Повiя

–  Нуте, я вам поможу хоч кожушину скинути, - сказала Христя, запримiтивши намiр матерi роздягтись.

–  Поможи, дочко… Скинь, дочко… Ох! як я наморилася, - кволилася Прiська.
– Сказано, нема сили, не стало здоров'я… Хто ж то коло тiї землi буде ходити, як i влiтку так буде?

–  А земля хiба за нами зосталася?
– боязко спитала Христя.

–  О-ох! Поздоров, боже, добрих людей. За нами, дочко, - казала Прiська, спинаючись на пiч.

Христя перехрестилася. "Слава богу! Слава богу!" - шептала вона.

–  Як не кричав Грицько, як не гукав, як не пiдструнчував громаду, а по його не сталося… Спасибi Карповi… Бач, я й забула. Побiжи, дочко, до Одарки, скажи: Карпо переказував, щоб не ждали його, бо, може, вiн i забариться. Дурна голова, поки дiйшла i забула! Гаразд, хоч тепер згадала… Ох, що то за добрий чоловiк, спасибi йому!

– гомонiла Прiська, не примiчаючи, що Христя вже дременула з хати. Христя не забарилася вернутись.

–  Питалася Одарка: де ж Карпо зостався? Кажу - не знаю, - докладала Христя матерi.

–  На радощах зайшли у шинок. Спасибi їм!
– одно дякувала мати.

–  Та ще питалася: чи землю за матiр'ю зоставили? За матiр'ю, - кажу. А вона так зрадiла, аж пiдскочила.

–  Господи! i за що цi люди мене так люблять?
– здивувалася Прiська.
– Учися у них, дочко… вони краще рiдних, прихильнiше самих близьких. Пошли їм, господи, всього, чого вони тiльки бажають! I не доведи, боже, коли б усi були такi, як отой Грицько: поїли б, здається, одно одного. I завдасться ж таке зле та немилосердне! Хоч би сказав - у самого мало, у самого нужда та недостача: а то добра того - на десятьох би стало! Нiт же, йому ще трохи, сухий шматок чужого хлiба йому вадить!.. Зате ж i провчили його… Вiн - слово, а Карпо йому - десятеро… Та таки не його послухала громада, а Карпа… Червоний та хмурий пiшов вiн iз збiрки, - переказувала Прiська дочцi свою радiсть, грiючи на печi посинiлi руки.

Христя слухала матiр, а сама думала: от i пiймайся такому в невiстки, - усi з тебе кишки вимотає… буде гризти, поти загризе. Нехай йому з його багатирством! Чого ж той Федiр лабузниться? Чого йому треба? Господь

3 ним! Вiн i добрий парубок, та що зможе з отаким батьком?

Ще й не додумала Христя своїх думок, як почула, що в сiнях щось зашамотiло. Вона кинулася позирнути, хто там, i на порозi стрiлася… з Федором.

–  Здоровi були!
– привiтався вiн, уступивши в хату.

–  Хто там?
– додивляючись з печi, спитала Прiська.
– Засвiти, Христе, - нiчого не видно.

–  Та се я… Федiр, - одказав той, тручись коло порога. "Федiр! Чого се?" - подумала Прiська.

–  Засвiти, Христе!
– удруге сказала вона.

–  Та я свiчу.

Незабаром невеличкий каганчик освiтив сумну хату; жовтогарячий свiт розлився серед вечiрнього мороку i обдав Федора, що тупцювався коло порога.

–  Чого ж ти стоїш, Федоре?
– спитала Прiська.
– Сiдай! Що скажеш доброго?

Федiр, зиркнувши по хатi, похнюпився.

–  Та я се до вас… - рвучи слова, несмiло почав вiн. Голос його бринiв, як перервана струна: йому, видно, важко було говорити.

"Чи не сватати, бува?" - подумала Христя i глянула на Федора. Той, блiдий, стояв край порога i, мнучи шапку в руках, тремтiв. Те запримiтила i Прiська… Настало важке мовчання, ще важче ждання.

–  Батько прислали, - знову промовив Федiр, i знову його голос обiрвався.
– Батько сердитi прийшли додому. Напали на мене… Хотiли бити… а далi: "Пiди, - кажуть, - до… скажи: я їй цього не забуду!.." - ледве-ледве вимовив Федiр, i сльози закапали з його очей.

Дочка i мати ззирнулися… Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов на всiх… Нестямний стук далi їх розбудив. Коли вони прийшли в себе - Федора вже не було.

