Повнолітні діти

Має, і то в досить доброму стані, але темно-синє.

— Темно-синє на таке весілля не годиться! — прийшли до одностайного висновку всі суспільні кола Веренчанки. — Треба чорного.

А звідки його взяти? Найпростіше було б сісти у поїзд, поїхати до Чернівців і купити нове, але на це не дозволяє, як висловився веренчанський дяк Пантелеймон, каса Празьких. Залишався один-єдиний вихід — позичити в когось чорне вбрання. Так, але в кого? Хлопці (ненавиджу це слово і проклинаю його!), які, мабуть, щойно з цього приводу придивилися уважніше до Василя, виявили, що в нього фігура нетипова. Він низький, зате ненормально широкий у плечах. Довгорукий, але коротконогий. Стала собі тепер братія ламати голову, де б то знайти двійника Празькому і щодо фігури, і… такого, до якого можна б підійти з цим як-не-як неповсякденним проханням. Шукали відповідного кандидата, шукали і таки знайшли. Брат молодого пригадав веренчанським людям, що батько аптекарки не завжди був маленьким, засушеним чоловічком. Кільканадцять років тому то був кремезний, правда, низького росту мужчина, що загальним силуетом (Улянич почав залюбки вживати інтелігентних словечок) досить нагадував нашого дружбу.

Позичати взагалі не належить до приємних речей, а тим паче одяг, який людина береже, можливо, вже тільки на смерть, але Празький і його друзі не мали іншого виходу. Напевно, ніхто з нас не сподівався, що все піде аж так гладко. Старий добродій, як тільки дізнався, в чому річ, охоче, з місця погодився позичити вбрання. Попросив тільки, щоб Празький при ньому приміряв. Коли Празький вволив його волю (ще б пак, за таку послугу!), то старий був просто щасливий від того, що його вбрання ще на щось придалося.

— Добре, добре, дуже добре! — жебонів, то пригладжуючи, то обсмикуючи анцуг на Празькому, — Ви візьміть в руки, прошу вас, що то за матерія! Таке вбрання!.. Тепер таких не подибаєш навіть у самому Бухаресті. Я вже думав, — втер око, — що в ньому покладуть мене тільки у труну, а воно, диви, ще потанцює собі на весіллі. Добре, добре, дуже добре…

На весілля у Данилюків мама була переробила мені сукню з бабиної бальної. Та, по-перше, тоді було літо, по-друге, я була на півтора року молодша, тобто могла ще з'являтися на людях у переробленій сукні. А тепер не хочу. Я надягну свою шерстяну, ясно-сірого кольору, з широкими, по-грецьки розпоротими рукавами, підбитими голубим атласом. Зрештою, іншого парадного вбрання на зимовий сезон в мене й немає.

Орися покрутила носом, почувши мій проект. (Характерно, що чим вона стає дорослішою, тим більше загострюється в неї носик. Дехто з хлопців тієї думки, що це додає їй пікантності. А я думаю — навпаки).

— Для молодої панночки така сукня на весілля не годиться. Чи ти, може, хочеш підладитися під них? (Мала на думці шляхту?)

Орися ані в гадці не має пристосовуватися до шляхтянок. Повинна ж бути між нею і тією публікою якась різниця чи ні? Чи Дарка думає, що вона, Орися, з якоїсь гуманності чи делікатності буде знижуватися до їх рівня? Навпаки! Так, навпаки! Орися, наприклад, одягне на весілля сріблясту мереживну сукенку на яскраво-червоному чохлі, до того зачіска а-ля Пола Негрі плюс срібні туфельки, плюс вечірня срібна торбинка.

— Це добре на великосвітський бал, але не на скромне весілля на селі, — насмілилася я заперечити Орисі в галузі бонтону.

— Я знаю, можеш мене не повчати, але я навмисне. Я одягаюся не для них. Казав мені швагер, що на весіллі, дуже можливо, буде хтось з чернівецьких академіків [84] . Компрене ву, розумієте, мадемуазель? А твій Данилюк має чорний одяг чи, може, теж треба буде позичати? Правда, на його фігуру було б легше дібрати.

Ориська хотіла вколоти мене, а тим часом її шпилька справила мені тільки радість («твій Данилюк»!).

84

Студентів.

