, Ері, це був… я.

Вона дивилася на мене, немовби силкуючись щось згадати. Спочатку очі її трохи розширилися — від здивування? Потім вона заплющила їх, відкрила знову; крадькома, дуже швидко, проте не настільки, щоб я не помітив, зазирнула під ковдру; обличчя її зашарілося.

Я відкашлявся.

— Ти хочеш, мабуть, піти до себе, га? Може, мені краще вийти, або…

— Ні, — сказала вона, — адже в мене є халат. Вона загорнула його поли, сівши в ліжку.

— Це… вже… справді так?… — сказала вона тихо, таким тоном,наче з чимось розлучалася.

Я мовчав.

Вона підвелася, пройшла по кімнаті, повернулась.

Потім підняла на мене очі — в них було запитання, непевність і щось іще, чого я не міг відгадати.

— Чи ви, Брег…

— Моє ім’я Халь. Так мене звуть.

— Чи ви… Халь…

— Що?

— Але… він…

Не хотіла чи не могла сказати «мій чоловік»?

— Післязавтра він повернеться.

— Так?

— Що буде?

Я проковтнув клубок у горлі.

— Чи мені треба з ним поговорити? — спитав я.

— Як це поговорити? Ви хочете самі?

— А хто?

— Це вже буде… кінець?

Мені стало душно; я знову проковтнув клубок.

— Адже… нема іншого виходу.

— Я думала, що це… меск.

— Що це?…

— Ви… не знаєте?

— Нічого не розумію. Ні. Не знаю. Що це таке? — промовив я, відчуваючи, як у мене по тілу побігли мурашки. Знову я потрапив у одну з цих несподіваних ям, у грузьке непорозуміння.