Повiя

Аж ось почулося: стукнули сiнешнi дверi, рипнули чоботи… Марина замовкла, прислухалася. Рип наближався до кухнi… Цокнула клямка, дверi розчинились, i в кухню уступив Довбня.

–  А-а, здорова!
– привiтався вiн до Христi.
– Я й не туди, хто тут гомоне, аж се ось хто! От дiвка!.. От, а се?..
– безнадiйно ткнув вiн рукою на Марину.

–  Поздоров, боже!..
– зло увернула Марина i замовкла.

–  Кого?..
– запитався Довбня.
– Зла твого?.. Ти й спершу була люта i згинеш такою!

–  Я знаю одного дурисвiта, що радiв би, якби я й сьогоднi згинула, - ще лютiше вiдказала Марина.
– Та якби бог слухав…

Христя сидiла, як на вугiллях, i ждала, що ось незабаром i здiйметься баталiя!

–  Дурного чередника?
– докiнчив Довбня Маринину поговiрку.

–  Авжеж!
– лютує Марина.

Довбня свiрконув очима, гiрко усмiхнувся i повернувся до Христi.

–  Отож, як бач! Отак завжди… От ти сидиш тут, слухаєш, - розбери нас: хто з нас правий, хто винуватий? Хто кого займав? Хто кому перший гедза кинув?

Христя глянула i на того, i на другого, не знала, що їй казати. Марина виручила. Хитаючи головою i призро дивлячись, вона почала:

–  Хто з нас перший гедза кинув? Ану, хто перший? Хто трохи не в ногах лазив, руки лизав, поки треба було?

–  То давня рiч… - почав Довбня.

–  Давня?
– перебила Марина. Очi її, наче гострi ножi проти вогню, заблищали.

–  Давня ж, давня… А сьогоднi… сьогоднi хто винуватий?

–  А за давне хто винуватий?
– у свою чергу спитала Марина.

–  Та пiдожди, дай слово вимовити… Отак завжди!.. Ну - я! я винуватий!
– скрикнув Довбня.

–  А хто бiльше винуватий?
– знову питає Марина, потроху одходячи.

–  Ти!
– одрубав сердито Довбня.
– Ти нiколи путнього слова не скажеш! До тебе з ласкою, а ти - з серцем! Тебе просиш, а ти до бiсового батька посилаєш!.. Ти кажеш - женись. Хай по-твоєму буде! Та чи подумала ти, яке наше життя буде? I я з запалом, та й ти - огонь-петрович! Тобi слово, а ти - десятеро… Та ми порiжемось, дурко!

–  Тепер, небiйсь, дуркою стала, а спершу то й розумною була!

–  I спершу була така! Тiльки крилася, тiльки не показувала своїх зубiв перед людьми. А як показала, то й видно, що то за перець стрюкуватий! Марина тiльки важко зiтхнула та скрутнула головою.

–  Уп'ять же й те, - почав знову Довбня.
– Хто перший на розладдя пiшов? До кого жиди щодень швендь та швендь у хату та шу-шу, шу-шу?.. Питаю, чого то жиди унадились?
– Та то коралi купувати!.. Ну, коралi - то й коралi. А виходить, що ти збираєшся їхати. Якийсь блазень з голодрабих полупанкiв, позарившись на твої очi, присоглаша до себе. Ти ж згодилася? Ти перша згодилася! I мене не спиталася. Сказала жидам: добре, поїду! А менi чужi люди про те довели… Так оце воно що?.. Менi, думаєш, легко було слухати? Легко, га? От ти й розсуди: що, якби ти була моя жiнка, а тут де не вiзьмись хвинтик з улицi… I ти чiпляєшся йому на шию! Гарно було б менi на те дивитися?

–  Якби ж була жiнкою… А тепер я що?

–  Жiнка!
– скрикнув Довбня.
– Що невiнчана? Плювать менi на те! Я тобi сказав, що не покину - i не кину! Тепер ти перша пiшла на розладдя; а якби ми були повiнчанi та ти се зробила… дивися!..
– Очi в нього запалали, пальцi якось скарлючилися.
– От сими руками, на тому мiсцi, де здибав, так би й задавив тебе!
– несамовито гукнув Довбня, мотаючи головою.

Настало важке нiмотне мовчання; якби на той час мухи були - чутно, як би й муха пролетiла.

–  Марино!
– помовчавши, почав знову Довбня тихо та ласкаво.
– Годi вже… Я все тобi верну, все… i плаття, i намисто… все!

