Повернення з зірок
Шрифт:
Минаючи ряди барвистих будиночків, розсипаних по узгір’ях, на якомусь схилі ми побачили з шосе океан. Далекий приглушений шум його ми чули раніше.
Час від часу я поглядав на Ері. Вона мовчала, сиділа прямо, лише зрідка повертаючи голову вбік, на пропливаючий краєвид. Котедж — наш котедж — мав бути блакитний, з помаранчевим дахом. Я облизав губи й відчув смак солі. Шосе робило дугу вздовж піщаного берега. Гудіння мотора зливалося з голосом океану, що з такої відстані здавався тихим і. спокійним.
Котедж був одним з останніх. У маленькому садочку з кущами, посірілими від нальоту солі, недавній шторм на всьому лишив сліди. Хвилі, мабуть, сягали низької огорожі — скрізь були розкидані порожні мушлі. Крутий дах був висунутий уперед, утворюючи щось схоже на хвацько заломлені криси плоского капелюха, які кидали густу тінь. Сусідній котедж визирав з-за високого живоплоту. До нього було кроків шістсот.
Нижче, на пляжі, в формі півмісяця видніли маленькі постаті людей.
Я відчинив дверцята.
— Ері…
Вона вийшла, не сказавши й слова. Якби я знав, що там,
— Ні, — сказав я. — Я не дам тобі переступати через поріг.
— Чому?
Я підняв її на руки.
— Відчини… — попросив я. Вона доторкнулася пальцями до плитки, двері відчинилися.
Я переніс її через поріг і поставив на підлогу.
— Це такий звичай. На щастя…
Вона перша пішла оглянути кімнати. Кухня була позаду, автоматична, і один робот, власне, не робот, а такий собі електричний дурник для прибирання кімнат. Він міг і на стіл подавати, виконував накази, але говорив лише кілька слів.
— Ері, — сказав я, — хочеш піти на пляж? Вона заперечливо похитала головою. Ми стояли посередині найбільшої, білої з золотом, кімнати.
— А що ти хочеш, може…
Я не встиг закінчити, як вона знову похитала головою.
Я вже бачив, що й далі буде щось подібне. Проте я кинув кості, гра мусила тривати.
— Занесу речі, — сказав я і почекав, чи не відповість вона щось, але Ері сіла в зелене, як трава, крісло, і я зрозумів, що вона нічого не скаже. Цей перший день був жахливий. Ері не робила нічого демонстративного, навмисне не уникала мене, а по обіді спробувала навіть трохи попрацювати над своїми книжками. Тоді я попросив дозволу побути в її кімнаті й дивитися на неї. Я обіцяв, що мовчатиму як німий і не заважатиму. Але вже за чверть години (який я був швидкий!) здогадався, що моя присутність гнітить її, мов невидимий тягар; це я зрозумів, дивлячись на її зігнуту спину, зрозумів з нерішучих, обережних рухів, і тоді, обливаючись потом, утік звідти й почав ходити по своїй кімнаті. Я ще не знав її. Але вже бачив, що вона дівчина кмітлива, а може, й більше. У ситуації, що створилася, це було водночас і добре, й погано. Добре, бо якщо вона не розуміла, то принаймні здогадувалася, хто я такий, і не бачила в мені ні потворного варвара, ні дикуна. Погано, бо якщо це було так, то порада, яку дав мені Олаф в останню мить, не мала ваги. Він процитував афоризм з книги Хон, який я знав і раніше: «Якщо жінка повинна бути полум’ям, то чоловік — кригою». Отже, єдиним моїм шансом він вважав ніч. Це мені було дуже неприємно, але я розумів, що за такий короткий час я не зможу знайти ключа до її душі за допомогою слів; я знав: що б я не говорив, усе лишатиметься тільки словами, бо ні в чому не похитне її впевненості у власній правоті, не пом’якшить її гніву, теж справедливого, який виявився лише один раз, коли вона почала кричати «не хочу, не хочу!» І те, що вона тоді так швидко опанувала себе, я теж вважав поганим знаком.
Вона боялася мене — увечері це стало особливо помітно. Я намагався бути тихим і лагідним, як Був, маленький пілот, який умів (він був найбільшим мовчальником, якого я будь-коли знав), не кажучи нічого, сказати і зробити все, що хотів.
Після вечері (вона нічого не їла, що теж здалося мені поганою ознакою) я відчув, як у мені зростає гнів; інколи я ненавидів її за власні муки, а безмежна несправедливість цього почуття лише поглиблювала їх.
