Повiя

Рубець мав був щось казати.

–  Нi, нi, не одказуйтесь… грiх вам буде. От ви, я, Федiр Гаврилович… Утрьох виберемо затишне мiстечко та любо-мило згадаємо старовину…

–  Человек!
– гукнув згорда Проценко на прислужника. Той, наче з води вирнув, так i уродився перед ним.

–  У вокзалi?
– спитався Проценко товариства.

–  Краще, як примостимося де у захистку, - одмовив Книш.

–  Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю… живо!
– скомандував Проценко.

Прислужник тiльки хвостиком мелькнув i зразу скрився.

–  Скорий!
– здивувався Рубець.
– У нас таких швидких немає!

–  Та то тiльки вiн бiгати скорий. А от побачите, коли вiн прийде сказати, що готово… Наждемося!
– мовив Книш.

–  Та хоч бiга швидко!
– каже Рубець.

Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, i гордо озирав крiзь свое пенсне прохожих.

–  Мосье Проценко! Скажите вашей супруге, что я на нее сердита, - обiзвалася до його молоденька панi чи панянка, за котрою цiла метка офiцерiв брязкала острогами та торохтiла шаблями.

–  За что это?
– i Проценко на закаблуках хитнувся.

–  Как же! Тянула, тянула в сад с собой, ни за что не пошла!
– стрiльнувши очима, прощебетала та i незабаром скрилася.

–  Так ви вже жонатi?
– здивувався Рубець.

–  З пiвроку, як оженився.

–  Я й не знав. Поздоровляю! А що ж ви самi?.. Хiба жiнка недужа?

–  Та так… Вона бiльше дома насиджує.

Рубець мав був щось сказати, та тут саме прибiг прислужник.

–  Готово-с!
– мовив вiн, зостановлюючись перед Проценком i хватко перекидаючи собi салфетку на плече.

–  Где?
– спитався Проценко.

–  Пожалуите-с!
– i, роэпихаючи народ руками, вiн побiг уперед геть вiд, вокзалу.

–  Ты же куда?
– гукнув на його Проценко.

–  Там-с!
– одказав прислужник, указуючи рукою на цiлу стiну акацiї, що геть чорнiла здалi.

–  На кой черт такую глушь выбрал?
– спитався суворо Проценко.

–  Здесь все заняты-с! Проценко остановився.

–  Та ходiмо. Там менше очей буде зазирати, - сказав Книш, i всi рушилиза прислужником.

На кiнцi широкої дорожки, у захистку мiж гущиною акацiй, чорнiла невеличка халабудка, до котрої прислужник довiвши сказав: "Здесь-с".

Посеред халабудки стояв стiл, накритий бiлою, як снiг, простинею, на столi горiли двi свiчки у скляних запонах, кругом столу з бокiв зеленiли ослончики.

–  I як тут затишно, - сказав Рубець, сiдаючи i роздивляючись кругом халабудку.

–  Так ти ще нiчого i не наготовив?
– кривлячись, спитав Проценко,

–  Что прикажете-с?

–  Черт бы тебя побрал! Хотя бы чаю дал!
– вилаявся з досади.

–  Сколько прикажете-с?
– одно свое прислужник.

–  Воно по старому б звичаю, - умiшався Рубець.

–  П'ють горiлочку до чаю, - доказав Книш, усмiхаючись.
– Я сам такої думки.

–  Як хочете. Чого ж ми потребуємо?
– пита Проценко. Почалася рада. Книш захотiв биткiв у сметанi, Проценко - перепiлки,. а Рубець здався на їх: хай чого хотять, того й дають, аби скорiше.

–  Графин водки! бутылку красного! битков, перепелки, а третье, что есть у вас лучшее?

Прислужник затрiщав, називаючи кожну страву.

–  Давай менi котлетiв, то саме по моїх зубах, - рiшив Рубець.

–  Отбивных, пожарских, рубленых?
– знову затрiщав прислужник. Рубець, не знаючи, яких йому брати, тiльки дивився.

