Повнолітні діти

— Як? — мав спитати Костик. — То двір підпирає всі середні господарства на селі? Він щось такої політики не чував.

— Всіх двір не підпирає, бо тоді мусив би й сам розвалитися, отже, тому й господарства, що не знаходять опори у дворі, не живуть, а животіють, а нам з тобою, дорогий зятю, і твоїм дітям, а моїм онукам, треба не животіти, а жити.

То якої підпори, хай уже нарешті тесть скаже, потребує, наприклад, господарство Єлінських?

Гаразд. Тесть зараз викладає все чисто перед зятем. Ось для прикладу: дотепер має Єлінський з двора (звичайно, за відповідну оплату) і дорідну пшеницю на насіння, і теличок від расових бугаїв, і лошат від маток з метриками, не говорячи вже про розсаду з теплиць чи щепи з фруктової шкілки. Але це ще не все. Одержує пан, припустімо, вагон штучного добрива, відступить кілька центнерів і Єлінському. Чи експортує двір велику партію свиней за кордон. За одним заходом, як то кажуть, приплюсує туди і Єлінський своїх десять чи дванадцять штук. Відсилає пан полуниці для чернівецьких ресторанів. При п'ятнадцяти чи скількох там кошах притулить і Єлінський один свій. А хто всім тим господарським рухом керує? Пан? Та де там! Економ, зятю, запам'ятай собі на все життя. І тому Єлінським навіть вигідно запросити на весілля Лупула.

— Чекайте, чекайте, не торохтіть так багато, — сказав Костик до свого тестя. — Виходить, що я тікав від політичної неволі та й потрапив у залежність іншу — господарську?

— А ти як думав, сину? На світі нема ніде волі людині… та й у небі будеш залежний від праведнішого, заслуженішого перед богом, ніж ти…

— Як то таке життя має бути, то знаєте, тату, — вперше так звернувся до Єлінського Костик, — тоді знаєте, що я…

Непристойне слово, яке сказав при цьому Костик, пропустимо. Все, що йому виклав тесть, Костик зрозумів, одне тільки все ж таки неясне: чому на його весіллі має бути донощик сигуранци, той підлий Лупул?

— А, Траян Лупул! Між нами кажучи, як людина він не поганий. Тільки простюх страшенний. Може, за перепрошенням, при дамах пальцем длубати в носі, але як людина — нічого собі.

— Та як нічого, коли він співпрацює з сигуранцою?

— І що з того? — розсміявся добродушно Єлінський. — Хай собі працює на здоров'я. Що це кому шкодить, коли всі про це знають і кожний на свій лад остерігається його.

— А я не хочу сидіти за одним столом зі сигуранщиком!

Тоді тато Єлінський виклав свій останній аргумент: хочеш чи не хочеш, а Траян Лупул на весіллі мусить бути! Треба знати, що саму присутність Лупула серед гостей сигуранца буде розцінювати як живий дозвіл на сходини з забавами і танцями.

Цим останнім аргументом тесть переконав, а заразом і вбив морально Костика. Той погодився на такого гостя з одним застереженням:

— Але я особисто не буду його просити. І не хочу, щоб і Артемізія…

— А цього й не треба! Він і непрошений прийде. Мені йшлося тільки про те, щоб ти не зчинив бучі на весіллі. А прийти, то він прийде і сам. Він — негордий.

Аж ось настав день і година, коли треба було їхати на весілля до Суховерхова. Татко, я, Орися і Улянич мали їхати одними саньми. Проте коли на дзенькіт дзвіночків на шорах Дарка з татком вийшли з хати, на санях сиділа сама, загорнута вище носа, Ориська. А де ж Улянич?

Швагер, пояснила Орися, щоб нам було вигідніше, по дорозі пересів на одні з саней, що повезли до Суховерхова родину молодого.

Як уже всі вмостилися у санях (татко і фірман сиділи лицем до коней, а Дарка з Орисею — плечима, спираючися на чоловічі плечі, що мали їх захищати не тільки від вітру, але й від снігу з-під кінських копит), Ориська заговорила півголосом, щоб не чув фірман попереду:

— Ти думаєш, що Дмитро дійсно пересів тільки тому, щоб нам було вигідніше?

— Думаю, що так. А що?