Наша перша, справжня ніч… Коли Ері заснула в мене на руках, уся ще гаряча, а уривчастий подих її потроху переходив поодинокими, дедалі тихшими віддихами в забуття, мене охопила певність, що я переміг. Довго, дуже довго вона чинила опір — не мені, а власному тілу, що його я пізнавав од тонких нігтів, од тендітних пальців, долоней, ступнів, кожну частину й згин яких я нібито відмикав і будив до життя поцілунками, диханням, украдаючись у неї — всупереч їй самій, повільно, з нескінченним терпінням, так що переходи були майже непомітні, а тільки-но вловлював посилення опору, підступно відступав, шепочучи їй божевільні, безглузді, дитячі слова, відтак знову мовчав і лише пестив її легкими дотиками, годину за годиною, й відчував, що вона поступово розкривається, а скутість її переходить у трепетання останнього опору, аж поки вона не затремтіла інакше — вже скорена; але я не квапився, очікував і тільки не мовив і слова, бо це було поза словами, вгадуючії в пітьмі її зіщулені на постелі стрункі плечі, її ніжні перса — ліву грудь, бо ж там билося серце, билося все полохливіше, а дихала вона дедалі швидше й розпачливіше, і ось це сталося; то було навіть не блаженство, а насолода самознищення й злиття, двобій тіл, що нагло й брутально зливаються на мить в одне ціле. Тоді наші збуджені подихи, наше полум’я перейшли в нестяму; Ері зойкнула один раз, слабо, високим дитячим голосом, і обійняла мене. А потім її руки відпустили мене — крадькома, ніби у великому соромі й смутку, ніби вона раптом збагнула, як підступно, як страшно обплутав і ошукав я її. А я знову розпочав усе — поцілунки в долоню, німі благання — цей ніжний і такий жорстокий наступ. І все повторилося з самого початку, неначе в чорному, жаркому сні, і в якусь мить я відчув, як рука. що поринула мені у волосся, притиснула моє обличчя до її голого плеча з силою, якої я навіть не сподівався від неї. А потім, смертельно знесилена, дихаючи уривчасто, ніби з бажанням позбутись пекучого жару й раптового жаху, вона заснула. А я лежав без руху, як мертвий, напружений вкрай, немов силувався збагнути, чи те, що сталося, значить усе, чи нічого. Вже перед тим, як поринути в сон, мені здалося, що ми врятовані; аж тоді прийшов спокій,
великий і безмежний, як на Ксренеї, коли я лежав на розпечених брилах потрісканої лави з непритомним Ардером, бачив за склом скафандра його уста, що здригались у гарячковому подиху, і знав, що таки врятував його, але не мав більше сил відвернути кран його аварійного балона; я лежав як спаралізований, з почуттям, що найбільша справа мого життя вже позаду, і якщо я тепер загину, то вже нічого не зміниться, і заціпеніння моє було тоді як невимовне мовчання тріумфу.А вранці все почалося спочатку. У перші години вона ще соромилась, а може, це була зневага до мене, або ж вона сама себе зневажала за те, що сталося; незадовго до обіду мені вдалося вмовити її трохи прогулятися. Ми їхали по шосе вздовж велетенських пляжів. Тихий океан лежав під сонцем, гомінливий велет у білій та золотій піні, а на ньому, аж до обрію — барвисті клаптики вітрил. Я зупинив машину там, де пляжі закінчувалися, несподівано переходячи у невисоку скелясту кручу. Шосе тут круто повертало і, зробивши крок від його краю, можна було бачити з гори бурхливий прибій. Потім ми повернулися на обід. Усе було знову, як напередодні, а в мені все завмирало від думки про ніч, бо я не хотів, не хотів так. Коли я не дивився на неї, то відчував на собі її погляд. Я намагався відгадати, що ховається за зморшками, які знову з’являлися на її чолі, за несподіваними поглядами, і не знаю, як і чому — за кілька хвилин до вечері, коли ми вже сідали за стіл, зненацька наче хтось одним ударом розчерепив мені голову, — я зрозумів усе. Мені хотілося бити себе кулаками за те, що я був таким егоїстичним дурнем, таким негідником, що сам себе ошукує, — і я сидів закам’янілий, тільки ця буря вирувала в мені, піт виступив на чолі, я відчув раптову слабість. Вона спитала:
— Що з тобою?…
— Ері, — прохрипів я, — я лише зараз… Присягаюсь тобі! Лише зараз я зрозумів, лише зараз, що ти пішла зі мною, бо боялася, що я… Так?
