Повнолітні діти
Шрифт:
— Щасливо, бадіко! Щасливо! Не треба… не треба, не виходьте з поїзда! Бувайте здорові та тримайтеся міцно!..
Поїзд стояв у Штефанешті не більше п'яти хвилин. Поки Дарка викарабкалася з клунками, черговий по вокзалу дав свисток.
Аж дивно, якою спокійною почула себе Дарка, коли ступила на штефанештську землю. Заздалегідь підготовила себе, що її з якихсь там причин домнішора Зоя може не зустріти. Припускала й таку можливість, що на цій маленькій станції не буде ні носильника, ні візника і їй доведеться самій в усьому давати собі раду. Щиро признатися, то Дарка не мала б нічого проти, щоб її подорож у Штефанешті була пов'язана з якимись пригодами. Їй хотілося пізніше написати мамі і, може, ще декому про подолання своїх дорожніх перешкод, як про подвиг. Просто була
Дарка декілька разів мигцем бачила Зою під час її гостювання у Веренчанці, але тоді, зрозуміло, не звертала на неї особливої уваги. Зараз справа стояла інакше. Тепер придивляється Дарка до Зої як до людини, з якою доведеться їй за одним столом їсти, під одним дахом, а може, ще й в одній кімнаті спати.
Чи змінилася Зоя? Безсумнівно. Лице стало вужче, а очі ширші. Чоловіча зачіска, куртка з засуканими по лікті рукавами робили б з неї хлопчика, коли б не зморшки на чолі. Була надто мізерна, щоб назвати її гарною, але вираз її очей був незрівнянний. Вона простягла до Дарки руки, і та з подивом помітила на вказівному пальці її лівої руки великий почорнілий срібний перстень.
Зоя спитала голосом домнула Локуіци:
— Домнішора Поповіч?
— Так. Ви, здогадуюся…
— Але ж так!
— А як же ви відразу пізнали мене?
— І не кажіть. Зійшла з поїзда білявка з клунками… з постіллю. Здоровенькі були — начебто в моїм домі не знайшлося б уже подущини для вас! А тепер будьте на нашій землі, як у себе дома.
Вона, уклонившись, церемонно поцілувала Дарку тричі в уста.
За станцією, на вулиці, стояли дві таратайки-однокінки, ждучи, мабуть, пасажирів. Таких бричок Дарка на Буковині не бачила. Високі, що треба було по східцях сходити вниз, а дно мале і зовсім мілке.
Недалеко від бричок, спершись плечима на паркан, сиділи на землі чорні, вусаті, з кепками на потилиці візники. Здавалося, що вони мало зацікавлені в тому, кого з них вибере Зоя. Зоїн вибір припав на старшого з них. Він ліниво підвівся і, обтрушуючись, позіхаючи і потягуючись, пішов до коня.
Дарчині речі не вміщалися в бричці. Візникові довелося припасувати їх ззаду. Нарешті все було налагоджено, він видряпався на козли, цмокнув, і кінь рушив. Ось вам і Штефанешті!..
Вони в'їздили у вулицю, обабіч обкладену високими білими загородками, з-за яких визирали верхів'я яблунь та слив. Усі хати, навіть ті, що вікна їх сягали землі, були з ганочками попереду. Під стріхою кожної хати на жердці сушилися червоно-жовті в'язки кукурудзи чинкантіне [70] . Під вікнами висіли на шнурах гриби і покраяні кружальцями яблука. На дахах, на спеціально для цього прилаштованих дощечках, сушився будз [71] .
70
Сорт кукурудзи.
71
Овечий сир.
Біля ганку кожної хати цвіли квіти, серед яких найбільше було жоржин. Дарка ніколи не бачила таких жоржин-велетнів, як тут. Завбільшки з тарілку, вони хилилися від власної ваги.
Завернули ліворуч, і віз заторохкотів по брукованій дорозі. В'їхали в центр містечка. З'явилися муровані дво-і триповерхові будинки, а замість мазаних глиняних парканів тут уже були залізні штахети, розмальовані обов'язково в якийсь веселий колір: ясно-голубий чи канарковий. Пристрасть до цих кольорів позначилася навіть на розмалюванні півників-флюгерів на дахах будинків. Дарці впало у вічі, що тут трохи не кожна третя криниця — льох з вином. Зоя показала Дарці примарію, збудовану вже після війни. Великий незграбний будинок розсівся окремо від інших, наче хотів підкреслити своє виняткове значення в містечку.
