Повiя

Щось у сiнях зашарудiло… Чутно - йде, за клямку береться. "Ану, як угадала?" - подумала Мар'я.

Дверi розчинились, i в хату вступив високий, плечистий чоловiк. На йому синя чумарка, пiдперезана каламайковим поясом, сивих смухiв шапка, прикрита зверху хустиною; обличчя кругле, червоне, очi бистрi.

–  Здоровi!
– привiтався чоловiк, скидаючи шапку.

–  Свирид!
– скрикнула Мар'я, дивуючись нежданому гостевi.

–  А маєш - правда!
– гукнув Свирид на всю хату, тупнувши ногою.

–  Цить! не гукай так, - зупинила Мар'я.
– Чого це ти?

–  Чи тут дiвка Христя?
– понижаючи голос, спитався Свирид.

–  Яка Христя?

–  Христя… з Мар'янiвки!

–  Тут. Нащо тобi?

–  Необходимо менi видiти її. Де вона?

–  Он на печi спить.

–  Уже й спить? Рано, - сiдаючи на пiл, каже Свирид.

–  Як рано? Добрi люди уже давно облягли спати… Нащо тобi Христя?

–  Нужно-треба. Я недавно почув, що вона здесiча, а ми з одного села. Прийшов провiдати землячку.

–  Знайшов час провiдати.

–  А коли ж?

–  Опiвночi, - жартує Мар'я. Свирид поскромадив у потилицi.

–  Та я не вiд тих грошей, аби Христя прийняла.

–  Приходь - прийме, - регоче Мар'я.

–  А ти свого хвiтхвебеля вже забула?
– спитав Свирид, блиснувши на неї лукаво очима.

Мар'ю наче хто ущипнув за серце! Вона похнюпилась, мовчала.

–  Мовчиш?
– пита Свирид.

–  Мовчу!
– зло вiдмовила Мар'я.
– Якби вам усiм ще так зацiпило!
– не видержала далi.

–  Чого ж ти сердишся? Не всi однаковi.

Мар'я тiльки свiрконула очима i замiсть зерняти розкусила лушпанину. I зозла її виплювала.

–  Хiба я тобi не казав ранiше: ой, стережися, Мар'є! той прахвост посаде тебе на льоду.

–  Тобто ти кращий?
– дивлячись призро на його, спитала Мар'я.

–  Та вже ж не такий, як твiй Денис.

–  Годi! Годi, поки я тебе ве вилаяла або очей не заплювала. Згадай лиш Прiську, Гапку, Горпину…

–  То iграшки були.

–  Iграшки?
– гостро спитала Мар'я, кинувши очима на Свирида. Свирид дивився на неї. Очi їх стрiлись. Червоне Свиридове обличчя грало здоров'ям, усмiхалося; широкi плечi, молодецька постать доводили про його мiць та силу; очi його весело грали… "А вiн непоганий", - подумала Мар'я i похнюпилася.

–  Усi ви скурвi сини!
– додала вона далi, болiсно якось зареготалася, немов заплакала.

Христя, ще як Свирид тiльки прийшов, прокинулася. Вона чула з печi його жарти, розмову з Мар'вю, та не подавала виду, що чує. "Чого вiн прийшов до мене? Яка там нужда, яке дiло?" - думалося їй. Вона пригадала досвiтки та вечорницi, де Свирид, було, завжди хлопцiв напое, доведе їх до сварки та бiйки або з дiвчатами розпочне лайку, усiх порозганяє. "Непевний вiн якийсь придався: усе б йому пити та гуляти, над усiма верховодити. Усi такi радi були, як вiн у найми пiшов, у город подався… Давно то було, рокiв, мабуть, зо три, якщо не бiльше… i чутка про його запала. А це, бач, знову проявився. Мене питав… нащо?.." - думає Христя.

–  Мар'в! Чи ти б не збудила, бува, її?
– помовчавши, спитав Свирид.

–  Нащо?

–  Треба. Збуди.

–  Буди сам, коли хоч.

–  А можна?
– Свирид устав.

