Повiя

–  Гарно, матерi його куля! Гарно!
– казав вiн, усмiхаючись усiм своїм широким червоним лицем.

–  А спальня где?
– спитала Наташка.

–  Вот, - указав лакуза на другу блакитну портьєру, що непримiтне скривала вхiд у боковiй стiнi.

–  Посмотрим, - мов велика панi-хазяйка, одказала вона i пiшла за портьєру. Лакуза понiс за нею свiчку.

–  Ничего, хорошо, уютно, - вертаючись, сказала вона Колiсниковi.
– Только, друг мой, еще так рано спать - не напиться б нам чаю?

–  Самовар, - скомандував Колiсник, i лакуза, як опечений, побiг з хати, його тiльки важкi ступнi глухо доносились з коридору.

–  Это я, папаша, так, - пiдходячи до Колiсника i ласкаючись до його, казала Наташка, - чтобы не дать заметить лакею, что я не твоя жена.

–  О, та ти лукава!
– промовив Колiсник i, ущипнувши злегка за її пухку рум'яну щiчку, посварився на неї пальчиком.

–  О, палаша! Дорогой папаша!
– звалившись на Колiсника i давлячи. його на крiслi, лащилась Наташка.

–  Iч, який чортьонок! Iч, який чортьонок!
– гукав радiсно Колiсник, пручаючись пiд Наташкою, а вона то гуцала його, то плескала по круглих щоках руками, то хапала за голову i жарко i мiцно пригортала його до свого високого лона. Колiсник чув, як у неї кров у жилах дзюрчала, як її тривожно серце билося. У його дух захоплювало у грудях, очi грали i горiли, мов свiчки.

–  Годi! Годi! Бо й чаю не дожду, - гукав Колiсник, одводячи її.

–  Ага, роздражнила? роздражнила!
– плескала, рада, у долошки Наташка i пiшла вистрибом по хатi.

Колiсник, як вовк, зорив своїми очима за легкою поступом, за її такими красивими викрутасами. Це вона, зразу круто повернувшись, упала знову дойого на груди.

–  Папаша! Миленький папаша!
– замираючим голосом шептала вона.
– От коли б я була твоя дочка. Ти б любив мене? Нi, не хочу дочкою, а жiнкою. Така молодесенька, красива, а ти такий обломiй… За мною роєм молодiж в'ється, я гуляю всюди, а ти дома сидиш.

–  А дзуськи?
– сказав Колiсник, - оцього не хоч?
– i пiднiс їй пiд самiсiнький нiс здоровенну дулю.

Вона з усiєї сили ударила його по руцi i, одкинувшись, закричала:

–  Понеси своїй першiй!

–  Перша далеко, - одказав Колiсник.

–  А твоя жiнка жива?

–  Жива.

–  У… N?
– i вона назвала мiсто, де жив Колiсник. Колiсник, дивуючись, зиркнув на неї.

–  Ти почiм знаєш?
– спитав вiн.

Вона заплескала в долошки i, зареготавшись, промовила:

–  Ти думаєш, я твоєї жiнки не знаю? Я все знаю. А Проценковi не одрiзала сьогоднi?

–  Та ти й Проценка знаєш?
– ще дужче здивувався Колiсник.

–  I Проценка, i Рубця, i Книша. Усiх вас, чортiв, знаю, як своїх п'ять пальцiв.

–  Та почiм ти знаєш?

Вона залилася нестямним реготом i знову кинулась його душити. Колiсник пихтiв, одпихався, а вона, як навiсна, то одскакувала вiд його, то, прискакуючи, горнулася, мов вiрна собака, не бачивша давно свого хазяїна.

Лакуза, несучи самовар, спинив її. Поти вiн уставляв посуду, поти вештався у хатi, вона була тиха, поважно проходжувалася то вперед, то назад, мов справдi велика панi, i тiльки стиха кидала на Колiсника жартiвливi погляди своїми чорними очима.

Лакуза пiшов. Вона кинулась чай заварювати, стакани мити, перетирати. Рожевi пальчики пухкої невеличкої ручки, мов мишенята, бiгали i миготiли перед Колiсниковими очима.

–  Так почiм ти знаєш? Хто ти така, звiдки, що все знаєш?
– спитався Колiсник.

Вона наче не чула його питання. Одкопиливши трошки губки i качаючи в полоскательниц! стакан, тихим тоненьким голоском затягла веселеньку пiсеньку: "Ту-ля-ля! ту-ля-ля! ту-ля-ля!" - виводила вона, пiдбираючись пiд бренькiт стакану, i її тоненький голосок зливався з заводами тонкого скла.

–  Ти чула?
– спитався знову вiн.

Вона глянула на його. Довго i прикро дивилася у його витрiщенi очi i, одвернувшись, тихо зiтхнула. Потiм витерла стакан, пройшлася по хатi i, пiдiйшовши до його, з почервонiлим лицем, задихаючись, сказала:

–  Я вина хочу. Вина.

–  Та чому ж ти не скажеш?

I вiн, ухопивши дзвоник, нестямно ударив. Лакуза прибiг.

–  Вина!
– гукнув Колiсник.

–  Красного, - шептала вона, стоячи коло його.
– Я люблю з чаєм пити. Колiсник приказав, додавши:

–  Та доброго, старого. I рому доброго.

–  Я думала, що ти не даси, одкажеш, - ласкаво промовила вона, коли лакуза побiг.

–  Для тебе?
– скрикнув Колiсник.
– Проси, що хоч, що зможу, усього дам.

–  Добренький!
– шептала вона, пригорнувшися до його.

–  Ти думаєш, я стану тягтись та скаредничати так, як другi там скаредничають? Як же? Зиайшла дурня. Один раз тому, що батько в плахтi!

–  От люблю парня за звичай!
– весело защебетала вона.
– Що - грошi? Полова, на котру ми здобуваємо потрiбне для нас. Одного тiльки на їх не добудеш: чоловiка по душi. Не май сто рублiв, а май сто друзiв! Так i я. Скiльки через мої руки перейшло усякого добра? А де воно? Тому дала, тiй ткнула. А в себе нiчого не зосталося. Що було, все сплило. А от же живу.

–  Ну, у мене не швидко спливе те, що маю, - перервав її Колiсник, - поздоров, боже, дурнiв панiв, що вибрали мене у члени, я тепер покiйно можу умерти. Хоч, може, i не буду бiльше членствувати, та сiлькiсь: Веселий Кут у двi тисячi десятин хоч кого заспокоїть навiки. Не буду членствувати - буду хазяiнувати.

–  Ти купив Веселий Кут?

–  Купив.

–  Це той, що недалеко вiд Мар'янiвки?

–  Той. А ти почiм Мар'янiвку знаєш?

Вона тiльки зiтхнула. Лакей принiс вино, ром, поставив i пiшов. Наташка начала чай розливати.

–  Та почiм ти усе знаєш? Хiба з тих країв?

–  Багато будеш знати - зостарiешс'я, - одказала вона, пiдсуваючи до його стакан чаю наполовину з ромом.

–  Не помолодшаю уже! Ех! Коли б менi лiт двадцять назад, - зiтхнувши, сказав вiн i сьорбнув чаю.

–  То що б було?

–  Що б?
– перевiвши дух, одказав Колiсник.
– Те, що оцей стакан за одним разом до дна осушив, а тепер то невеличкими ковтками треба випивати.

–  Горенько тобi!
– засмiялась вона, сьорбнувши свого чаю.