Повiя
Шрифт:
Тiло її тремтiло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам'ятi. Господи! Що се за сон? Що вiн вiщує? Вона знала, що коли собака сниться- то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.
Вона похвалилася Христi й Одарцi.
– То вам од усяких клопотiв та й сни такi сняться, - заспокоювала Одарка.
Та Прiська не заспокоїлась. Той сон так i стоїть перед нею як живий: вона його нiяк не забуде…
Минув тиждень. Була вербна недiля. День обiця бути погожий: на небi нi хмарочки, нi плямочки - чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє i грiє, у повiтрi тепло. Калюжки, що звечора
– Ну, вже ж, мамо, сьогоднi заранi упораюся, заранi пообiдаємо, та пiду хоч раз погуляю. Я ще сiї весни i не гуляла, - каже зранку Христя.
Прiська не перечила: хай пiде, хай погуляє! Тiльки що з церкви вийшли, Зразу вони i сiли обiдати. Ще i обiду не дообiдали, як чує Прiська - щось шамотить у сiнях.
– Кого ж то бог несе?
– спитала вона, кладучи ложку.
У хату уступив соцький Карпенко. Привiтався, з недiлею поздоровив.
– Спасибi, - одказує Прiська, а в самої серце так i затiпалося. "Чого се?.. Видно, щось таке…"
– А що скажете?
– допитується.
– До вас. За вами, - одказує Карпенко.
– Чого се?
– Не знаю. Старшина звелiв: "Пiди, - каже, - скажи, щоб прийшла у волость".
– Що ж там у волостi вашiй?
– Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся. Чудно Прiсьцi i страшно. Вона нiкого не позивала, i на неї, здається, нiкому пеняти, а в суд кажуть. Хiба Грицько що пiдстроїв?
I не дообiдала - пiшла, їй так важко, так гiрко. Серце так неспокiйно б'ється… Наче на муку або за лихом яким iде вона - так важко iти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночi. А серце так i токоче… чує, чує лихо…
Насилу додибала.
Волость уся в зборi: старшина, писар, староста, суддi, соцькi.
– Привiв, - довiв Карпенко старшинi.
– Де вона?
Прiська виступила вперед.
– Ось на тебе жалiється Загнибiда, - каже старшина.
– Який Загнибiда?
– Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Вiн тепер у городi живе.
– Пам'ятаю.
– Пам'ятаєш? Так он вiн i жалiється, що ти досi йому своєї дочки не доставила.
– Якої дочки? З якої речi?
– гнiвно вiдказала Прiська.
– Ти ж найняла її, чи що.
– Коли? Та я його лiт десять, як i в вiчi бачила.
– Не так трохи, - умiшався писар.
– Та я допевне не знаю. Що вiн там пише - прочитайте, - сказав старшина.
Писар почав читати. Складно, по-писарськiй була написана бумага, що Загнибiда ще об Миколi договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублiв у рiк на його, Загнибiди, одежi; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублiв за пiвроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довiдавшись об Притичинiй смертi, вiн, Загнибiда, просе тепер волость заставити Притикiвну Христю або грошi за пiвроку одслужити, або ж вiддати сiм рублiв, бо вiд часу позики пройшло уже бiльше трьох мiсяцiв i вiн, Загнибiда, яко крамовий чоловiк, позбувся росту не менше як на два карбованцi.
Прiська слухала i нiчого не розiбрала. У її головi, наче гвiздки, стирчать слова: "Загнибiда… п'ять рублiв… Пилип… дочка…"
Ув очах у неї жовто, аж темно, свiт витушкою йде кругом неї.
– Розiбрала?
– спитався старшина.
– Розiбрала?
– допитується старшина.
– Тобi не казав чоловiк?
– Який?
– наче вiтер прошумiв помiж сохлою травою, поспитала Прiська.
– Твiй!
– гукнув старшина.
– Коли?
– Тьху!
– розсердився старшина.
– Коли?! Ти здурiла, чи що? Коли приходив додому!
Прiська не видержала: сльози градом полилися з її очей, i з гiрким криком плачу вирвались у неї слова:
– Я його не бачила… Як пiшов… поїхав… туди… у те трикляте мiсто… Там i смерть його спостигла… Я нiчого не знаю.
Суддi похнюпились. Плач гiркий Прiсьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькi наче померли. У волостi стало тихо-сумно. Один лемент Прiсьчин роздавався серед неї.
– Що ж його робити?
– нахилившись до писаря i до суддiв, попитав старшина. Тi мовчали.
– У тебе е, бабко, грошi?
– обiзвавсь, пiдвiвши голову, один суддя.
– Грошi? Де в мене тi грошi!
– i Прiська ще дужче заридала.
– Коли е грошi, то краще їх вiддати Загнибiдi. Уже ж треба вернути,'- розписку приставив.
– У мене нi шеляга… - плаче Прiська.
– То хай дочка одслуже.
– У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто менi помагати буде? Знову нiма нiмота обняла хату. Коли б Прiська мовчала, а то вона й не перестає - лементує.
– Ти не плач, - почав старшина.
– Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та вiддаси. Треба ж їх вiддати!..
Прiська плакала.
– Ну, рiшай, - сказав суддя, - вiддаси грошi, чи дочка вiдслуже?
– У мене немає грошей… У мене одна дочка… - одно товче Прiська.
– Та то в неї тiльки повадка така - сльозами доймати, - обiзвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.
Прiська озирнулася - то говорив Грицько… Очi в його грали, лице радiстю пашiло.
– Не зiгнеться й вiддати!
– казав далi Грицько.
– У неї хата своя, надiл За нею зостався… Чого ж їй? I дочка в не! кобила; i сама - то тiльки збiднилася.
З гiрким докором глянула Прiська на Грицька. Не тiльки слова - сльози в неї занiмiли вiдразу. Очi блищать, а сама блiда, труситься… Так звiр тремтить, застуканий в тiсному кутку.
– Ти хiба знаєш її?
– спитався суддя.
– Ще б не знав! У мене в сусiдах жила. I чоловiка її знаю… Так, ледачий… п'янчужка був, - весело мовив Грицько.
– Грицьку! Бога побiйся… Вiн уже на тому свiтi, а тобi ще треба збиратися туди колись… - рвучи слова, промовила Прiська.
– I дочку знаю, - не слухаючи, мовив далi Грицько.
– Здорова дiвка. Таким би тiльки робити та служити, а воно дурно у матерi хлiб переводе.
– Трясця тобi!
– не видержала Прiська i гукнула на всю хату.
– Бабко, бабко, тут не можна лаятись!
– сказав старшина.
– Бачте… бачте, - радiв Грицько.
– От яка вона немощна! Збiднилась - куди тобi! Тиха та смирна.
– Ти ж мене без ножа рiжеш! Прямо по серцю пиляєш!
– гiрко одказала Прiська.
– Годi вам змагатися! Годi! Замовчи, Грицьку, - приказав старшина.
– Так як рiшаєш?
– через скiльки часу спитав вiн Прiську.
Грицько стояв, усмiхався; суддi, похнюпившись, сидiли.