Повiя

Христя ще постояла, озирнулась навкруги, глянула у небо на зорi… Тихо та ясно виграють вони. Христя важко i глибоко зiтхнула i, похнюпившись, повернула до хати.

VI

Сумно минали празниковi днi, важко тяглися довгi рiздвянi ночi, приносячи i проносячи неодраднi думки. Однiї тiльки не проносили вони з задуреної Прiсьчиної голови: наче цвяшок, забилася вона у душу, загородилась у серце. Що, коли справдi одберуть вiд неї її землю? Вона пригадати не зможе, що тодi буде з нею? На ту землю вся її надiя, там - її добро, її життя; без землi - голодна смерть! А Грицько такий. Уже коли вiн намiрився що зробити, то зробить. Карпо каже: не журiться - за нас мир. Та що той мир - сотнядруга бiдноти? Що вони пороблять, коли багатирi затнуться? Не вступить громада за землю, багатирям що? Берiть, скажуть, землю, тiльки не ждiть вiд нас нiякої помочi. Досi ми i тим, i другим громадi служили, а з сього часу - моя хата скраю, я нiчого не знаю!.. Кожен будь сам собi. I пiде мiж людьми розладдя, ворожнечi. Чи варт вона, безвiсна Прiська з своєю безвiсною нуждою, тiї спiрки? I громада скаже: що нам Прiська таке, у якiй вона помочi стане, що ми розпинаємось за неї? Багато нас гибiе i так… Господи! як же без землi бути? Добре тим панам: у їх її не орано, не мiряно, а в нас той невеличкий шматочок, а скiльки то очей заздриться на його? Скiльки рук тягнеться за нею? Кожному хочеться схопити, бо в землi - хлiборобська сила!

А в панiв земля. I чому господь бог так не дав, як у панiв, - друге дiло. Пани тiльки знають панувати. Вони самi коло землi не ходять, її не роблять, другi за них топчуться коло неї. Чого ж воно так у свiтi? Нащо господь бог так дав, що кому землi i не треба - в нього землi несходиме, а в кого її жменя, на ту жменю сотня ротiв роззявилася. Чи не зробити б царевi чи кому там такого: одiбрати землю вiд того, хто коло неї сам не ходить, та й роздати б тому, хто у їй риється, - скiльки б нужди з свiту зникло, скiльки б слiз обсушилося, достатку та щастя прибуло.

Кругом голова йшла у Прiськи вiд тих думок, i всi вони сходилися з однiєю; що буде, коли в неї землю одберуть? Не знаючи, як її розгадати, вона ремствувала на людей, ремствувала i на Карпа: навiщо вiн повiдав їй ранiше про те? Ще, може, i не одберуть, а одберуть - то хоч би зразу одiбрали: зразу б вона дiзналася, що у неї немає землi. Уже б тодi i пригадувала, що їй робити, як їй бути. А от тепер - тiльки мука тяжка, несподiване почуття нового горя… Ну, вже й життя! Краще темна могила, нiж таке життя!
– казала вона, дожидаючи зо дня на день сiльського сходу, виглядаючи, чи не йде хто кликати її.

Пройшов тиждень. Настав Новий рiк. Що то їй новий рiк принесе? Серце її непокiйно билося. На третiй день нового року зранку забiгав Карпо сказати, що пiсля водосвяття збiрка. "Може, й про вас будуть балакати. Виходьте пiсля обiду", - додав.

"Чи йти, чи нi?
– думала Прiська.
– Пiти, а коли не будуть за неї говорити, - чого, скажуть, прийшла? А не пiти - рiшать без неї. Коли б вона там була, все б яке слово за себе замовила".

Непокiйна i аж зелена, швендяла Прiська по хатi i не знала, що їй робити. Вона пригадувала всi сни, якi тiльки снилися їй за той час, коли вона почула ту прокляту звiстку, - чи на добро вони, чи на лихо?.. Та й сни були, як i життя, - страшнi та неодраднi: всi покiйнi снилися їй, нове лихо верзлося… Що вони вiщують, що пророкують? Не розгадає вона своєю головою, не прогляне зомлiлою душею, наболiлим серцем.

Прийшов день збору. Христя ранiше i обiд зварила, щоб не барити матерi. Вона, дивлячись на неї, i сама журилася i не знала, чим би їй розвеселити матiр. Прiська не обiдала. Де вже та страва iтиме на душу, коли, може, з завтрашнього дня нiчого буде кусати? Укинула Прiська ложку кашi у рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала i з-за столу.