–  Буди, коли хоч заробити по зубах, - смiється Мар'я.

–  Та невже?
– жартiвливо спитався Свирид i побрався до печi. Христя у собi i дух притаїла.

–  Христе! Христино!
– сiпаючи за подушку, оклика Свирид. Христя не ворухнеться!

–  Христе!..
– i вiн торкнувся її голови.

Христя, мов сонна, поворухнулася, спустила руку з печi. Свирид так i уп'явсь своєю п'ятiрнею. Христя схопилася.

–  Чого? Хто се?
– озвалася.

–  Не пiзнаєш?
– усмiхаючись, пита Свирид.

Христя дивиться на його усiма очима.

–  Кланяються тобi мар'янiвцi… I Федiр кланяється…

–  Який Федiр?
– лукавить Христя.

–  Не знаєш? Супруненкiв, каже: поклонись Христi; скажи їй, що якби був батько не оженив, то пiсля водосвята прислав би старостiв до неї. Вiстка про село, про Федора неначе водою збризнула Христю.

–  Хiба Федiр оженився?
– швидко попитала вона.

–  Перед пилипiвкою… Я й на весiллi гуляв.

–  На кому ж вiн оженився?

–  Горпини Удовенкової не знаєш? Висока, носата… Та ти з нею товаришувала.

–  Невже на їй?
– здивувалася Христя.

–  А що ж, хоч би й на їй? Велика дуже цяця? Що висока та на язик - сам чортяка її не переговоре.

–  Так вона ж бiдна, а Грицьковi все хотiлося багатої.

–  Сам Грицько й облюбував. Федiр був затявся: в одну шкуру - не хочу! То коли не хоч, каже Грицько, то знай, що ти менi не син, а я тобi не батько.

–  Так Федiр таки женився?
– задумуючись, промовила Христя.
– Що ж вони, живуть гарно?

–  Живуть, та й годi… Горпина на йому верхи їздить. Оце недавно був на селi, заходив i до його. Тепер вiн окремим хазяїном живе. "А що, - питаю, - добре жонатому?" - "Та воно б добре, - одказує, - було, якби жiнка не така злюща та ревнива. Усе, знай, очi вибиває Христею".
– "Воно, - кажу йому, - усi вони такi, старi дiвки".

–  А що ж там ще нового у селi?
– перебила Христя.

–  Що ж нового? Тимофiй теж женився.

–  На Ївзi?
– вгадує Христя.

–  Або Ївга його на собi оженила та через тиждень пiсля вiнчання i дитину привела.

–  Це молода?
– здивувалася Мар'я.

–  А що ж, як молода?

–  То вона через кожний тиждень буде водити?
– регоче Мар'я.

–  Та з вашим братом буває…-

–  А наше дворище як там?
– знову перебила Христя.

–  Ваше дворище цвiте. Тепер ти свого дворища i не пiзнаєш!

–  Як саме? Хто ж там живе?

–  Та й старої хати уже нема. Карпо вибудував нову, велику, на двi половини. Жида пустив шинкувати… Перший на селi шинок… Весело так! Христю та звiстка, наче цуркою, крутнула за серце.

–  Як шинок? Хто ж пустив туди жида?

–  Хто? Карпо! Карпо тепер на всю губу пан! А до Одарки так без палицi й не пiдступай: у парчевих очiпках ходе; нарядиться, напиндючиться, он яка панi!

–  Та чи правда сьому?
– не йме вiри Христя.

–  Пiди, коли хоч, подивися… У старiй, бач, хатi нiхто не хотiв жити: так Карпо пiд шинок найняв. Пiд шинок вона, бач, була не пiдхожа, то й нараяв переробити. Тепер такi вавилони двинув - страсть! З одного боку крамниця - пряники, кахвети; з другого - шинок. Прямiсiнько з улицi заходять!.. У селi гомонять: пiшла Карповi у руку Притичина худоба! Пiсля Грицька першим господарем став. Погомонюють у старости вибирати, а то й в самi старшини. Он тепер який Карпо: не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв!