Повернення з зірок

Ця Коронація була зовсім простою справою. Людину одягали в скафандр, вивозили на орбіту Землі і на висоті якихось ста тисяч кілометрів, звідки Земля скидалася на збільшений у п’ять разів Місяць, просто виштовхували з ракети в порожнечу, а потім відлітали. І треба було, зависнувши отак, ворушачи руками й ногами, чекати на їхнє повернення, на порятунок; скафандр був надійний, зручний, мав кисневу.апаратуру і кліматизацію, він грів, навіть годував людину поживною пастою, яка кожні дві години видавлювалася в спеціальний мундштук. Нічого не могло трапитися, хіба що зіпсувався б прикріплений ззовні до скафандра портативний радіоапарат, який автоматичними сигналами вказував, де шукати його власника. Не було в цьому скафандрі лише радіостанції зв’язку, і, зрозуміло, це робили навмисне; отже, не можна було почути ніякого голосу, крім свого власного. Оточена з усіх боків зірками й нематеріальною темрявою, людина мусила чекати, зависнувши в положенні, що було не таким уже й незручним. Довго, але, правду кажучи, не так уже й дуже.

І більше нічого.

Нічого, але люди від цього божеволіли; на ракету Бази інколи втягували таких, що корчилися в епілептичних конвульсіях. Це було найповніше знищення особистості, загибель, смерть при цілковитому збереженні свідомості; це було пізнавання вічності, яка сповнювала людину й давала їй відчути свій страхітливий смак. Нам припало зазирнути в незбагненне — в безодню позаземного існування, яка розкинулася в усіх напрямках; нескінченне падіння, зірки між такими непотрібними, незграбно розкинутими ногами, зайвість рук, губ, жестів, будь-якого руху чи нерухомості; скафандри розпухали від крику, нещасні волали: досить!

Годі згадувати про те, що було лише випробуванням, вступом, чимось навмисне вигаданим і добре обміркованим, навіть гарантованим. Ні з ким із тих, кого «коронували», нічого не сталося, всіх розшукала ракета Бази.

Щоправда, і про це нам не говорили, щоб правдивість ситуації була якомога повнішою.

Коронація пройшла в мене добре, бо я мав свою власну систему. Це було дуже просто і не зовсім чесно: цього не можна було робити. Коли мене виштовхнули з люка, я заплющив очі. Потім я думав про різні речі. Єдине, чого треба було мати досить — це витримки. Треба було собі сказати, що не розплющиш цих нещасних очей ні в якому разі. Янсен, по-моєму, знав про мій трюк. Та це не мало для мене ніяких наслідків. Може, він вважав, що це на мою користь?

Але все це відбувалося на Землі або поблизу неї. Потім прийшла вже не вигадана й не створена лабораторними методами порожнеча — та, яка вбивала по-справжньому, а не умовно, і яка інколи милувала Олаафа, Джімму, Турбера, мене, отих сімох з «Улісса», навіть дала нам можливість повернутися. Після чого ми, які нічого так не прагнули, як спокою, побачивши свої мрії здійсненими з такою ж повнотою, одразу ж погордували спокоєм. Здається, ще Платон сказав: «Нещасний, ти матимеш те, чого хотів».

7

Однієї ночі, дуже пізно, ми лежали втомлені коханням, і схилене набік обличчя Ері притулилося до моєї руки; підвівши очі, я крізь відчинене вікно міг бачити проти себе зірки у просвіті між хмарами. Вітру не було, штора, що звісилася за підвіконня, застигла, мов біла примара, з океанського простору котилися хвилі, і я чув протяжний гук, а потім нерівний шум — то вони розбивалися на пляжі. Після цього на кільканадцять ударів серця западала тиша, знову невидимі води штурмували в пітьмі плоский берег. Проте я майже не чув цього ритмічного нагадування про земну реальність і широко розплющеними очима дивився на Південний Хрест, Бета якого була в польоті нашою провідницею, і я стільки разів розпочинав кожен свій день від вимірювань її; згодом я вже робив це зовсім автоматично, заглиблений в інші думки; вона вела нас несхибно, як ніколи не згасаючий маяк порожнечі. Зараз я знову просто-таки відчував у руках тверді металеві важелі, які треба було повертати, щоб ця світла цяточка серед глибокої пітьмиопинилася в центрі поля зору. Ця зірка, одна з найдальніших, не змінилася, коли ми майже досягли мети, й світила весь час з однаковою байдужістю, тоді як Південний Хрест давно розпався й перестав для нас існувати, бо ми занурилися в його глибини, і тоді ця біла цятка, цей зоряний велетень перестав бути тим, чим здавався нам спочатку — викликом; його незмінність довела нам своє справжнє значення, вона була свідченням мізерності наших починань, байдужості порожнечі Всесвіту, з якою ніхто й ніколи не зуміє примиритися.

