Повнолітні діти

Равлюк ударив кулаком по поруччю крісла, з якого щойно схопився:

— Я перепрошую!

— Нема за що, — спокійно відповів Оріховський.

— Я перепрошую! Ви хочете тим сказати, що ви ставите мого батька на один щабель з румуном?

Стефа Сидір і собі схопилася. Мережана хусточка знову забігала поміж її пальцями…

— Може, ви й мого тата…

— Сідайте, панно Сидір, — зробив Оріховський запрошуючий жест в її бік. — Ви праві. Я не бачу різниці між президентом суду румуном і українцем… Ні той, ні той у теперішніх умовах не можуть бути, хоч би й хотіли, не можуть бути порядними людьми…

— Що ви сказали? Повторіть! — у Стефи зблідли губи.

Двома стрибками Равлюк опинився перед нею. Заступив її витягнутою рукою, наче справді загрожувала якась небезпека її життю.

— Спокійно, Стефцю! Я — твій побратим. Я зумію оборонити твою честь…

— Славно! — вигукнув Гиньо. — Славно, Равлюк! Нам нічого шукати там, де ображають нашу особисту і, той… національну честь…

Усі посхоплювалися з місць… Равлюк вийняв з портфеля візитну карточку і поставив її на стіл перед Оріховським:

— Пане Оріховський, я чекаю ваших секундантів…

— Ах ви, — Оріховський оглянувся, ніби шукав дрючка, — клоуни нещасні! Ви ще будете мені тут погрожувати дуеллю? Ану-но, виносіться звідсіль! Хай це вас не ображає, панно Сидір, ваші побратими звільнили вас від обов'язку реагувати на образу… Ось поріг!

Гиньо Іванчук перший переступив його. Стефа Сидір обернулася перед самими дверима. Вона щось сказала, але так невиразно й тихо, що ніхто з тих, що залишилися, не розібрав її слів. Равлюк, якому довелося замикати процесію, грюкнув дверима.

Чути було, як вони поспішно збігають східцями вниз.

Оріховський підійшов до вікна, розчинив його, наче хотів провітрити кімнату. Наталка з схрещеними на грудях руками дивилася побожно на брата й чекала від нього слова.

Тиша ставала гнітючою.

Дарка відчувала фізичний біль у грудях. Було так, начебто чиясь рука взяла її серце в кулак і, ритмічно стискуючи, видушувала з нього кров, як сік з лимона.

Стефа Сидір була тією, що перша ввела Дарку в цей дім, а тепер дороги їх розійшлися і не зійдуться ніколи, хіба що схрестяться…

Але що ж робити, коли правда — Дарка це відчувала і розумом, і серцем — на боці таких, як Оріховські.

Роман заходився порядкувати в кімнаті. Поставив на свої місця крісла, витрусив попіл з попільнички, поправив килим на підлозі.

— Так, — сказав він, — прикро це все… Стефа Сидір, Равлюк бодай боронять свої шкури, а що між ними шукає той ідіот Іванчук? Чиї інтереси боронить він? Він блокується з сидорами і равлюками, бо його народ пригнічують румуни, і не може, дурень, пробачте, додуматися своїм курячим мозком, що без розв'язання соціального питання не може бути й мови про якесь національне визволення… Так, прикро це все. А найприкріше те, що скоріше чи пізніше потрапить до агентів міжнародного шпигунства — і пропаде хлопець ні за цапову душу! Той же самий Равлюк продасть його, і не за тридцять сребреників, а за тридцять грошів! Вони те вміють: вигортати чужими руками каштани з печі… Ну, — знову той рух від чола по голові, — досить політики на сьогодні! А ви, — він обвів поглядом кожного зокрема, — зробіть собі один висновок з сьогоднішніх, з дозволу сказати, зборів: якнайбільше вчитися і читати, читати і вчитися. Бо поки що, — ви чули, як Равлюк обіграв той «патріотичний» адрес, — вони хитріші за вас! А тепер, Наталочко, чаю! Тільки міцного!

