Повiя

Христя, стоячи за бесiдкою, нiчого не розiбрала, об чiм вони розмовляли, i тiльки ображено прошептала:

–  Чортова верства! i сорому йому немає!

–  Зачиняй вiкна та лягай спати!
– сказала їй Пистина Iванiвна, коли вона вернулася до хати.

Христя побiгла… Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання прогоничiв.

–  А се нащо?
– донiсся до неї з хати голос квартирантiв, коли вона намiрилась вiкно зачинити, i його бiле обличчя показалось у вiкнi.

–  Не треба хiба?
– спитала вона.

–  Не треба, - одказав вiн тихо i скрився.

–  Пора вже спати!

– не знаючи, як i навiщо, гукнула Христя. Обличчя його знову показалося у вiкнi, освiчене тихою усмiшкою, Христя мерщiй одскочила й побiгла у сiни.

Коли вона лягла, то перед її очима у темнiй темнотi засунених сiней все стояло бiле обличчя i стиха усмiхалося до неї… Вона нешвидко заснула, кидаючись кожен раз, як до неї доносилися викрики товстого капiтанового голосу.

II

Уже сонце геть пiднялося угору, як Христя встала. Мар'я ще не верталася, пани спали. Всюди було тихо, анi шерхне нiде. З улицi доносився гомiн, бiганина; то саме люди пустилися на базар. Христя згадала, що води обмаль, ухопила вiдра й побiгла до сусiднього колодязя по воду. I води принесла, i самовара постановила, а ще нiхто не вставав. "-Видно, учора до свiту досидiли за картами, що й пан заспав", - подумала вона, стоячи серед кухнi й роздивляючись, за вiщо б їй ще прийнятися.

–  Христе!
– почувся голос пана з кiмнати.
– Пора вiкна вiдчиняти!
– I вiн голосно позiхнув.

Христя побiгла. Вертаючись, вона стрiла Мар'ю. Обличчя в неї бiле, як крейда, очi червонi, одежа пом'ята, коси вибилися з-пiд платка, та й платок сам полiз набiк, - або ж вона цiлу нiч не спала, або ж, на хвилину задрiмнувши, кинулася i зараз побiгла додому.

–  Здоровi, тiтко!
– веселенько привiталася Христя.

–  Здорова, - пiд нiс охриплим голосом мовила Мар'я.

–  А чобiт i досi не почистила?
– гукнув пан з кiмнати.

–  Дурна голова!
– мовила Христя й побiгла за чобiтьми. Поти вона чистила чоботи, Мар'я мовчки прибиралася, пiдбирала свою' розкуйдану косу, пiдсмикнула пом'яту спiдницю. Гляне Христя - нiма, мовчазна Мар'я, аж сердита, i знову прийметься за чоботи. Ось вони в неї i заблищали, мов лаком покритi. Хутко помчала їх Христя в горницi.

–  Чи Мар'я дома?
– донiсся голос панiв.

–  Дома, - одказала Христя.

–  Скажи, щоб збиралася на базар.

На Мар'ю наче хто кинув грячого приску!

–  Бiси його батьковi!
– гукнула вона, тiльки що Христя показалася на порозi.
– У нас нiколи так, як у людей: пiдуть на базар, наберуть днiв на два, на три, та й готово. А в нас щодня тьопайся. За шага тiї цибулi купити - йди!.. I сьогоднi йди, i завтра бреди… У других - коли куховарка, то вона сама i на базар, i все; а в нас - слiдком, як дурочка, тьопайся, та носи, що їм завгодно купити… Бiсовi злиднi! Бояться, щоб не вкрала, бач!
– торохтiла Мар'я, пов'язуючи голову старим платком.

Пан швидко вийшов одiтий i, не кажучи нi слова, пiшов з хати. Мар'я, вхопивши корзину, повiялася за ним.

"Чого се Мар'я така сердита? Що з нею?" -думала Христя, зоставшись одна серед мертвої тишi. Самовар награвав сумну-журливу пiсню i болiсно одкликався у Христиному серцi.

Нешвидко панi встала, а за нею й дiтвора. Треба давати усiм умитися, дiтей повдягати, кроватi поперестилати, у хатах поприбирати. Христя крутилась, як муха в окропi.

–  Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, - приказала Пистипа Iванiвна.

Христя кинулася у кухню, аж i Мар'я прийшла. Блiда i полита потом, вона принесла у корзинi i м'ясо, i курей, i всяку овощ - повну корзину; принесла та так i кинула додолу!

–  Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять - носи! Аж руки потерпли!
– скрикнула вона i почала розмахувати руками.

Христя мерщiй ухопила самовар i понесла у горницi.

–  Вимий стакани, - порядкує панi.

Поти Христя правилася бiля чайної посуди, прийшов i пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.

–  Ти дивись сьогоднi за Мар'ею, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється, - додав. Панi тiльки зiтхнула.

Христя вийшла у кухню. Мар'я сидiла коло столу, спиною до горницi, i, уставившись очима у вiкно, нехотя жувала скоринку хлiба. Видно було, що вона об чомусь думала, про щось журилася… Христя боялася зачепити її розмовою. Було тихо i сумно, хоч сонце так весело освiчувало кухню: його золотi стяги вигравали на шибках високих вiкон, його яснi кружала крутилися по долiвцi. Коли се…

–  Чого се Мар'я Iванiвна так зажурилася?
– роздалося тихе питання ззаду Христi, аж вона злякалася. Зирк!
– на кухонних дверях стоїть панич. Його голова й борода закустранi, його очi заспанi, бiла вишивана сорочка розхристана i з-пiд неї виглядає тендiтнiша вiд рожевого лепесточка груднина.

–  Нiчого й журитись, коли рук не чуєш!
– суворо вiдказала Мар'я.

–  Чого ж се?

–  Он яку хуру теребила на собi!
– вказала Мар'я на корзину.

–  Бiдна головко! Та нiхто й не помiг? I не знайшлося нiкого такого?
– пита, граючи очима, панич.

Мар'я скоса глянула на нього i скрутнула головою.

–  Ну, вже й ви!
– одказала вона, зiтхнувши.
– Без того, щоб не пришити квiтки, не можна.

–  О, ви вже й сердитесь, Мар'е Iванiвно. А я хотiв прохати, щоб дали менi умитися.

–  Он кого просiть!
– кивнула вона головою на Христю.

–  А се що за вечiрня пташка?
– пита вiн, уставивши очi на Христю. Христю неначе хто жаром обдав… "Се вiн плеще про вечiрню через те, що я учора з ним заговорила", - подумала Христя i ще дужче почервонiла.

–  Дiвчина! Не бачили?
– одказала Мар'я.

–  Уперше зроду… Звiдкiля така горличка полохлива? Христя чує, що в неї не тiльки лице - голова горить-палає.

–  А гарна?
– пита Мар'я, усмiхаючись та пiддаючи ще бiльшого жару.

Панич узявся у боки i очима так i вп'явся у Христю.

–  Оце вже й закохались?
– смiється Мар'я.

–  То вже i закохався. Що ти думаєш?

Христя така рада, що її кликнули в горницi: як стрiла та полетiла!.. Убiгла у горницю, слухає наказу панiї; а чує - його мову, дивиться у землю - баче його яснi очi.