Повiя

–  Та й молодець же дiвка!
– похвалив панич.

–  Собi такi удайтесь!
– не то з жартом, не то образливо одказала Марина, не спускаючи очей з панича.

–  Куди нам? з межисiткою та в пшеничний ряд!
– жартує той.

–  То-то й е!
– одказала Марина i, глянувши на Христю, зареготалася.

Христя собi пiддержала, i обидвi, регочучись, мерщiй заховалися за пiч.

–  Козир-дiвка!
– похвалила паничевi Мар'я.

–  Чия вона?

–  А вам нащо?

–  Так, хотiв знати.

–  А кортить? Хай кортить, не скажу, - дратує та. Панич пiдняв брови, здвигнув плечима i зачинився у своїй хатi. Марина i Христя, штовхаючи одна другу, виткнулися з-за печi.

–  Пiшов?
– спитала Марина.

–  Пiшов!
– одказала Мар'я.

–  Шкода. Я хотiла ще з ним побалакати, - смiючись, каже Марина.

–  А що, i у вас такий панич?
– спитала єхидно Мар'я. Марина крутнула головою.

–  Потурай їм! Вони всi одним миром мазанi, - образливо одказала Марина. Може б, вiд того i розмова перервалася, коли б Христя не пристала до Марини розказати що-небудь.

–  Що я тобi розкажу? Я хоч i буду розказувати, то все про людей, тобi не вiдомих; а от ти розкажи що про село. Як там у вас? Що Горпина - здорова, не пiшла замiж? А Ївга i досi побивається за Тимофiєм?

Христя почала розказувати i про село, i про себе. Марина слухала, коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге. Мар'я лежала на печi, мовчала.

–  Що ж, тобi наравиться город?
– спитала Марина, коли про село та про знайомих перебалакали.

–  Сумно якось… людно дуже, - одказала, роздумуючи, Христя.

–  А тобi, Марино?
– обiзвалась Мар'я.

–  Менi? Коли б хто давав сотню рублiв i сказав: кидай, Марино, город та йди знову у село-не пiшла б! I не пiду… Нiколи! нiколи!-граючи очима i усмiхаючись рожевими устами, торохтiла Марина.

–  Бач, а спершу й тобi було так, як Христi, сумно?

–  Пiдождiть трохи - i Христя зживеться. Ось свято настане. Гуляння, катання… Вийдеш на вулицю - повно всюди, народ як плав пливе… та всi в дорогих празникових уборах… Очi розбiгаються, дивлячись!

–  Христя не любить городських уборiв, - сказала Мар'я.

–  Христя?
– скрикнула Марина.
– То вона тим, що нiколи не наряджалася.

–  Чому не наряджалася? Наряджалася, - збрехала Христя.

–  Коли? Ану нарядись, ми подивимося.

–  Не хочу.

–  Мар'е! Устаньте, та нарядимо її, - скрикнула, схопившись, Марина.

–  Не хочу! не хочу!
– замахала руками Христя.

–  Та нi. Се казна-що! Ти не хочеш, то ми хочемо подивитися. Мар'е! уставайте-бо, - усмiхаючись, каже Марина.

Радiсть Марини перейшла i на Мар'ю: запалi сумнi очi почали тихо загорятися; блiде лице почервонiло, на устах заграла усмiшка. Мар'я тихо пiдвелася i почала злазити з печi. Христя скочила з мiсця i мала утiкати у горницi. Марина погналася за нею.

–  Нi, не тiкай, бо не втечеш!
– придержуючи, каже Марина. Христя противиться.

–  Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби, - умовляє Марина.

–  Та що ж я для тебе зроблю?

–  Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно.

–  А як пани на той час зiйдуть!

–  То що? прийдуть - подивляться!
– каже Марина.

–  Коли там вони прийдуть? Десять разiв можна нарядиться й розрядитися, - увернула i Мар'я.

–  Нуте, Мар'е, ми її спершу розчешемо, - турбує Марина.
– Сiдай! Сiдай отут, на кiнцi полу; я розчешу тебе. Де гребiнець?