* * *

Коли Дарка вийшла від Оріховських, сонце вже добре перехилилося через обруч зеніту. Важке враження від зборів і їх фіналу не залишало Дарку. «Так і батьки іноді, — роздумувала, — цураються дітей, коли ті — великі негідники, але це не означає, що вони не терплять з приводу такої розлуки…»

Нічого критися: Дарка сумувала за Стефою Сидір. За тією шкільною Стефою. Знала дуже добре, що цей біль — по той бік здорового глузду й логіки, а проте було їй важко. Вже жаліла, що не пішла до Стефка. Данко зумів би скерувати її думки й почуття у протилежний бік. Ба навіть більше. Дарка певна, що коли б він сам розповів їй про свою зустріч з панною Джорджеску, то подав би це в такому освітленні, що Дарчині ревнощі розвіялися б, як досвітні тумани.

А втім, ще є час. Ще можна б попробувати збігати до Стефа. Ні! «Притримував її за лікоть та нахилявся над нею, що аж їх голови майже сходились…»

Для чого це? Музичні інтереси вимагали цього?

Не знаючи, як впоратися з тими важкими думками, що з двох боків, від Данка і Стефи Сидір, натискали на Дарчине бідне серце, вибралася Дарка в парк — лісок на Домнику.

Піднімалася стежкою все вище й вище, а перед її очима розгорталося щораз ширше коло зеленого царства. Дерева зблизька здавалися ще зовсім зеленими, але коли дивитися на їх крони згори, то видно було, ще берізки набрали вже жовтуватого, як лампове світло, кольору, клени зайнялися рум'янцем, ніби памороззю, а листя дуба кучерявилося сильно від того, що починало вже всихати.

Все південне узбіччя гори, до самого вершечка, покривали кущі калини та горобини. Згори здавалися вони вогнищами червоних полум'яних квітів. Коли б людьска рука хотіла перенести їх на полотно, то художника обвинуватили б у неприродному згущенні фарб.

На незаліснених місцях росли квіти. Дрібні, але збиті пучечками, на високих бильцях, то повзучі, жовті, то знову білі, ніжні, на тонесеньких, як волосинки, ніжках. Були це осінні квіти, що не любили ні холодка провесни, ні літньої спеки, а тільки лагідну температуру золотої осені.

З гори Домнику здавалося, що місто лежало на дні велетенської миски, облямованої густими садами передмістя. З висоти, на якій знаходилася Дарка, не можна було розрізнити вулиць. Усі вони були такі вузькі, що губилися в зелені, як стежки в лісі. Дарка ніяк не могла знайти хату, де жив Данко.

Бачила його очима душі в малій, темнуватій від зелені за вікном кімнаті: стоїть перед старовинним дзеркалом і причісує свій вихрястий чуб.

Ах, боже ти мій, чому старовинне дзеркало? Чому гребінь і дзеркало, а не скрипка і смичок?

Постояла Дарка на шпилі гори, пізніше видряпалася на кам'яну брилу, піднялася на півтора метра ще вище.

Поглянула ще раз з пташиного польоту на квадрати парків, голубу стрічку Пруту, на писані верхи метрополії, на білі лінії головних магістралей, на горбки й долини рідного міста, зітхнула журно і почала спускатися вниз.

Від річки тягнуло прохолодою, а татко, напевно, давно полагодив свої справи й чекає на неї.

На ратуші вдарило чверть на сьому.

Татко справді чекав уже Дарку. Ходив з закладеними за спиною руками перед центральними дверима вокзалу — туди й назад, туди й назад.

Коли побачив Дарку, так зрадів, що їй аж соромно стало. Коли б знала, що вона потрібна йому, чи волочилася б без мети по Домнику?

— Я вже свої очі видивив за тобою… Тільки з'явиться яка-небудь жіноча постать у світлому, так і думаю, що це вже ти. Вже мені аж очі заболіли від напруження. А як же ти там? Бачилася з товаришками? Була, може, у Дутків? Їла що-небудь? Не голодна?

Дарка почувала, що коли татко не перестане, то вона не витримає і розплачеться. На щастя, татко взявся саме виносити Дарчині речі із сховища. Непокоїло його, що, крім трьох великих пакунків, у неї ще й торба з їжею. А чи не можна б оту торбину прикріпити до меншої валізки, га?