Повiя
Шрифт:
– А панич?
– спитала Христя, важко зiтхнувши.
– Панич викрутився та пiсля того оженився i зажив паном… Он воно, Христе, як нас пiддурюють!.. Отака-то правда на свiтi!.. Пiсля того пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, i жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла - як пiшов, то й думати забув. А присягався, що дома тiльки спродає свою спадщину, знову вернеться та й поберемося… Обдурив i сей. Покинула я тодi мiсто, де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Пiднесло того Иосипенка з сватанням. Я його нi капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пiшла,
Мар'я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар'їне, як на долонi, стояло перед нею, гiрке та непривiтне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничiвськими замiрами. I їй страшно стало; страшно за себе… Крiзь невеличку щiлочку прокрався до їх у темноту мiсяць срiбною стежечкою… Христя струснулась.
– Он уже й мiсяць зiйшов, - промовила вона тихо.
– Зiйшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе минає те лихо, що мене строщило!..
– I Мар'я почовгала до свого лiгва. Христя довго мовчала.
– А чи ви, тiтко, не знаєте, бува, Марини?
– спитала, помовчавши, в Мар'ї.
– Якої?
– Як би вам сказати? Дiвки Марини. Вона з одного села зо мною. Уже третiй рiк, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от i не прийдеться з нею нiде побачитись.
– Де вона служе? чи не в Луценчихи?
– питає Мар'я.
– I того не скажу.
– А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?
– Вона, вона!
– скрикнула Христя.
– Як малою була - на нiж упала.
– Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем водиться. Там панич у Луценчихи на квартирi… Розказувала: раз, каже, уночi сплю. Тiльки крiзь сон чую: дверi з паничевої хати - рип! Неначе що пiшло… Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нiкого… Я облапую мiсце кругом себе… Що за бiс! То Марина лежала бiля мене, а то - тiльки мiсце тепле. "Еге ж, - думаю, - бач, як нашi тихi". Чую - цiлується хтось; так смачно цiлується! "Пiдожди ж, - думаю, - пiдстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою…" Лежу, не сплю… Не скоро, не скоро дверi знову - рип! А вже сiрiло, i видко менi чорну тiнь… "А що то, - питаю, - до панича, дiвко, ходила?" Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далi - як заплаче! "Се ти, Марино?
– питаю.
– Чого ти?" Вона тодi давай прохати, щоб нiкому не казала.
– То се Марина?
– здивувалася Христя.
– А що ж твоя Марина - свята? Хiба в неї душа з лопуцька? Христя мовчала, її аж мороз подрав поза спиною… "Невже се правда?
– думалося їй.
– Вона ж добре знає Марину. Сама Мар'я каже, що вона недотрога… Така i в селi була: боїться було, коли хто з хлопцiв до неi обiзветься, зачепе, бува. А тепер що кажуть?.. Нi, се неправда, неправда!.. Коли б менi побачити її, я по очах помiчу…"
I сонна немiч почала колихати Христю.
Їй недовго довелося
ждати… У вiвторок, як пiшла Мар'я на нiч, та вже i ранок, а її немає. Уже Христя й попоралася, бiля чого було треба, - нема Мар'ї. Пан збирається на базар.– Скажи Мар'ї, щоб на базар iшла.
– Мар'ї немає, - одказує Христя.
– Як немає?
– Немає.
– На чорта й краще! То збирайся ти.
Христi давно хотiлося пiти куди-небудь з двору, хоч на людей, на мiсто подивитися. Мерщiй одяглася вона, ухопила корзину i - готова.
Недалеко вже й до базару - палицею кинути. Уже й вози видно, крик i гвалт людський чується, як з перехресної улицi вискочила панi.
– Здрастуйте, Антон Петрович, - скрикнула до пана, простягаючи руку.
– На базар?
– На базар.
– Будемо ж разом iти.
– Чого се ви однi?
– питає пан.
– Та я не одна: там десь ззаду дiвчина зосталася. От лихо з сими слугами! Куховарка як пiшла учора звечора, та й досi немає.
– I у вас так? I в мене не краще. Воно, видно, усi куховарки зговорилися на сьогоднi.
Панi зареготалася; зареготався i пан. Христя iде ззаду мовчки. Коли чує - наче що штовхнуло її в бiк. Зирк - Марина!
– Здорова, Марино!
– призналася Христя.
– Христя?
– скрикнула та.
– Де ти взялася?
– Я вже бiльше мiсяця як тут. Служу.
– Як же се? А дома хто?
– I вже тепер дома!
– понуро одказала Христя.
– Як саме?
Христя почала було розказувати, та вони якраз дiйшли до базару. Пан повернув в одну руку, панi - в другу.
– Марино! Ти знаєш усi ходи; прийди до мене - докажу, - просе Христя.
– Прийду, прийду. Безпремiнно прийду. На днях жди!
– i обидвi розiйшлися.
Як Христi ще раз бажалося стрiнути Марину, поглянути їй у обличчя, подивитися на її убори. Зовсiм переродилася дiвчина - панночкою виглядає, i у платтi, коси в дрiбушки заплетенi, платок на шиї… "I скора яка стала - зовсiм не та Марина!" - думає Христя, поспiшаючи за паном.
На базарi не барилися: купив пан м'яса та зiлля, з тим i вернулися. Прийшли додому, уступають у кухню - лежить на полу Мар'я, голова платком закутана.
– Ти де була, вiялася?
– скрикнув на неї пан.
– Я нездорова, - не пiдводячись, одказала охриплим голосом Мар'я.
– Марш з двору, коли нездорова! Як на всю нiч бiгати, так i здорова! Марш!
Мар'я пiдвелася. Платок, що прикривав її обличчя, зсунувся з голови на плечi. Аж пан оступився назад, глянувши на її лице, а Христя трохи не скрикнула! На йому не видно було нi очей, нi рота, нi носа - один шматок пухлого та синього, як бразолiя, м'яса!
– Де се ти? Хто се тебе?
– скрикнув здивований пан. З тих балабух, що понависали над очима, полилася якась мутна вода. Мар'я тремтiла, мов у трясцi.
– Господи!
– каже пан.
– Що ж, якби тебе хазяїн або хазяйка ударила хоч раз - якої б ти заспiвала? Зараз би пiшла жалiтися; а як москалi он як морду розтовкли - так i нiчого!
Мар'я, як мала дитина, заридала i впала на пiл, закриваючись платком. Пан здвигнув плечима, плюнув i пiшов у горницi. На Христю напав такий страх, що вона боялася пiдiйти до полу: чорне, збите обличчя Мар'їне не сходило з-перед її очей… "Що се з Мар'єю? Невже се той москаль, що вона розказувала i так журилася за ним?" Жаль пройняв наскрiзь Христине серце.