Повний місяць

— У що ж він вірить?

— Ми з ним мало про це говоримо, — Лариса не скаржилася, як і раніше, тільки констатувала факт. — Ми з Віктором узагалі мало говоримо.

— Останнім часом?

— Не лише. Про його роботу — тим більше. Але обмовився мені: всю цю історію з нападами на людей сприймає підступами ворога.

— Тому я й проситиму вас не ділитися з ним моїми підозрами.

— Вашими? — Лариса не стримала посмішки, тут же зрозуміла — це виглядає не зовсім ввічливо: — Даруйте, Поліно Стефанівно… У вас є підозри? Кого і в чому ви підозрюєте?

— Не підозри. Думки, — руки почали звично мішати карти. — Я мислю, значить, я існую. Знаєте, до речі, хто це сказав?

— Здається…, — лоб Лариси збігся зморшкою, — … Не Декарт?

— Вірно. Як любить говорити мій квартирант — так точно. Рене Декарт, був багато століть тому такий філософ. Читали його праці може, а?

— Він же математик. А я вчитель математики.

— Вам викладали в інституті математику Декарта?

— Мені дивно, звідки ви знаєте про нього тут, у…

Лариса затнулася.

— Кажіть, кажіть далі, — карти в руках Поліни Стефанівни заходили швидше. — Тут, у Сатанові. В глушині, в провінції. Ви ж киянка, вірно?

— Так точно. Як любить говорити ваш квартирант.

— Тоді мусите знати, що Київ не завжди був столицею. В мене є стійка підозра, що коли ви народилися, Ларисо, ваше рідне місто столицею не вважалося. Чи вважалося, але коротко. Наш Кам'янець–Подільський теж певний час був столицею української республіки. Ось про це, між іншим, при вашому чоловікові точно не варто згадувати. Хоч він напевне здогадується про мою довгу пам'ять. І так само я не завжди працювала в провінційній бібліотеці, Ларисочко. Ми з вами якоюсь мірою колеги.

— Викладали?

— Не науку розкладання пасьянсу, — Поліна Стефанівна акуратно зібрала докупи колоду, поклала поруч, відсунула, знову взяла мундштук, затягнулася. — Про це якось іншим разом. До наших справ, — тон старої змінився. — Карта вам нині лягла не дуже.

— Тобто?

— Клопоти. Причому — не надто приємні. Несподіванки, котрі за інших обставин вас потішили б, але зараз напружать ще більше. Незатишна атмосфера вдома, загострення стосунків із чоловіком.

— Уже плакалася вам у жилетку, — Лариса сумно посміхнулася. — Знаєте ж, у мене й так із Сомовим не м'яко.

— Сьогодні валет ліг не так, як завжди.

— Це якось пов'язано…

— Мова лише про карти. Прямокутники цупкого паперу з картинками.

— Хочете сказати — з'явиться несподіваний валет? Може, навіть бубновий, мов у старих піснях, циганських?

— Моя справа попередити, Ларисо. Хоча… Ми з вами лише розважаємося, час убиваємо. Ваш і мій. Ви ж не думаєте, що все це, — долоня накрила колоду, — серйозніше за просту дамську розвагу?

Молода жінка знизала плечима.

— Якщо валет — усе, чим ви хотіли мене налякати… Тобто, не хотіли… Заплуталась.

— А не треба плутатись. У такий час живемо, коли клопітні зміни в житті, підказані звичайним картярським пасьянсом, можуть вибити з колії. Вважайте, ось наш із вами підсумок.

— Ви вовкулаку згадували…

— Ні, Ларисо, то ви його згадали всує.

— Гаразд, нехай я. Але ви розмову підтримали. Навіть натякнули на якусь страшну історію. Ледь не таємницю. Попередили, що чоловікові краще не знати… На нього теж карта лягла?

Поліна Стефанівна знову затягнулася. Цього разу не квапилася з відповіддю. Нарешті заговорила, дивлячись на гостю, і погляд бібліотекарки невловимо змінився. Лариса швидше відчула це, ніж помітила.

— Карти тут ні до чого. Взагалі, забудемо про карти, — рука легко змела колоду зі столу в кишеню, грубо нашиту збоку на рожеву плетену кофту. — Ви з вашою родиною живете в Сатанові недавно. Так само, як мій квартирант чи ось Нещерет Антон Савич, медикус наш. Тому не знаєте, про що дружно мовчать місцеві.

— Змова?

— Ні. Скажемо так, негласний договір. Розумієте, Ларисо, я вчена жінка, як ви вже встигли переконатися. Але в нас навіть серед простих людей не знайдеться настільки дрімучих, котрі б вірили чуткам або казкам про перевертня. Скоріше в Бога повірять. Багато віруючих, між іншим, але не про це мова.

— Досі не розумію, до чого ведете.

— Поясню, Ларисо. Все поясню. Річ ось у чім. Ще рік тому тут стояли німці. Нам усім здавалося — це назавжди, радянська влада ніколи не повернеться. Тоді ж у Сатанові почали раптом щезати люди. Грішили на фашистів. Лиш не могли зрозуміти, чому то дід старий кудись подінеться, то інвалід, то баба з онукою, вигнані голодом до лісу в грибну та ягідну пори. Ще можна пояснити зникнення молодих жінок. Хоч німці особливо й не крилися, коли котрусь хотіли. Більше вам скажу: в Кам'янці ще взимку працювали два борделі, солдатський та офіцерський. І не треба думати, що контингент комплектували силою, під страхом смерті. Навпаки, дівчата самі йшли. Аби не погнали до рейху на роботи чи через продуктовий пайок. Родини свої годували, я нікого не засуджую. Але, — нова затяжка, — зникали всі підряд. Не так, щоб дуже багато народу пропало з огляду на те, що на війні десь когось убивають щогодини. Та десь п'ятеро в різний час не повернулися додому. Їх знаходили, Ларисо.

— Знаходили?

— Так. Запитайте, де.

— Де?

— В лісі, Ларисо. Або на узліссі. Горло перегризене, тіло покусане. Всякий раз привозили в село на підводах поліцаї, дозволяли ховати. Стоять ті могили на місцевому цвинтарі рядком. Ось вам і вовк.

Лариса примружила очі, перетравлюючи почуте.

— Німці пояснювали якось?

— Ніхто нікому нічого не пояснював. Бо ніхто ні в кого ні про що не питав. Ніби так і треба. З минулої зими… Ні, з кінця осені, точніше — від середини листопада все раптом припинилося. Наче не було, мов снилося все це людям. І ось — знову. Кого винуватити? Німців? Їх уже нема.

Лариса потроху почала розуміти.

— Тобто… Чекайте, виходить, мій чоловік… Сомов… Квартирант ваш, міліціонер… Левченко… Де б не шукали, шукають не там? Це й раніше траплялося в Сатанові?

— Було. Пішло. Тепер знову.

— Чому ж усі мовчать? Нехай мого чоловіка тут не зовсім шанують, бояться. Але ж начальник міліції… Йому більше довіри. Чого ж мовчать люди?

— На те у кожного свої причини.

— Наприклад, у вас які, Поліно Стефанівно?

— Вся ця історія закрутилася раніше, за німців. Отже, має з нинішніми страхами одне коріння. Довше й міцніше, ніж можна припустити. Німецька влада взагалі на ті випадки не реагувала. Майже ніколи. Один раз, правда, вжили заходів.

— Заходів?

— Так точно, — тепер бібліотекарка зовсім не іронізувала. — Кілька людей, переважно жінки, немолоді, мого віку, пішли до повітового старости. Стали вимагати, аби той наказав поліції вживати заходів. Інших припущень, ніж справа зубів скаженого вовка, так само не було. Але староста, Тимофій Пилипець, справді викликав поліцаїв — аби всіх вигнати. Мовляв, ідіть геть, не морочте голову. Настрашені люди все одно не заспокоїлись, прикрутило їм. Страх перед лісом, котрий людей годував, та враз став небезпечним, придушив на короткий час звичну обережність. Вони написали скаргу бургомістру — на Пилипця. Попередня влада навчила писати анонімки. Ось ніхто й не підписався, просто доправили листа через поштаря в Кам'янець. Знаєте, чим усе скінчилося?