Повний місяць

— Звісно, ні. Та думаю, нічим хорошим не обернулося.

— Вірно думаєте. Скарга дійшла за адресою. Бургомістр сумлінно передав її німецькому коменданту, без чийого рішення не мав права приймати своїх та вживати будь–яких заходів. А герр комендант підмахнув наказ: знайти скаржників та покарати з діючим законом.

— Закону?

— Законом, Ларисо. Він забороняв нам скаржитися на повітових старост. На місцеву поліцію ще можна. Окремих поліцаїв навіть показово карали — за мародерство, наприклад. Або за зґвалтування неповнолітньої. Часом знаходилася управа й на начальника поліційного куща. Проте староста, Ларисо, уже був недоторканий. Налякані жорстокими нападами хижака наші люди на короткий час втратили гальма. І поплатилися за це. Анонімних невдоволених виявили дуже легко. Забрали всіх, їх було п'ятеро. Четверо, повторюся, немолоді вже люди. П'ята — дівчина–школярка, чотирнадцять років, трохи крива на праву ногу. В поліції били, змусили писати листи, вирахували за почерками двох — кривеньку та її сусідку, тітку. Вони так конспірувалися, писали по черзі. Обох на шибеницю, Ларисо. При всіх, зігнали людей на майдан — глядачів. Інших скаржників поліцаї змушували стати катами. Одна жінка не захотіла. Пан німецький офіцер без вагань застрелив на місці. Тоді двоє інших, старий дід–пастух та вдова Терлецька, вибили колоди з–під приречених. Мені продовжувати?

Лариса немов гляділа на себе згори, дивуючись й обурюючись водночас власній здатності спокійно слухати страшну історію. Хіба зблідла, але загалом тримала себе в руках, кивнула.

— Хочете знати, чим усе скінчилося?

Знову кивок.

— Потім, коли страчені вже теліпалися в зашморгах, поліцаї там же, при людях, поклали пастуха й Терлецьку на лавки та видали обом шомполів. Староста бив жінку особисто. Тоді нам дозволили забрати побитих, попередивши — так буде з кожним, хто через різні дурниці почне скаржитися на представників влади. Їх вели попід руки. Старий пастух відлежався, помер не від шомполів — осколком зачепило, коли тут йшли бої та німці тікали. Вдова Терлецька повісилася на віжках у сараї. Кінець.

Акуратно вийнявши недопалок, Поліна Стефанівна заховала мундштук у ту ж кишеню, до карт. Потому сплела руки на грудях, запитала зовсім уже буденно:

— Треба ще пояснювати, Ларисочко, чому наші, місцеві, бояться того хижака, плещуть тихцем язиками про вовкулаку, але зовсім не дивуються? І тим більше — не носять скарги начальству, не розповідають про давнішні випадки? Один раз намагалися... Та й нема віри, що ця влада, котра повернулася, чимось краща в оцінці подібних подій, ніж та, яка вже покарала людей. Народ натерпівся від обох влад, Ларисо. Тож просто мовчки боїться, аби, вибачте за недоречну аналогію, не викликати зайвий раз вовка з лісу.

Лариса перевела подих.

— У такому разі… Тоді… Чому ви розказали про це саме мені й саме зараз?

— Аби ви розуміли, чого й кого бояться сатанівці. Та чому й кому вірять. Також — що ніхто не допоможе, бо люди ні на кого вже не надіються. Просто зважайте на це. І старайтеся не ходити сама. Особливо — коли настають сутінки. Хоча дивно: тоді, за німців, лісовий хижак нападав серед білого дня.

— Можливо, не ховався від німців, — Лариса спробувала кострубато пожартувати.

— Хтозна. Може й так. До речі, вже вечоріє. Ви в кіно не йдете?

— На «Чапаєва»? — вона охоче перемінила тему. — Ні, на «Чапаєва» не піду. Мені більше комедії подобаються, з Орловою та Сєровою. Але найбільше Зоя Федорова, в «Подругах».

— Часи не ті. Настрої не для любовних історій, — тепер Поліна Стефанівна промовила повчально. — Сина не боїтеся після всього отак лишати надовго?

— Ось за Юрка я спокійна. Друга знайшов, Борьку. Все в Липських стирчить удома. Його Катя навіть годує. Там цуценя, вона його звідкілясь принесла. Вовтузяться з ним. Знаєте, мій син нічим не відрізняється від ровесників. Я в його віці теж хотіла мати собаку. Сомов тварин не любить. Каже, чотириногі повинні жити на вулиці або в лісі. Не місце їм поруч із людьми.

— Не пощастило вам, Ларисо. Ще мрієте?

— Про кицьку.

— Здається, той хлопчик, Боря, старший за вашого…

— Не аж так.

— Він, до речі, не записаний у бібліотеку. Один із небагатьох. Я говорила з Катериною, як…, — пучка легенько торкнулася лоба, — Гнатівною. Та відмовчується більше, але якось буркнула: мовляв, нема чого моєму хлопцеві там читати. Розумію, на які книжки жінка натякає… Але в нас же і Жуль Верн є, і Дюма, навіть Франко, «Захар Беркут». Куди ж без цього хлопчикові.

— А мені подобається, що вони різні. Тобто, абсолютно різні, зовсім. Хоча б тим уже, що Боря не читає. Зате більше слухає, теж немало. Юрко в мене вміє розповідати. В тому числі, переказує того ж Дюма, — Лариса всміхнулася. — Протилежності притягуються. Це теж хтось сказав, правда?

— Закон фізики наче.

— Так точно.

— А оце вже — мій квартирант говорить. Ми надто часто його згадуємо нині, вам не здається, Ларисо?

— Зривається само. Але ви праві, — гостя стурбовано глянула на годинник. — Засиділася. Вечір уже, поки за Юрою зайду. Все пояснили. Хоча так налякали… бр–рр, — повела плечима. — За всім цим так і не зрозуміла, чекають на мене неприємності, і чи справді вони — неприємності. Порівняно з тим, що я почула.

— Зміни.

— Тобто?

— Я про зміни говорила. Не про неприємності чи якесь інше лихо. Але в наш час зміни не конче можуть бути бажаними. Тут я за стабільність.

Лариса не погоджувалася.

Та вголос про це вирішила не казати. Для чого їй вкотре з найменшого приводу визнавати — мало війни, ще особисте життя не склалося.

І так буде завжди.

4

Надворі Ларису огорнули сутінки й туман.

Вересень перевалив за половину, і зараз починався дивний, незрозумілий для неї період, коли вечір наставав якось відразу. Здається, все довкола ще видно, та варто зупинитися, перекинутися з кимось на вулиці парою слів, зазирнути в магазин чи зайти на коротко до бібліотеки — й цього часу було досить, аби інший, темніший час доби вступав у свої права швидко, непомітно.

Подібні відчуття Лариса Сомова порівнювала з входженням у річку в незнайомому місці. Скільки разів так бувало: ступаєш з берега, під ногами — пісок чи суглинок, вода доходить спершу до кісточок, далі торкається середини литок, за кілька кроків ледь сягає голих колін. Та враз нога провалюється стрімко, тепер — по пояс. Від несподіванки заточуєшся й добре, якщо втримаєш рівновагу, інакше шубовснеш.

До того її ж улюблене бабине літо тривало цього року чомусь не дуже довго, вкотре зарядили занудні дощі, нагадуючи людям, яка пора року впевненіше вступає у свої права. Правда, сьогодні лиш сіяло, кілька годин по обіді. Але туман усе одно змішався з сірими сутінками, ніби навмисне згущаючи їх, викликаючи в Лариси чомусь спогади про каву з молоком — давно не бачену, забуту розкіш.

Власне, вона сама змусила себе не згадувати про напій, який завжди смакував. Сомов звідкілясь притарабанив бляшану банку, на дві третини заповнену справжньою меленою кавою. На ній усе було написано німецькою, шрифт із виразними елементами готики. І якби ще бляшанка була повною, хай розпечатаною, Лариса б не ремствувала. Проте Віктор приніс додому саме почату каву. І вважаючи, що трошки знає чоловіка, вона вирішила — трофей, поза сумнівом. Явно не бойовий. Надибав десь на обшуку, забрав собі на правах старшого. Інше походження бляшанка навряд чи мала. Та нехай би подарунок, під час війни не варто гребувати й надкушеним — Ларисі все одно вперто хотілося вірити, що офіцер НКВС вчинив саме так, а не інакше: здобув бляшанку силою. Через те не торкалася кави, хоча пахнула вона божественно.

Сомов же каву не любив, та вливав у себе, як він казав, принципово. У чому полягав дивний принцип — вживати те, що не смакує, Лариса не розбиралася. Й, коли чесно, не дуже–то й хотіла. Адже сама мала інший принцип, котрий не могла до кінця пояснити навіть собі: по можливості не переймалася, що допомагало розкрити чоловіка з чергової сторони. Після реєстрації шлюбу вона, лишаючись на самоті, часто подумки доводила самій собі — Віктор Сомов її не цікавив, не цікавить, і навряд чи її ставлення колись поміняється.