–  Пожарских!
– крикнув Проценко.

–  Хорошо-с, - i прислужник мав був бiгти.

–  Постой! Принеси пока графин водки, селедку, там, может, есть у вас хороший балык, икра, то и этого.

Поти прислужник бiгав десь, щируючи, як би скорiше подати те, заказати друге, тут почалася звичайна бесiда. Проценко розпитував про город, про жiнку Рубцеву, про дiтей. Рубець розказував нешвидко, з примовками, з приказками, як завжди розказують повiтовi полупанки, i тим викликав неумисну усмiшку то у Проценка, то у Книша. Рiч затяглася б надовго, коли б прислужник не принiс горiлки i закуски. Коли ж з чистого, як сльоза, скла графив заграв сизенькими смужечками свiту, що падав вiд свiчок на його, приязно забряжчали чарочки, хитаючись на своїх високих пiдставках, тодi зразу забулося про все, про що недавнечко говорилось; очi самi собою упали на графин i залюбувалися тими непримiтними голочками, якими грала бiла горiлка, рука тяглася до чарки, котилась слинка, глядячи на шматочки жовтогарячого балика, чорного кав'яра, срiбно-блискучого оселедця.

–  Будьмо!
– привiтався перший Проценко, беручи в руку чималу чарку з горiлкою. За ним випив Книш, далi Рубець. Заївши попереду, приложились по другiй.

–  Ви, здається, сього зiлля не вживали?
– спитався Рубець, дивлячись, як Проценко чисто ходить коло посуди.

–  Не вживав, не вживав. Молодий ще тодi був.

–  Ви тодi бiльше по частi жiночiй, - зареготався Книш.

–  Случалося, та й там несмiло. Дурний був! Тепер би от i випрактикувався, так жiнка перечить, - признавався Проценко.

–  Ай досi ще вас згадують панянки та молодi панiйки, - додає Рубець.

–  Згадують?
– переспросив Проценко.
– Щаслива пора! Ех, давайте ж за їх хоч вип'ємо.

Тiльки що налив чарки, як прислужник приносе i страву. Злiз з печi. вона так приязно пахла, лоскотала в ротi, будила ще бiльший смак.

–  А вино?
– спитав Проценко.

–  Сейчас, - заметався прислужник.

–  А после вина чай. Слышишь? И бутылку рому хорошего.

–  Слушаюсь, - i побiг.

–  Так вип'ємо за здоров'я тих, кого колись ми любили i хто нас любив!
– пiднiмаючи чарку, мовив Проценко, зiтхнувши.

Книш цокнувся. Цокнувся i Рубець. Випили. Пiсля четвертої загорiли навiть очi, i краска виступила i на злiнованому Рубцевому обличчi.

–  Чого в молодi годи не случається?
– склонившись, мовив вiн.
– Я пам'ятаю, як у свою крiпачку, дiвчина така була, так улюбився, що задумував женитись, так покiйник панотець як дав доброго прочухана, то й любов пройшла.

–  А я? я?
– гукнув Проценко.
– Це ж на ваших очах. Пам'ятаєте Христю? Я ж задумував був з нею гражданським браком зажити. Може, коли б зажив, то потiм i женився б. А тепер… де вона? Що вона?

–  Отак i пропала. Ще як розщитав я її, то чутно було, що вона в городi проживала в Довбнi. Довбнина ж жiнка така повiя, як i вона, та ще й заклята. На перших порах ото i приют у себе дала. Так Довбня, побачивши, що показнiша вiд жiнки, почав був моститься. То Довбниха помiтила i прогнала з двору. Потiм, кажуть, i в покiйника копитана з тиждень проживала: той таки, як воєнний, любив перебирати. А потiм, либонь, копитан жидам її передав, та пiсля того i слух об їй пропав. Так не знать де й дiлася. А шкода, добра була робiтниця, добра, грiх слова сказати!
– пожалiв Рубець.