Крик i гвалт застала Прiська на майданi коло волостi, де зiбралась гроиада. Старшина, засiдателi, писар, староста стояли на рундуцi i мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди сходилися у купи, гомонiли i знову розходились. Однi кричали: "Не хочемо так! чого така правда у свiтi?" Другi розмахували руками i голосно гукали: "Не буде по-вашому!" Кожен казав своє, i на майданi стояв такий гомiн, що не розбереш, хто чого хоче, хто за кого говоре. Прiська, побачивши купку жiнок, що стояли в сторонi, повернула до їх. Тут були: Феська Лазорчишина, Килина Чопiвна, Горпина Ткалева, Мар'я Бубирка - все то свої, знайомi.

–  Здоровi!
– привiталася Прiська.

–  Здорова. I ти, Прiсько, прийшла подивитися?
– спитала Мар'я Бубирка, огрядна, червонопика молодиця.

–  Знайшла Диво, - сказала Прiська.
– Уже менi, старiй, на диво дивитися, коли б не було свого дiла?

–  Що ж у тебе за дiло таке?

Прiська розказала. Молодицi ззирнулись одна з другою.

–  А от ми вийшли подивитися, - жартiвливо почала Мар'я.
– Ткалиха - як її чоловiка у старшину будуть вибирати; Феська - з жалобою на свого - хай посадять на тиждень у чорну, щоб знав, як їй боки трощити; Чопiвна - жалiтися на хлопцiв, що ЇЇ п'ятилiтньої дочки нiхто досi не сватає.

Жiнки реготали з Мар'їних вигадок. Прiська тiльки подумала: "Молодi, здоровi, при достатках… Чому їм не реготати?" I, зiтхнувши важко, геть одiйшла вiд них.

Вона зобачила Здора, що, зiбравши бiля себе чималу купу людей, щось гаряче розказував i доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши шапку аж на потилицю, ганяв по майдану вiд однiї купи до другої; там стрiвся з Перепелицею: "Гляди ж!" - гукав, потiм - з Васютою: "А ви ж пiддержте!", а далi - з Кiбцем, там - з Миленьком… Вiн лiтав, як муха, i кожному говорив яке-небудь коротеньке слово. Тi мовчки одмахувалися головами, - добре, мов!
– i або йшли далi, або стояли на мiсцi.

"Це, видно, про мене трахтують, видно, про мою землю Грицько замишляє. Господи! Та й недобрий же який цей Грицько. Що йому з моєї землi? У самого - людям ще вiддає, нi - ще й на мою заздриться. I зародиться таке лихе, i завдасться таке люте!" - Прiська трохи не заплакала.

–  Ну, що, набалакалися?
– гукнув старшина з рундука.
– Кажiть скорiше: ще багато зосталося дiла кiнчати, а вже нерано.

Ближчi до рундука ряди щось забелькотали; Прiська не вчула - що.

–  Так як, за Омельком ставити?
– спитався старшина.

–  За Омельком! За Омельком!

–  Хай тiльки за те вiдро горiлки поставе!
– обiзвалося декiлька голосiв.

–  З якої речi?
– гукнув Омелько Тхiр, що держав станцiю при волостi.

–  Як з якої речi? Хiба малi грошi колупаєш?

–  А розгон малий? Це не то, що в Свинарськiй волостi, куди становий хiба тричi на рiк загляне; а в нас куди не їде - та все через Мар'янiвку. От i готуй тройку коней. Торiк пару загнали - от тобi i заробiток!
– виправлявся Омелько.

Прiська тодi тiльки розчовпала, що то балакали про станцiю. Щоб було чутнiше, вона трохи наблизилася до рундука.

–  Так усi згоднi? За Омельком?
– гукає втрете старшина.

–  Усi! усi… За ним!

–  Ну, а тепер будемо балакати про надiли. Дехто з хазяїнiв помер, другi - недоїмки по збору позаводили… Що його робить, як громада посуде?

–  Та хто ж там? Про кого судити?

–  А ось. Прочитайте, Денис Петрович, - повернувся старшина до писаря. Той почав, за ним старшина вигукував.

–  Кобила Назар! Iван Швець! Данило Вернигора! Василь Воля! Пилип Притика…

Прiська вся затiпалася, почувши те слово. Холод її пройняв вiд голови аж до нiг, i вона сама не знає - кому i чого уклонилася. Народ, почувши вигуки старшини, почав пiдступати до рундука. Декiлька чоловiкiв, товплячись, штовхнули Прiську.

–  I чого ше тут ся баба устряла?
– поспитався рудоусий молодий чоловiк, поспiшаючи за другим наперед.

Прiська одiйшла геть i наставила вухо. Громада гомонiла, клекотiла, чулися жарти, регiт. "Куди вже його реготатися?
– думала Прiська.
– Чи хто гадає про те, що тут доля людська рiшається? Цiле життя береться? Нi, мабуть. Не реготали б так, коли б гадали".

Далi чула Прiська викрики старшини, вигуки громади: "Одiбрати!" - "Не треба! Дати йому рiк одстрочки: не поправиться - тодi й одiбрати". Або: