Повний місяць

— Даруйте, Андрію, — знову втрутився лікар Нещерет. — Повня — атмосферне явище, якщо можна так сказати. Це як сходження або захід сонця, дощ, вітер. Природа, словом. Тому називати її «так званою» — помилка.

— Гаразд, хай, — легко погодився Левченко. — Це навіть трошки ускладнює ситуацію. Яким чином повний місяць прямо або непрямо впливає на чергову появу хижого звіра? Звідки він узявся, раз ніколи в цих краях такого не помічали раніше? Чого не тікає звідси, а вперто сидить десь у лігві? Я тут наводив довідки, до речі… Ніде в сусідніх районах, у довколишніх селах схожого не фіксували. Значить, щось тримає звіра саме тут, біля Сатанова! — піднісши голос, він труснув стиснутою в кулак рукою з виставленим уперед, ніби указкою, вказівним пальцем. — Зрозуміли тепер, товариші, до чого я веду і для чого вас зібрав?

Відповіддю було мовчання. Здається, аж тепер до присутніх, тих, хто активно говорив, і тих, хто відсиджувався мовчки, починав доходити моторошний зміст сказаного. Насолодившись досягнутим ефектом, Андрій повів далі, вже — нормальним голосом, не нагнітаючи:

— Начальник УНКВС товариш Сомов переконаний — вовк тут ні до чого. Під хижого звіра, так би мовити, працює людина або група людей з метою залякати місцеве населення. Це його версія. Він має на неї повне право. Я ж притримуюсь іншої думки: людей ніхто не залякує. Вони самі бояться.

Думав — зараз запитають, чого саме, та зібрання мовчало. Левченко, вкотре витримавши багатозначну паузу, підбив проміжний для себе підсумок:

— Бояться невідомого.

Парторгша прокашлялася, неквапом витягнула папіросу, розім'яла її пучками — до війни не курила, привчилася в загоні. Процес чомусь дуже її захопив. Не відводячи очей від пальців, мовила:

— Хто ж, по–вашому, цей невідомий, товаришу начальник міліції? Або… що ж це таке?

— І якої холери не йде звідси, — додав Худолій. — Може, його тут годують?

— Кого? — тут же спитав Борисов. — Кого годують, шановний?

Левченко легенько плеснув долонями.

— Оце вже, товариші, питання не до вас. Складність ситуації знаєте, в чому? Складу злочину нема. Жертви не були близькими знайомими, хоча жили ніби в одному невеликому селищі. Смерті об'єднує лише спосіб нападу, це пішли мої професійні пояснення. Інтервал між ними теж великий. Місця всякий раз різні, а останній випадок — взагалі, можна сказати, в межах Сатанова. Так далеко з лісу він… воно…, — знов запнувся, – це ніколи не виходило. Тому логіки й здорового глузду в низці смертей, що сталися від травня, не бачу. За великим рахунком, міліція не повинна займатися нападами звірів на людей. Особливо — коли йде війна, а округу тероризує банда Жори Теплого. Сил ще й на вовків або інших звірів у нас просто нема. Саме тому я вас і попросив зібратися сьогодні.

— Тобто? Не зрозуміло все одно, — Маківчук висловив спільну думку. — Ми замість міліції мусимо ловити скаженого вовка?

— Міліція теж не повинна ловити скаженого вовка, — парирував Андрій. — Завдання, або, якщо хочете — прохання до вас, товариші. Треба організуватися, розбити Сатанів на сектори, піти по людях. Зайти в кожну хату, в кожен дім. Поговорити по можливості з кожним. Чи зробити так, аби розмову передали далі. Довести до людей не вимогу, а прохання: без паніки. Вокулаків не існує. Забобони підривають бойовий дух людей у тилу, адже саме тут і зараз кується наша перемога. Всякий населений пункт сьогодні — кузня фронту. Гарні ж будуть ковалі, якщо боятимуться сірого вовка. Зверніть увагу: хижака ніхто не бачив за весь цей час. Словом, поки міліція справді не може, не має права та, визнаємо це, жодних підстав шукати вовка в лісі, візьміть боротьбу з панікою на себе. Зрештою, кому ж іще, крім вас… комуністи.

