Повiя

Їй там сказали, що ще рано. Прихожих пускають до болящих тодi тiльки, як скiнчить лiкар свої обходи. Христя пiшла в садок проходитись.

День був ясний та тихий. Сонде привiтно свiтило i грiло, як воно завжди грiє восени. На улицi серед хмар пилу жарко, зате в холодочку та в садочку саме добре. Дерево не то що з весни зелене-зелене, як рута, а прибралося в рiзнi кольори, вiд блiдо-жовтого до жовтогарячого, - здалека здавалося, мов воно зацвiло такими квiтками.

Христя увiйшла в садок i сiла спочити на першiй примостцi у холодочку. З глухого кiнця садка доносився гомiн, по вичищених дорiжках сновигали болящi у бiлих шликах, у жовтих балахонах. У Христi серце замлiло, дивлячись на їх блiдi замлiлi обличчя, що мовчки снували, мов тi жовтi тiнi, на сонячнiй сторонi.

"А може, i вiн там де мiж ними?" - подумала вона i пiшла походити, заглядаючи кожному у вiчi, пiзнаючи, чи нема мiж ними Довбнi. Вона обходила увесь садок, усi дорiжки i нiгде його не стрiла. Потiм вернулася назад. З того мiсця видно усюди, видно, що робиться в садку, в дворi, коло шпиталю. Он невеличка шкiнька на лихому возi привезла до шпиталю болящого. Голова i лице його були заверненi ганчiрками, зверху прикритий вiн рядниною, а ззаду iшла похила жiноча постать. То, певно, жiнка привезла свого чоловiка. Он чотири прислужники несли на носилках шось жовте, котре так важко стогнало. Он вибiг хтось з шпиталю з мiдним тазом i линув у яму щось червоне. То кров, може? А там з глухої хвiртки, наче вiтер, вибiгла трохи не гола жiнка i, плещучи в долонi, помчалася геть за двiр. 3а нею навздогiнцi кинулося чимало прислужникiв. Хтось десь кричав: "Так ви усе дивитесь? Так глядите? Божевiльну випустили. Ловiть! Ловiть!" - i всi, аж земля гула, погналися за нею. Через скiльки часу її вели два чоловiки за руки, а вона, розпатлана, прихилялася то до того, то до другого, видно, наче кусалась або пручалася вирватись. Привiвши до хвiртки, один з чоловiкiв штовхнув її, i вона сторч пролетiла у двiр. Нестямний регiт привiтав штовхуна. А той, крякнувши, скаржився, що бiда з сими божевiльними. Так i бережися, щоб чого не нашкодили. Та здоровi, проклятi. Сказано, нечиста сила їх обуяла!

"Так он воно чого люди розуму позбуваються! Нечиста сила його плутає. Хто ж заборонить їй напастися на кожного?" - подумала Христя. Це мiсце мученьки людської та всякої хвороби таким їй страшним здалося, що вона мала була тiкати, та згадала, що не дозналася нiчого про Довбню, пiшла знову до контори.

–  , Довбня? Довбня, - замовив смотритель.
– Був такий у бiлiй гарячцi. Здається, видужав. Я зараз.
– I вiн метнувся у другу хату, а звiдти вийшов, сказав, що вже третiй день, як Довбня виписався.

"Отак же! От i зiбралася провiдати!
– подумала Христя, вертаючись додому.
– Де ж тепер його я стрiну? У кого спитаю?"

Похила iшла вона улицею i думала про божевiльну жiнку. Думки її, плутаючись та нанизуючись одна на другу, черкнулися Колiсника. Чудний вiн став. Коли б ще не позбувся розуму. Он сьогоднi так їлось наплiв перед тим, як виходив. Ну що, як, не дай, боже, позбудеться?
– i її наскрiзь пронизав якийсь гострий холод.

–  А-а, Христя! Здорова, чорноброва!
– роздався коло неї знайомий голос. Христя пiдняла голову - перед нею стояв Проценко. На всiй улицi не було нiкого, тiльки їх двоє.

–  Де се ти була, моє давнє кохання?
– питав вiн, зазираючiї у її похмурi очi.

–  Я? Була в шпиталi. Ходила провiдати Довбню.

–  Шкода, опiзнилася! Вiн уже третiй день як виписався…

–  Так менi i там сказали. Де ж вiн тепер?