Чи сон то справдi, чи бувальщина? Дочка i мати ззиралися, дивуючись, здiймали плечима, i знову ззиралися, i знову здiймали плечима, поки Христя не розреготалася… Вона сама не знає, чого їй стало так смiшно… Дзвiнкий її регiт розкочувався по всiй хатi.

–  Чого ти?
– сердито спитала мати.

–  Чи не дурний вiн! Чи не божевiльний!
– скрикнула Христя i знову залилася…

То був непевний смiх, нестямний регiт: так смiється само лихо або почуття його. Морозом обдав той смiх Прiську, а вона, дивлячись тривожними очима на дочку, тремтiла, їй так зразу гiрко стало, так важко, лихо знову так надавило на її душу - мов недавньої радостi i не було. "Я їй цього не забуду!" - учувалося тихе Федорове шептання… "Сина прислав сказати, - думалося їй, - щоб не забули… Боже! що за причепа Грицько той, що за лихий чоловiк!"

VII

Грицько прибiг додому голодний i лютий. Та земля Притичина не одну вже нiч не давала йому спати, болячкою на серцi сидiла, спичкою ув оцi стримiла. "Хай вона не достанеться менi, а другому… тiльки аби одiбрати! Чого їй тодi жити у селi? З чого вона проживе? Опухне з голоду… Iди, голубочко, в найми… в найми iди на старiсть лiт… i дочку свою, пишну панночку, веди За собою, хай лишень коло чужої роботи помаже-покаляе свої бiлi рученьки, а то вибiлилися… Тiльки хлопцiв i глядить, тiльки їх i знає з ума зводити… Зiйдеш сама скорiше!.. Аби вас випхнути з села, а то ви менi i за вухом не свербите. А випхнути треба, бо зовсiм пропаде Федiр. Думав, як полаю - оханеться… Кий бiс! Як дурень той ходе. Цiлу нiч з колядками, кажуть, водився… Коли б не дурень, наводив би їй такого, щоб мати знала, як пускати дочку на всю нiч… Так дурень же, дурень! Нiчого не поробиш… випхнутiї треба… i випхну! Уже хоч по сю, а випхну!" - думав трохи не всю ту нiч перед збором Грицько. Пригадував, кого вiн прохав, кого б ще треба попро хати, що казати перед громадою, якi доводи давати? Вiн i не- гадав, щоб громада не згодилася. Чи статечне таке дiло, щоб громада сама на себе i податки взяла, i землю вiддала? Цього нiколи не буде, цього не може бути.

I от тепер… на тобi, та цить! Вiн винуватив усiх багатирiв, що за його як слiд не стояли, i громаду, що з глузду зсунулася та таке викинула. А гiрше всього Прiська ся… ненависна Прiська з своєю дочкою зостається у селi!.. I от тепер почнуть вони як у дзвони дзвонити: а що, здобувся? а що, взяв? покурив?..

–  Їсти!
– гукнув вiн, не скидаючи шапки i водячи грiзно очима по хатi. Вiн шукав за що-небудь причепитися, вилаятись, зiрвати на кому-небудь своє накипiле зло. У хатi не знайшлося нiчого такого, щоб не по його стояло або лежало. З серця вiн скинув шапку, швиргонув на пiл, а сам посунувся за стiл. Хiвря, запримiтивши, що Грицько палений, мерщiй висунула борщ з печi i постановила коло його. Вiн зопалу сьорбнув i - опiкся.

–  Вогню пiдставила!
– крикнув вiн, кинувши ложку.

–  А що б було, коли б холодного пiднесла?
– тихо огризнулася Хiвря.

–  I без того мене печуть усi… а тут ще i ти з своїм борщем!

–  Дивись - я винна!
– усмiхнувшись, сказала Хiвря.

Грицько мовчав, сопiв та ждав, поки хоч трохи борщ прохолоне.

–  У нас десь горiлка була?
– нешвидко спитався вiн. Хiвря знайшла пляшку i постановила перед ним. Грицько випив чарку i знов прийнявсь до борщу. Хiвря дивилася, як вiн глитав ложку за ложкою.

–  Та що там тебе так розсердило?
– поспитала вона, дивлячись, що Грицько i трохи не одходив. То, бувало, i сердитий прийде: тiльки поїв - уже й пом'якшав, а тепер - i трохи нi.

–  Ще е що їсти?
– понуро спитався вiн.

Хiвря поставила печене порося. Грицько прийнявся за порося мовчки, сопучи. Хiвря бiльше не допитувалася; Грицько мовчав. Поївши, вiн устав з-за столу, перехрестився i лiг на полу, одвернувшись лицем до стiни. Хiвря мила миски, i тiльки їх глухий бренькiт порушав нiму мовчазнiсть у хатi.