Очі її розширилися від подиву, вона дивилася на мене уважно, наче підозріваючи якесь шахрайство, комедію.
Вона кивнула головою.
Я скочив з місця.
— Поїхали!
— Куди?
— До Клавестри. Спакуй речі. Будемо там… — я глянув на годинник, — за три години. Вона стояла нерухомо.
— Справді?… — спитала вона.
— Справді, Ері! Я не знав. Так розумно. Цьому важко повірити. Однак є якісь межі. Так, є межі. Ері, я ще цього добре не розумію — як я міг так, адже я обманював себе самого! Та не знаю, все одно, тепер це вже байдуже.
Вона уклала речі — так швидко… Все в мені ламалося й руйнувалося, але зовні я був зовсім, майже зовсім спокійний. Сівши біля мене в машині, вона сказала:
— Халь, пробач мені.
— Що… ага! — зрозумів я. — Ти думала, що я знаю?
— Так.
— Добре. Не будемо про це говорити.
І знову я помчав із стокілометровою швидкістю; пробігали котеджі жовті, білі, сапфірові, дорога звивалася, я збільшував швидкість, рух на шосе спочатку був сильний, а потім не дуже, котеджі меркли, небо стало темно-блакитним, з’явилися зорі, а ми мчали вперед під пронизливий свист вітру.
Все навколо потемніло, узгір’я ставали силуетами, шеренгами сірих горбів, дорога звивалася в сутіні широкою фосфоризуючою стрічкою. Я впізнав перші будинки
Клавестри, знайомий поворот, живоплоти. Біля входу я зупинив маціиііу, виніс її речі в садок під веранду.
— Не хочу заходити туди… Розумієш?
— Розумію.
Я відвернувся, не міг з нею прощатися. Вона доторкнулась до моєї руки, я здригнувся мов опечений.
— Халь, дякую…
— Не кажи нічого. Будь ласка, нічого не кажи. Я втік. Стрибнув у машину, рушив, рівне гудіння мотора на якусь мить заспокоїло мене. Звичайно, вона боялася, що я його вб’ю! Вона ж бачила, що я намагався вбити ні в чому не винного Олафа лише через те, що він не дозволив мені… — а зрештою! — зрештою нічого. Я кричав у машині, я міг дозволити собі все, я був один, мотор заглушував моє безумство — і навіть не пам’ятаю, коли зорієнтувався, що мені робити. І знову, як і перед тим, прийшло заспокоєння. Вже не таке. Бо те, що я скористався такою жахливою ситуацією і таким способом змусив її піти зі мною і все робив заради цього — то було найгірше, що я міг собі уявити, оскільки в мене відняли навіть спогади, згадку про ту ніч — усе! Я сам власними руками знищив усе це і через свій безмежний егоїзм, засліплений, я не зміг побачити того, що було найважливішим, найочевиднішим: адже ж вона не обманювала, коли говорила, що не боїться мене. Напевне, боялася не за себе, а за нього.
За шибками летіли вогники, передмістя було невимовно гарне, а я, роз’ятрений, спустошений, переходив з одного віражу у другий, аж шини сичали; туди, до Тихого океану, до тих скель; в якусь мить, коли машину кинуло сильніше, ніж я цього сподівався, і вона вийшла правими колесами за край шосе, я злякався; це тривало якусь долю секунди, а потім я вибухнув шаленим реготом, що побоявся загинути тут, адже вирішив знайти смерть деінде; регіт, а потім схлипування. Я повинен зробити це швидко, бо зараз я вже не той. Те, що зі мною діється, не просто страшне, гірше — огидне. І ще щось я говорив сам собі — що я мушу соромитись. Слова, слова. Було вже зовсім темно, на шосе нікого, вночі мало хто їздив. І раптом я помітив недалеко за собою чорний глідер. Він легко йшов там, де мені доводилося весь час оперувати гальмами і газом. Бо глідери тримаються дороги магнетичним чи гравітаційним притяганням, біс його зкає. Він міг легко випередити мене, але тримався позаду, метрів за вісімдесят, часом трохи ближче, часом трохи далі. На крутих віражах, коли машину заносило поперек дороги і я зрізав кут зліва, він лишався позаду. Може, водій боявся? Правда, у тих машинах не було водіїв. Але що мені до того глідера!