Повiя

–  I трохи не солона! А куштувала, кажеш?
– гримнула вона на Килину.

–  Я ж мов до смаку солила, - несмiло одказала та.

–  До смаку? Добрий у тебе смак! Дай солi!
– i по цiлiй жменi вона бурхнула в той i другий казани.

Хоч потiм косарi, зiйшовшись на обiд, i казали, що каша з сiльцею, та Одарка не чула. Зiгнувшись над своїм шитвом за товстою липою, вона думала: "Уже менi оцi дiти! Що не задумаєш, як не криєшся вiд них, а вони зразу усе розплещуть… Ну вже i дiти!"

Х

На третiй день Колiсник вернувся сердитий та хмурий; дiло за спаш вiн програв. "Що воно за суддя? Який вiн суддя? "У вас, - каже, - нема нi свiдителiв, нi поличного". Нащо тi свiдителi, навiщо поличне? Хiба я стану брехати? Ти ж суддя! Ти судищ по своїй совiстi! Я, значить, по-твоєму, брешу. Ну, вже ж доживемо до нових виборiв. Пустимо тебе, голубе, сторч головою! Хто тебе вибирає? Мужики вибрали б? Дожидайсь, поки виберуть!

– толкувався вiн, лаючи i суддю, i лiсника, i слобожан.

На четвертий зрана сидiв вiн у свiтлицi i пив чай, що Христя наливала. Знадвору у розчинене вiкно доносився якийсь гомiн: чувся чужий чийсь голос i Кирилiв.

–  Тут такої, парубче, немає, - казав Кирило.

–  А менi хазяїн i хазяйка велiли у двiр iти i спитати Христi Притикiвни, Христя, почувши своє мення, кинулася до вiкна. Пiдiйшов i Колiсник. Коло замчища стояв перед Кирилом молодий парубок i держав у руцi щось кругле, у бiлу хустину загорнене.

–  Що там таке?
– гукнув Колiсник.

–  Та се парубок з Мар'янiвки, - одказав Кирило.
– Шука якусь Христю Притикiвну. Я кажу, що такої у нас зроду не було, а вiн одно домагається, що сюди.

–  Хто ти, парубче, вiд кого?
– спитав Колiсник.

–  Та я з Мар'янiвки, вiд Здора.

–  Чого ж ти?

–  Хазяїн i хазяйка прислали Христi стiльникiв. Ще й наказували безпремiнно доставити i самiй Христi до рук дати.

–  А ти вже, кажеш, усе про себе розплескала i комерцiю завела! Бери ж, коли до тебе, - гримнув Колiсник i, повернувшись, пiшов у кiмнату.

Христя перехилилась у вiкно i взяла у парубка зв'язку. Руки її тремтiли,. сама вона, як огонь, горiла, а з-за парубка дивився на неї Кирило, мов до його устав з того свiту батько.

–  Чудеса з вами, жiнками, та й годi!
– вернувшись у свiтлицю, виговорював Колiсник.
– Нема того, щоб язик за зубами подержати. Чи тобi то так дорого-мило, що ти, Христя, перевернулась у панночку. Он, мов, куди нашi шагонули. Знай наших! Дивiться, мов, чи пiзнаєте Христю? Ось я, ось… Яка уже бiсова жiноча натура! Недаром кажуть: "Волос довгий, та розум короткий". Ну, що тобi з того прибуло, що ти себе виявила? Перша Оришка, - на що шкарбун, - наплює тепер на тебе. Я, скаже, думала: воно добре що, путнє що, аж воно… - Вiн не договорив i знову пiшов у кiмнату.

Христя сидiла як на ножах або на угiллi - голова її горiла, лице пашiло, серце так страшно билося. I пiдвернулася Одарка з своїми стiльниками! Прохала вона її, хвалилася, що хочеться моду? Нащо ж вона його прислала?

–  Чи посуду спорожните? Чи у себе зоставите?
– спитався у вiкно па рубок.

Христя заметушилася. Ухопила мед i помчалася з ним у кухню.

–  Оце, бабусю, стiльники. У вас чиста мисочка е?

–  Нащо та мисочка?
– не дивлячись, спитала суворо Оришка.

–  Спорожнити треба.

–  Так би й казали. А то: "чиста мисочка чи е"? Звiсно - е. У нас не так,. як у других, що часом i ложки в хатi немає. Давайте!
– i вона своїми корявими руками так i гребезнула з рук у Христi зв'язку.

–  Вiд кого се? Ну та й стiльники!
– ласкавiше заговорила вона, уздрiвши три пласти здорових, на всю тарiлку, липових стiльникiв.

Христя мовчала I нащо їй знати, вiд кого? "Спорожнила б скорiше, щоб хоч одiслати того нарубка, що стояв там коло свiтлицi i, наче докiр, заглядав у вiкно", - думалося їй.

Не швидко спорожнила Оришка посуду - Христя все стояла i дожидала.

–  Чого ви ждете? Хiба я сама не принесу?
– гарикнула Оришка, перекладаючи третiй стiльник.

Христя мерщiй ухопила тарiлку з хусткою i помчалась в свiтлицю.

–  Та пiдождiть! Постойте!
– гукнула Оришка.
– Ще там мед зостався! Вимити ж треба! Оце яке там швидке та скоре, матiнко!
– i, ускочивши в свiтлицю, вона знову узяла посуду i почовгала в кухню.

Христя важко-важко зiтхнула. Докори Колiсниковi боляче щипали її за серце, а тут ще й Оришка вразила. Христя, зронивши сльозу, пiшла до своєї скриньки.

Поти вона там рилась, чогось шукала, i Оришка вернулась в свiтлицю, несучи в однiй руцi миску з медом, у другiй випорожнену посуду.

–  Нате вам i те, i друге, щоб не сказали, що вкрала. Стара я для сього, - гарикнула вона i, переступивши порiг, поплигала через сiни.

Христя вся затiпалась, оже здержалась. Узяла чужу посуду, передала через вiкно парубковi, ткнувши йому в руку щось бiленьке, кругле.

Парубок, почувши подарунок в руцi, уклонився низько-низько, трохи не до землi, подякував щиро.

Далi вона вже не могла здержатись. Як одвернулась вiд вiкна, сльози градом полили з її очей. Наче пiдстрелена, помчалась вона до лiжка i, як снiп соломи, повалилась лицем на подушку.

–  От i починається! Уже i починається!
– гiрко вимовив Колiсник, увiйшовши в свiтлицю i чухаючи потилицю.
– Ну, чого ти? Христя пiдкидалася на подушцi.

–  Ми все так… усе так, - казав Колiсник, мiряючи свiтлицю вздовж i впоперек.
– Самi наробимо, та ще й сльозами надолужимо.

–  Що ж я наробила таке?
– крiзь сльози глухо спитала Христя.

–  Чого ти в Мар'янiвку їздила?
– гукнув Колiсник, становлячись коло неї. Христю неначе хто батогом стьобнув. Вона пiдвелася i заплаканими очима призро-призро глянула на Колiсника.

–  У Мар'янiвку? Спитайтесь баби, що ви надо мною надзирати настановили.

Колiсник вилупив на неї очi.

–  А вчора… позавчора чи то четвертого дня де була?

–  У любовникiв. Тут їх у мене цiла метка, а ви, бач, з Оришкою i проглядiли.

–  У нас нiколи не так, як у людей… Або сльози, або крик, - одказав тихо Колiсник i пiшов з хати.