–  Де? Певно, добрався до першого шинку та й засiв там. Чого ж так гостро на мене дивишся? А ти i трохи не перемiнилася. Ще мов краща стала. Ех, шельмовство! Ходiм, я тебе проведу.

–  Коли нiкого на вулицi немає, то тодi й проведу, - виступаючи вперед, ущипнула Христя.

–  Чудна ти! Був колись вiльний птах, та пообрубували крила, - одказав вiн, поспiшаючи за нею.

–  Ага, знайшлися такi!
– усмiхнулася вона. Пройшли скiльки ступнiв мовчки.

–  Чого це вас нiгде не видно? То, бувало, до Костянтина Петровича забiгаєте провiдати, а тепер i ви одцуралися.

–  Мошеник твiй Костянтин Петрович! Плутяга! Он то що!
– випалив вiн. Вона звела на його здивований погляд.

–  Як саме?

–  А так: накрав земських грошей, накупив собi маєткiв…

–  Яких?

–  А там Кут купив у якогось грапа, чи що. Чорт його знає! Тiльки двадцять тисяч не долiчаться. Сьогоднi там у земствi таке, що тiльки держись! Пiд суд його оддали.

У Христi перед очима заходили зеленi кружала. Все, все їй тепер стало вiдомо - i його чуднi речi, i його запеклий сум. Так он воно що!

Їй здавалося, що земля пiд нею колишеться i її хитає. Вона не йде, а бiжить, а їй здається, ледве ногами пересуває, вони у неї мов не свої.

–  Та чого ти летиш, як навiсна?
– гука вiн до неї. Вона чує, що далi нема їй ходи, недостає чим дихати - свiт витушкою крутиться кругом неї. Вона стала пiд забором передихнути, спочити трохи.

–  Ага!
– радiсно граючи очима, сказав вiн, пiдходячи до неї.
– До самого живого дiйшло? Що, тепер знову на розпуття? Знаєш що? Коли не хоч пропасти, кидай мерщiй свого старого друга! Та i наймайся до моєї жiнки у горничнi. Тiльки анiчичирк! Добре буде, Христе! Я не забув давнього, - важко дишучи i метаючи очима стрiли, казав вiн.
– Все я пам'ятаю, все. Менi хочеться тобi яке-небудь добро зробити.

Перед очима її зовсiм зникнув свiт. Замiсть його темно-зелений морок клуботав кругом неї.

–  Геть вiд мене, iроде! сатано!
– нестямно скрикнула вона i пустилася наче стрiла вiд його.

Вона нiчого не бачила, не чула. Не бачила, як вiн зло подивився услiд їй, не чула, як гiрко вимовив: "Ну-у! я ж тебе доїду, шлюшище!" - i, повернувшись, пiшов далi.

А вона не йшла - летiла. З'пiд ворiт одного дому собака гавкнула i погналася за нею. Та куди тiй собацi догнати її? На поворотi хтось толкнув. У сусiднiй улицi пiдняли регiт.

–  Що то за лисиця так тiкає?
– хтось крикнув.

–  Федоре! Ану доганяй своїм жеребцем, чи доженеш?
– зареготався один звошик до другого.

–  Та що воно таке?
– питає той.
– Видно, у добрих бувальцях була. Ач, закурiла.

–  Поїдьмо. Що воно, справдi?

I два звощики один проти другого навперейми помчалися за нею навздогiнцi.

Аж улиця гуде вiд їх бiгу, аж iскри сиплються з-пiд кiнських копит, а Христя байдуже - одне чеше, мов її хто ззаду пiдганяє.

Ось уже вона i в своїй улицi, он уже i той дiм, де вона живе, видно. Ще трохи, ще - i вона до рундука добiгає.

Дверi з улицi там завжди запертi, i, щоб увiйти, треба дзвонити. Вона забула про те i з усього розгону налягла на половинку дверей. Тi на сей раз не були запертi i з грюком розчинилися. Вона кинулась уперед: як укопана стала…

Перед нею на пiддашковiй бантинi на товстому шнурi спокiйно е^iсiв… Колiсник. Христя хитнулася, скрикнула i з усiх чотирьох повалилася наг'знак. Пiд рундуком тiльки загуло, як вона упала.

XIII

–  Де се я? Що зо мною?
– були її першi слова, коли вона прийшла до помки.