— Я кандидат, — нагадав лейтенант Борисов.

— Нічого, тезко, — Левченко посміхнувся кутиком вуст. — Значить, йдете по людях. Пояснюєте про батіг та пряник. Що за пряник зійде — поки не придумав. А батіг такий: хто сіятиме паніку, поширюватиме чутки про перевертня, таке інше — кримінальна відповідальність. За законом воєнного часу. Аж до розстрілу. Сміливо валіть усе на мене — начальник міліції сказав, і крапка. Ясно?

— Так точно, — відповів за всіх Худолій.

— Тоді дякую, що слухали. Можете бути вільними. Я все сказав. Хіба що в когось питання з'явилися. Є?

Знову відповіло дружне мовчання.

— Ще раз спасибі.

Обсмикнувши гімнастерку, Андрій вдягнув кашкета, фасонно козирнув людям і швидко вийшов першим.

Хотів піти скоріше, бо увесь цей час йому муляло знання, якого не мали інші. Побоювався, аби це не помітили, не розкусили певну нещирість начальника міліції. Тому й намагався в процесі не затримувати погляду на Нещереті — лікар єдиний розумів, про що недоговорює Левченко.

Бувають вони, перевертні.

Принаймні, одна людина–вовк точно ховається десь поруч.

І Андрій майже проговорився. Адже підозра, що з таємничим лісовим звіром може бути якимось незрозумілим поки чином пов'язаний хтось із місцевих, сформувалася остаточно. Стриміла в голові.

Та ледь не зірвалася зараз із язика.

3

— Не хочу лякати вас, Ларочко.

— Лякати? Невже ви можете налякати більше, ніж оці чутки про вовкулаку, Поліно Стефанівно?

Стара бібліотекарка зібрала розкладені на столі карти. Акуратно, трьома пучками взяла старий мундштук, справжня слонова кістка. Зробила затяжку.

Вона курила не часто, пояснивши Ларисі, що не отримує від нікотину жодного задоволення. Цигарку скручувала собі сама, маючи невеличкий запас папіросного паперу. Для цього тельбушила вже готову, фабричну папіросу, змішувала тютюн із висушеними й тоненько нарізаними духмяними травами. Потім димила цією ароматною сумішшю й переконувала саму себе, що процес сприяє розслабленню та заспокоєнню. Ларисі ж було все одно, звикла до будь–якого тютюнового диму ще до війни. Ігор задля мужності чомусь вирішив ще й навчитися курити, хоч не лише вона — всі, хто добре знав його, казали — не пасує. Це заводило Вовка, і за короткий час він ніби назло самому собі перетворився на завзятого курця. Коли ж почалася війна, задиміли, здавалось, усі довкола. Лариса взагалі дивувалася, як їй вдалося триматися без курива, що в теперішній час вважалося ледь не поганим тоном.

— Про це я окремо розкажу. Якщо слово дасте.

— Слово?

— Чоловіка вашого не тішити моїми казочками. Хоч не такі вже це й казочки…

— Мій чоловік, нагадаю, офіцер НКВС. Чекіст. А там казкам не вірять.

— Хіба? — Стефанівна пустила струмінь диму вбік, поклала мундштук на стару металеву попільницю так, щоб попіл падав їй усередину, машинально перемішала карти. — Працівники органів державної безпеки готові не тільки повірити в казки, а й самі вигадати кілька, аби це допомогло в боротьбі з черговим ворогом народу. Чи я помиляюся?

— Я ж просила вас, Поліно Стефанівно, не вести зі мною подібних розмов.

У Ларисиних словах не чулося жодної нотки докору — вона лише сухо нагадувала старшій товаришці про певну домовленість.

— Хіба це розмови, Ларисочко? Нічого небезпечного, звичайні побоювання. Він, здається, теж полює на вовка.

— Чому — теж? Хто ще? І потім…

— Що? — руки бібліотекарки завмерли, пальці ледь стиснули колоду.

— Сомов не ловить вовків. Він просто не вірить, що тут орудує хижак.