Але зараз, намагаючись почути подих Ері, я майже не вірив, що так було. Я міг повторювати в думках:

«Справді, справді я там був» — але все одно тепер мені важко в це повірити. Ері здригнулася. Я хотів відсунутися, звільнити більше місця для неї, коли раптом відчув її погляд.

— Ти не спиш? — прошепотів я і нахилився, щоб торкнутися губами її вуст, але вона приклала мені до губ кінчики пальців, якусь мить тримала їх так, потім провела ними вздовж ключиці до грудей, обвела твердь западину між ребер, притиснула до неї долоню.

— Що це в тебе? — прошепотіла вона.

— Шрам.

— Від чого?

— Була одна пригода.

Ері замовкла. Я відчував, що вона дивиться на мене. Вона підвела голову, її очі зливалися з пітьмою, не блищали, і я ледве бачив контур її білого плеча, що підіймалося й опускалося від дихання.

— Чому ти мені нічого не розповідаєш? — шепнула вона.

— Про зірки? — збагнув я. Вона мовчала. Я не знав, що сказати.

— Гадаєш, я не розумію?

Я дивився на неї зблизька, крізь морок, крізь шум океану, який то сповнював, то залишав кімнату, і не знав, як це розповісти.

— Ері…

Я хотів обняти її. Вона вивільнилася й сіла в ліжку.

— Можеш не розповідати, коли не хочеш. Але чому, скажи?

— Ти не знаєш? Справді не знаєш?

— Тепер уже знаю. Ти пожалів мене?

— Ні. Просто боюся.

— Чого?

— Сам добре не знаю. Не хочу цього ворушити. Я нічого не закреслюю. Це, зрештою, неможливо. Але розповідати, по-моєму, значило б замкнутися в цьому. Від усіх, від усього, від того, що є… зараз…

— Я розумію, — тихо промовила вона. Бліда пляма її обличчя зникла, ьона схилила голову. — Ти вважаєш, що для мене це ніщо…

— Ні, ні, — намагався я перебити її.

— Стривай, зараз я скажу. Тс, що я думаю про астронавтику і що я сама ніколи не залишила б Землю, — одне. Але це не має нічого спільного з тобою та зі мною. А втім, має: адже ми разом. Інакше не були б ніколи. Астронавтика для мене — це ти. Ось чому я так хотіла б… але не треба. Якщо все так, як ти кажеш. Якщо ти це відчуваєш.

— Я розповім.

— Але не сьогодні.

— Сьогодні.

Я опустився на подушки. Вона пішла навшпиньках, міліючи в пітьмі. Потягла штору. Зірки зникли, лишилося тільки розкотисте клекотіння Тихого океану. Я вже майже нічого не бачив. Вона підійшла до ліжка, лягла.

— Ти бачила коли-небудь корабель типу «Прометея»?

— Ні.

— Він дуже великий. На Землі він важив би понад триста тисяч тонн.

— І вас було так мало?

— Дванадцятеро. Том Ардер, Олаф, Арне, Томас — пілоти. Ну і я. І сім учених. Але якщо ти гадаєш, що там було просторо, то помиляєшся. Дев’ять десятих маси — це машинна частина. Фотонні агрегати. Склади, припаси, запасна апаратура — під житло припадає зовсім невелика площа. Кожен з нас мав по каюті, не враховуючи загальних приміщень. У середній частині корпусу — штурманська рубка та малі ракети для польотів на небесні тіла, ракети-зонди, ще менші, для збирання коронарних проб…

— Ти був над Арктуром саме в такій?

— Так. З Ардером.

— Чому ви не летіли разом?

— В одній ракеті? Бо це б зменшило шанси.

— Як це?

— Зонд — це охолодження, розумієш? Він наче літаючий холодильник. Місця лише стільки, щоб сісти. Там сидиш у льодовій шкаралупі. Лід тане з боку оболонки і знову замерзає на трубах. Компресори можуть зіпсуватися. Щоб згоріти, досить хвилини, бо назовні вісім, десять або дванадцять тисяч градусів. Якщо це станеться у двомісній ракеті, то мусять загинути двоє. А так — лише один. Розумієш?