–  Хай чорт його вiзьме!
– буркнула Марина.

–  Їдеш?
– грiзно скрикнув Довбня.

Марина мовчала. Довбня пiдiйшов до неї. Його руки тремтiли, вiн увесь трусився.

–  Знай же, Марино, що це упослiднє!.. Упослiднє!.. Чуєш?
– крикнув вiн, пiдступаючи до неї й заглядаючи у вiчi.

Христя сидiла вся не своя. Вона боялася, коли б з цього не вийшло якого лиха, - такий грiзний та на все рiшучий стояв Довбня бiля Марини.

–  Чуєш же?..

–  Чую… - глухо одказала Марина.

–  Чуй же: буде каяття, та не буде вороття!
– промовив вiн i, мов п'яний, слоняючись, похилив з хати.

Ще тяжче, ще важче стало у хатi, наче в тюрмi або у глибокому льоху; темно, холодно, непривiтно… Свiчка нагорiла; од полупаних стiн здiймалась темнота; долiвка, мов провалля, чорнiла; важкий морок носився по хатi, а серед нього, наче бiла гора серед чорної хвилi, хитався комин здоровенної печi. Марина сидiла бiля столу i якось призро дивилася на дверi, куди вийшов Довбня. Його рипучi ступнi чулися ще у сiнях, та вони все далi та далi одходили - зникали. Христi здалося, що за тi ступнi учепилося Маринине щастя i тепер геть вiдходило вiд неї… Жаль ущипнув її за серце…

–  Та й недобра ж ти яка, Марино! Яке зле та лихе маєш серце, - сказала вона подрузi.

–  О-о, вони добрi! Вони всi такi добрi!
– скрикнула Марина i почала лаятись.

–  Хiба не видно, Марино, як йому жалко тебе, як вiн побивається за тобою? Вiн любить тебе.

–  Любить?
– перепитала Марина i сплюнула.
– Отака їх любов!

–  Он гляди! Коли б ти не попала з огню та в полум'я!..

–  Краще не буде - i гiрше не буде! Як там кажуть: хоч гiрший, та iнший.

–  Iнший?
– трохи не скрикнула Христя. Вона не ждала сього вiд Марини. "Як: через мiсяць - та й iнший?
– через тиждень? через день? Коли б вона полюбила кого - полюбила б навiки; а та каже - iнший!.." їй наче хто по виску вдарив -так те слово дошкулило їй. Вона ще посидiла трохи, та вже не зачiпала про те розмови: боялася, щоб чого ще гiршого не почути вiд подруги.

У їх уже полягали спати, як вона вернулася додому. Не дивлячись на те, що Марина проводила, їй так страшно було йти глухими вулицями, де тiльки, наче кошачi очi, свiтили пiдслiпi лiхтарнi та була глуха пiвнiчна темнота. Зате на Марину найшов наче сказ: проводячи подругу, вона - то била гопака по пiшоходах, аж луна кругом гоготiла, то тиркала, то висвистувала, мов п'яний халамидник.

"Здурiла Марина, зовсiм здурiла, - думала Христя, качаючись на полу.
– То плаче, то лютує, то таке вистроюе. Он до чого те кохання доводить! Невже ж воно так з усiма буває? Невже i з нею те буде, як вона покохає? А буде! Он i Мар'я скiльки то горя зазнала через те кохання. I вона її остерiгала вiд його… Не хочу ж, не хочу я тебе знати, гiрка людська муко! Скiльки ти людей попонiвечила, скiльки їх душ запакувала? Храни ж мене, мати божа, вiд цiєї напастi!" - молилася Христя своїм чистим серцем. А насподi його, пiд тiєю молитвою, щось ворушилося в йому, щось закрадалося незнайоме, одрадне та люте; i тягло, i манило її до себе, то жаль у душi будячи, то якусь надiю на щастя вивертаючи…

Через тиждень Довбня приходив до Проценка i, пiдпивши, розказував йому, що Марина таки поїхала. Розказуючи те, вiн так гiрко плакав!

Христi жаль його стало; жалко, мов рiдного брата.

–  Та й недобра ж таки Марина, - обiзвалася вона до Мар'ї, - он до яких слiз панича довела!

–  Молодець Марина!
– вiдказала та.
– Зяає собi цiну. Так їм i треба. Дури їх, поки молода та здорова! П'ють вони нашi сльози - хай же своїх покуштують!

Христя на те тiльки важко зiтхнула.