Повiя

–  Як дурник!
– процiдила попадя крiзь зуби.

–  Ви сердитесь?
– спитався, пiдходячи до неї, Проценко. Вона бликнула на нього й нiчого не вiдказала; спiдня губа її тремтiла… Довбня понуро дивився на все те, а пiп одно тер колiна та тихо хихикав. У хатi зробилося сумно та нудно - не добро, видно, все те вiщувало!

Може б, воно i справдi з того буча знялася, якби не Педоря… У кожушанцi наопашки, закутана платком так, що з-пiд його тiльки її очi та синiй нiс визирали, увалилася вона у хату, бухаючи своїми страшен-ними шкарбунами; пiдiйшла до столу, вийняла з-пiд поли пляху горiлки i, струснувши нею над свiтлом, скрикнула:

–  Самий смак! Проценко засмiявся.

–  Чого ви регочете?
– спитала Педоря у попа, не почувши, хто зареготався.

–  Молодець ти у мене, молодець!
– одказав, усмiхаючись, пiп.
– Мчи лишень мерщiй нам чарку та чого-небудь їсти.

Педоря кашлянула, утерла носа i мовчки вийшла. Швидко вона знову вернулася, несучи в однiй руцi чарку, а в другiй на тарiлцi печену рибу, хлiба i солоних огiркiв.

Отець Миколай схопився був, та, поглянувши на жiнку, що як сич надута сидiла, мерщiй собi сiв, обвiв усiх очима, хихикнув i потер колiна.

–  Як здоров'я вашої куми?
– спитала Наталiя Миколаївна у Проценка.
– От не зберуся та й не зберуся нiяк до неї!

–  То через те, що довго збираєтесь. Вона мала щось одказати.

–  А може б, ти нас, Наталю, почастувала?
– перебив її отець Миколай.

–  Як ви не почастуєте, то я й пити не хочу!
– додав Довбня.

–  Чому ж се?
– спитала вона.

–  У женщин рука легка… Плавкiше чарка йде, не становиться руба!
– перевiв на жарти Довбня.

–  О, у мене рука важка… Ви ще не знаєте її!
– одказала попадя, згортаючи руку в кулачок i пiднiмаючи його вгору. Проти свiтла той кулачок як яблучко червонiв.

–  Ваша? Ота!
– скрикнув Довбня, дивлячись, як кiт на мишу, на її кулачок.
– А розгорнiть, я подивлюся, - сказав, пiдходячи до неї.

–  Що ви там побачите? Хiба ви знахур?

–  Знахур.

Попадя розтулила жменю i подала Довбнi. Той бережно узявся за пальчики i, прихилившися, роздивлявся долоню, тi невеличкi борозенки, що покарбували її.

–  Довго менi жити?
– граючи очима, спитала вона.

–  Сто лiт!
– скрикнув Довбня, прикриваючи її долоню своєю жорсткою. Подержавши трохи, вiн приник ухом.
– Притулiть мiцнiше!
– промовив.

–  Отже ви справдi, мов знахур!
– защебетала вона.
– Що ж ви там почуєте?

Довбня нiчого не одказав - слухав. Потiм пiдвiв голову, наложив знову свою долоню i, дивлячись прямо у вiчi Наталiї Миколаївнi, усмiхався. Кров, пробiгаючи пiд її тонкою шкурочкою, стиха дотримувалася до його жорсткої долонi; мов мишка сiпала, лоскотала її; вiн дослухався до того.

Попадя чогось зареготалася дзвiнко та радiсно. Пiп весело пiдскочив угору i скрикнув:

–  Могорича! могорича!

Один Проценко сумний стояв i пильно дивився то на Довбню, то на попадю. Вiн бачив, як її очi загорялися, як блiде обличчя червонiло помалу… Щось стукнуло у його серце, щось наче ущипнуло його.

–  Колдун! колдун!
– кричав пiп, бiгаючи по хатi, радий, що Довбня розвеселив Наталiю Миколаївну.
– За се випити! їй-богу, випити!

–  Що ж ви там дослухались?
– пристала Наталiя Миколаївна до Довбнi, як той зняв руку.

–  Почастуйте!
– указав Довбня на пляшку.

Попадя мерщiй схопила чарку i, наливши, пiднесла Довбнi.

–  Капелечку! одну капелечку!
– слебезував той, одводячи чарку. Попадя хлеснула з пiвчарки i мерщiй долила. Довбня одним духом вимчав повну.

–  Усiх! усiх!
– гукав пiп, плещучи в долошки.
– Ура-а-а!

Наталiя Миколаївна скинула на нього непривiтний погляд.

–  I вас, Григорiй Петрович, частувати?
– стрiльнувши оком на Проценка, спитала вона.

–  Усiх! усiх!
– глухо одказав Довбня.

–  Менi небагатечко. Я не п'ю, - прохався Проценко.

–  Треба робити, як знахур каже!
– одказала попадя, усмiхаючись. Горiлка вже вдарила їй у лице, уступила в голову, в очi; вона почула якийсь веселий шум у вухах.

–  Не все то правда… - почав було Проценко, беручи чарку.

–  Або не кожнiй чутцi вiр!
– перебив його Довбня. Проценко призро на нього глянув.

–  Та ви справдi наче той знахур говорите. Менi аж страшно стає!
– обiзвалася попадя.

Тим часом Проценко хлиснув трохи, скривився i поставив чарку на стiл.

–  А менi!
– обiзвався отець Миколай.

–  Ще й тобi? Не добрав хiба на хрестинах!
– гримнула попадя.

–  Усiх! усiх!
– прогув Довбня.

Попадя подала чарку поповi; той не тiльки повну випив, а ще й в денце поцiлував.

–  Згода! згода!
– загукав Довбня.

–  Що ж ви наслухали?
– допитувалася у нього попадя.

–  А ви хочете знати?

–  Авжеж - хочу.

–  I не розсердитеся, як правду скажу?

–  Тiльки не брешiть!

–  Нащо брехати? Слухайте ж… Усi насторочллись.

–  Нi, давайте ще по чарцi!
– сказав Довбня.

У попадi розгорiлися очi, мов угiлля, обличчя пашiло; пiд очима тiльки невеличкi круги синiли. Мерщiй вона ухопила чарку i пляшку i почастувала Довбню i чоловiка. Проценко не схотiв пити; вiн дивився на Довбню, як той ходив по хатi, плутаючи ногами; клок волосся у нього упав з голови на лоб i насунувся аж на очi; вiн того не примiчав. Видно, що горiлка вже брала своє.

–  Тепер, цур, не сердiться!
– повернувся до попадi Довбня.

–  Миколо! признавайся по правдi, - i вiн щось почав шептати на ухо поповi.

Пiп зареготався; а Проценковi аж дух у грудях захопило… "Оце ж i пiде!" - подумав вiн, переводячи очi на попадю; а та, весело граючи очима, пильно дивилася на Довбню.

–  Признавайсь: давно?
– уголос допитується Довбня.

–  Та ну, вигадав таке! Не треба… Давай краще вип'ємо!
– одмахуючись руками, мовив пiп.

–  Не признается? А порадував би тебе!

–  Ну, а як давно, то що буде?
– граючи очима, пита попадя.

–  Син колись буде!..
– рубнув Довбня.

–  Браво-о! Браво-о!
– гукнув пiп i кинувся обнiмати Довбню.

Попадя соромливо усмiхнулася, опустила очi i скоса глянула на Проценка: той стояв i понуро дивився, як пiп вицiловувався з Довбнею.

–  Нам весело, а тобi сумно?
– тихо спитала Наталiя Миколаївна, пiдскочивши до нього.
– Бач, який вiн гарний!
– додала уголос, кинувши очима на Довбню.
– Веселий, балакучий. Уже не тебе - мов гаву ковтнув!