Поки Мар'я шукала гребiнця, Марина розпустила Христi косу. Густе волосся, як хвиля, падало аж додолу.

–  Та й коса ж у тебе! От коса!
– хвалила Марина, проводячи гребiнцем вподовж волосся, їй приходйлося аж геть одступити вiд Христi, щоб розчесати краї, - таке воно було довге. Зрiвнявши, Марина роздiлила його на двi половини, ще попочесала, а потiм заплела в коси; товстi, як рука, спускалися вони по плечах до полу. Поки Марина плела та чесала, Мар'я стояла проти Христi й любувалася, як з сяк-так зачiсаної голови вилилась тепер така хороша голiвонька, що й очей не одiрвеш вiд неї! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв'язавши калачем на потилицi, то й не пiзнати Христi! Невеличкi уха, до сього закритi густими пасмами, тепер одсторонились, немов усмiхалися; поза ухами, на потилицi нi одної i малої волосини, щоб стирчала, одстовбурчилася - гладенько, рiвненько, мов виточено. Так уже приложила рук своїх до того Марина. Лоб увесь вийшов з-пiд волосся, невисокий, зате широкий та бiлий; на ньому, мов двi п'явки, чорнiли над очима двi брови. I лице наче подовшало чи внизу повужчало - зразу не запримiтиш. Так перемiнилася Христя.

–  А гарно як! Господи, як гарно!
– скрикнула, глянувши, Марина.
– Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже. Мар'я кинулась у горницi за дзеркалом.

–  Дивися!
– сказала, пiдносячи, Марина присвiтила. У Христi аж iскорки в очах замиготiли.

–  Бач. Не я тобi казала? Бач!
– торохтiла Марина.
– А якби ще сюди за косу квiточку. Одну рожеву квiточку!

Мар'я здивувалася Марининiй дотепностi:

–  Мистець ти, Марино! справжнiй мистець!

–  Тепер скидай оце ганчiр'я та надiвай… Що в тебе є?
– порядкує Марина.

–  Спiдниця, корсетка, - каже Христя.

–  Якби до корсетки вишивана сорочка.

–  У мене е; я зараз, - кинулася Мар'я i не забарилася принести з комори тонку вишивану сорочку.

–  То оце сорочку скидати?
– скрикнула Христя.
– Не хочу!

–  Надягай поверх!
– гукнула Мар'я i, зiбравши сорочку, перекинула через Христину голову. Довга сорочка, як той мiшок, упала додолу; мережка лиштви лежала аж на землi. I Мар'я, i Марина зареготалися.

–  Оце якби панич зайшов!
– сказала Христя.

–  Нужен вiн нам! Як нарядимося - хай тодi подивиться, - вiдказала Марина, пiдбираючи i ув'язуючи кругом стану сорочку.

–  Надягай мерщiй спiдницю!
– гнала знову Марина. Хапалися, мов не Знать куди поспiшали… Ось i спiдниця обхопила круглий i низький стан, урiзаючись у боки червоною крайкою.

–  Тепер корсетку надягай, - держачи в руках корсетку, поспiшала Марина. Надiла й корсетку.

–  Держись рiвно!

Як кравець, мiряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово.

–  Ану, дивись!
– скрикнула Марина. Мар'я пiднесла дзеркало.

–  Пiдожди, ще не все!
– I Марина мерщiй скинула з себе дукачi, намисто i начепила Христi на шию.

–  О, тепер так!
– сказала, одiйшовши геть. I лице, i очi у неї горiли, любуючись, як то гарно Христi у тому уборi.

їй було справдi гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квiткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомнi дiвочi руки, доглядали невсипущi очi, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечiр поливаючи. Чорнява голiвонька З ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сидiла на високiй шиї, унизанiй намистом, дукачами; личко червонiло, усмiхалося; очi грали: здоров'ям i радiстю iскрило вiд їх. Бiлi вишитi рукава випадали З темної корсетки, мов пучок квiток, нав'язаний на руки; корсетка чорнiла, а ситцева спiдниця червонiла незчисленними квiточками, мов поляна серед лiсу, густо укрита трав'янками.