Приблизно цю саму думку Зоя висловила такими словами, моргнувши
при. цьому на візникову спину, щоб Дарка враховувала присутність третьої особи між ними:— Наша біднота смердить часником. Жеруть його, як свині; хати позасмерджували вже ним… От і примарію довелося тому будувати осторонь. А як вам наші штефанештські моди сподобалися? У вас, у Чернівцях, одягаються інакше. Там жінки носять короткі спіднички, а в нас, як бачите…
По дорозі справді зустрічалися їм строкато одягнені жінки у довгих спідницях і в фантастично розмальованих шалях на плечах, але й сліду не було тієї показовості, тієї казкової розкоші, що її з таким захопленням описувала Ориська. Навіть навпаки. Населення загалом було тут бідніше, ніж у Чернівцях. Ось переходить дорогу жінка в строкатій спідниці і білій блузці, з рукавами, як вітрила. На голові в неї кокетно зав'язана строката шовкова хустина з тороками, що спадають аж на плечі, але ноги — босі.
— Подобається вам наша мода? — вдруге запитує Зоя.
— Для мене все нове, цікаве, — ухильно відповідає Дарка.
Бричка знову в’їжджає у передмістя. Тісна, темна вуличка, приємно вогка від тіні дерев, що схиляються з обох боків через загорожу. Починається знову ряд дерев'яних хатин з ганочками і жоржинами під вікнами.
В одному з таких будиночків живе Зоя Береску. Хатини майже не видно з вулиці. Вона низенька, обросла вся виноградом, що пнеться аж на даху. Від хвіртки до дверей хати веде живий тунель. Темно-фіалкові грона мускату і великі, продовгуваті, такі прозорі, що проміння сонця просвічує крізь них, як крізь скло, «дамські пальчики» спокусливо звисають із стін і стелі тунелю. Зоя поставила чемодан перед порогом, простягнула руку і зірвала китицю фіалкового, з мошком, ще теплого від сонця мускату. Подала його Дарці на випростаній долоні, як на таці:
— Будьте здорові ще раз у нашій хаті!
Дарка, не розуміючи, чи це загальноприйнятий звичай, чи особлива увага з боку Зої, взяла виноград, вклонилася напівсерйозно-напівжартівливо.
Зоя, зірвавши і собі китицю, приклала її до своїх губ, як чашу вина. Тримаючи гроно вертикально до рота, спроквола, в міру того як виноградинки зникали в її роті, опускала китицю нижче. Дарка наслідувала приклад господині.
Солодко-кислий сік наповнив рот відсвіжуючим ароматом. Змився з зубів подорожній порох, і приємний холодок пройшов по всьому тілу.
XXVIII
Цікаво, що в шостий клас в Штефанештах Дарка ввійшла сміливіше, ніж рік тому — у п'ятий Чернівецької гімназії. Рік життя у місті зробив своє. Дарка досягла бодай того, що позбулася почуття своєї неповноцінності, яке раніше зіпсувало їй не одну радість від життя. Тепер Дарка стоїть на порозі нового класу хоч і насторожена, але настільки внутрішньо спокійна, що може спостерігати навіть деталі. З першого погляду бачить, що клас і за кубатурою, і за кількістю учениць менший від того, що в Чернівцях. У ньому Дарка налічила всього одинадцять учениць.
— Я буду з вами вчитись, — каже Дарка заздалегідь наготовлену фразу, — але я погано володію румунською мовою.
Перша відізвалася до Дарки Ілона Моршан. Такі моменти запам'ятовуються. Підійшла до неї, торкнулася Дарчиної руки й спитала прихильно:
— Справді?
У дівчини був довгий тонкий ніс і широкі, дещо відхилені губи.
— А чому ти погано розмовляєш румунською мовою? Яка ж тоді твоя рідна мова? Французька, може?
— Українська, — не без вагання і не так голосно, як її запитали, відповіла Дарка. Вона не була певна, як поставляться до неї нові товаришки, коли дізнаються, що вона українянка.
В румунській гімназії в Чернівцях, наприклад, це був би привід для того, щоб залишитися одинокій, як вітряк серед поля.
— Українянка? А що це за нація? Я ще ніколи не чула такої…
— То більшовицька нація! — гукнула з викликом не тільки в голосі, але і в цілій постаті висока, з пишними каштановими косами дівчина. Мініатюрний, оздоблений Діамантами хрестик на її шиї іскрився на всі боки. — А як же тебе прийняли до нашої школи? — вона підняла плече в сторону Дарки, вже готова зневажати чи бойкотувати.