— А чого ти носиш такі тугі станики? [85] — вже не мала до чого причепитись. — Це тепер не модно. У великому світі прийнято, щоб жіночі груди, капку підняті, окреслювалися під сукнею природно… зовсім вільно. А ти виглядаєш, як випхана дошка для прасування.

Коли Ориська пішла від нас, я під тим приводом, що з нагоди весілля хочу обмитися від «а» до «зет», як каже моя бабця, замкнулася в кімнаті і зробила щось перший раз у житті: подивилася на свої груди в дзеркалі. Ніколи досі не звертала спеціально уваги на цю деталь мого тіла, а тепер, під впливом розмови з Орисею, хотіла де в чому переконатися. Я навмисне взяла їх у долоні. Були легкі і пружні. Орися має рацію, мої груди настільки від природи підняті, що їм не треба ніякого галтера.

85

Бюстгальтер.

Не знаю чому, але свідомість цього дала мені не знану досі радість.

Обережно натякнула я про мою розмову з Орисею, тобто про нову моду, мамі.

— Мамця знає, що тепер не модні станики (в нашому домі вважається непристойним слово «бюстгальтер»).

— Так? Що ти кажеш? А то відколи? Чи не привезла цієї моди Ориська з Гіц, — відразу здогадалася моя мама.

Маму не цікавить моя думка в цій справі. Вона каже безапеляційно:

— Молодій панночці ходити без станика — це, це… — шукає відповідного слова пальцем по чолі, — це… нескромно і не дуже безпечно. Розумієш?

Розумію. Не треба хіба казати, що станик, який мама подала мені разом з рештою білизни, я не одягла, а сховала в найпевніший сховок дівчат у цілому світі — під матрац ліжка.

Коли до весілля лишилися вже не дні, а години, а з Суховерхова до Веренчанки долітав (звичайно, символічно!) запах димлених домашніх ковбас та різних мазурок, перекладанців, бабок (яких по містах виперли новомодні торти!), молодий знову відчубучив штуку.

Добре моя мама каже: бідна з ним буде його жінка!

Коли остаточно обмірковували список гостей, запрошених на весілля, Єлінський запропонував втягнути туди і свого наступника, теперішнього економа суховерхівського пана, Траяна Лупула. Костик гостро запротестував: «Е, ні, пане тестю, доки йшов на поступки, то йшов, а тут уже — гов, пр-р, годі!» Що він, Петро Костик, має спільного з тим голаном? [86] То тесть таки заповзявся погірчити йому день шлюбу? А може, цей шлюб йому, Костикові (Дарка думає, що тут Кажуть трохи забрехався), і так не солодкий? Ну нащо, він хотів би знати, нащо на весілля йому колоніста, просто ворога?

86

Презирливе прізвисько румуна.

Єлінський спочатку м'явся, терся, хрускав пальцями, знизував плечима, робив якісь значні, але не зрозумілі Костику жести руками, багатозначно підморгував до зятя, одне слово, докладав усіх зусиль, щоб його зрозуміли без слів, але все даремно.

Мужицька дитина Костик хотів мати просту відповідь на своє просте запитання: навіщо йому колоніст на весіллі?

Нарешті, переконавшись, що всі його зусилля марні, Єлінський почав навпростець: зять повинен зрозуміти, що вступає не тільки у подружжя з Артемізією, але й у нову родину, яка має свої звички, свої стосунки з людьми, свої погляди на життя. А життя, Петре, це передусім злагода з людьми, серед яких живеш. Як же зять уявляє собі життя серед суховерхівських людей, коли він ладний пересварити свого тестя з усіма? Чому, чому має бути економ на весіллі? Та тому, Петре, що цього вимагає… політика.

Вчувши це слово, Костик гикнув, ніби з великого переляку. Політика? То він від неї (тут Костик вилаявся) втік аж до Суховерхова, а ота його і тут знайшла? Єлінський мусив аж пояснювати своєму холеричному зятеві, що він мав на думці не політичну політику, а господарську.

— Яку?

— Так, яку чуєш. Господарську. А тепер слухай уважно, зятю, і, як то кажуть, мотай собі на вус. Як не може, приміром, швець-ремісник не те що витримати конкуренцію, а й загалом утриматись у сусідстві з фабрикою взуття, так сьогодні не може без підпори двору [87] зв'язати кінці з кінцями середній господар на селі.

87

Поміщицької садиби.