— Він пересів у тамті сани тому, що йому приємніше, ти чуєш, приємніше їхати з своєю мужичією, ніж з нами. Кажу тобі, що головно тому. Як його не муштрує Софійка, вовка однаково у ліс тягне. Масти Федя медом, а Федь Федем. Софійка аж тепер бачить, яку дурницю зробила, але що ж? Вже запізно. Та бодай я матиму науку. Ніколи, — вимовила з не зрозумілим для Дарки вогнем, — ніколи не вийду заміж за мужицького сина!

Дарка, навпаки, вважала, що перебування в регаті, власне, не в регаті як такому, а у відносно великому місті, якими з опису Орисі мали бути Гіци, контакт (хоч би в гімназії, де викладав математику) з інтелігентними людьми змінив Улянича на краще, коли йшлося про товариську огладу [88] .

88

Гарні манери (пол.).

На другий день різдва Поповичі були запрошені до Підгірських. Дарка, аби якось розвіяти свою тугу за Данком, якого сподівалася там зустріти, а який взагалі ще не приїхав до Веренчанки, стежила весь вечір за поведінкою зятя господарів. Була бездоганна. Невимушеність, з якою вітав ще в передпокої запрошених гостей, допомагаючи дамам позбуватися верхнього одягу, галантність, з якою цілував старшим дамам руку, легкість, з якою вводив мужчин у курильну кімнату, де вже чекав на них зелений столик, елегантна дискреція, з якою запихав манжети сорочки в рукав, вправність з якою наливав вино, стиль його анекдотів, зосереджена увага, з якою вмів слухати нудного сусіда, добір слів у його мові — все це свідчило про те, що Дмитро Улянич з селянського хлопця став інтелігентом. Правда, в одному Орися має стопроцентну рацію: Улянич не зміг і, мабуть, ніколи не зможе духовно порвати з своєю мужицькою стихією. Та коли в Костика потяг до своїх має романтичний, може, навіть трохи хворобливий характер, то в Улянича ця прив'язаність до свого мала глибоке і трагічне коріння.

Чому глибоке і трагічне?

Не знаю. Так мені здається, а мені ще сімнадцяти немає.

І сніг з-під кінських копит (не дуже допомагала загата з двох чоловічих спин), і дзенькіт дзвіночків на шорах, і безконечне засніжене поле — як усе це інакше сприймалося б, по-іншому звучало б, якби ти, любий, був поруч!

Коли сани в'їхали на обійстя молодої, виявилося, що всі вже чекають на запізнілих гостей, щоб іти до шлюбу. Дарчині очі й серце відразу заспокоїлися, коли серед гурту молодих чоловіків побачила Данка. Вірити не хотіла: він виріс за той час, що вони не бачились! Витягнувся і, мабуть, тому ще більш зсутулився. Скидалося на те, що й він шукав Дарки. Зустрівшись з нею очима, він привітав її чемно, але чужо. Дарка зрозуміла, чому це так. Мафія стежила за кожним його жестом. Коли їх очі зустрілися вдруге, він повів бровою в бік хлопців — мовляв, я підійшов би до тебе, але тепер не можу.

«Але за столом будеш біля мене?..» — спитала його у свою чергу Дарка.

«А як же інакше?»

«А ті, — тепер Дарка повела бровою в бік мафії, — дозволять тобі?»

«Не май мене вже за такого безвольного раба!» — так само без слів, однією недоброю складкою поміж бровами відповів Данко.

Церковця була недалеко від обійстя молодої, тож весільний похід на чолі з молодими рушив пішки. Дарці сподобалося, що родина молодого з'явилася ні по-стародавньому, ні по-модному одягнена, а так, як тепер водилося на селі.

Дарка побоювалася, що молодий біля самого вівтаря знов утне якусь штуку, але, слава богу, все добре закінчилося. Пізніше на весіллі говорили, що його мама, стара Костикова, стояла за спиною сина і буквально притримувала його за полу сюртука, щоб в останню хвилину не втік від шлюбу.

Костик не надто охоче, але й не надто мляво заявив при вівтарі, що має добру невимушену волю взяти за жінку оцю біля нього невісту, панотець прочитав відповідне місце з євангелія, поблагословив обручки, молоді наділи їх собі на пальці і стали вже чоловіком і жінкою. Все так просто, що аж лячно.

Повернення від шлюбу загаялося трохи через складання гратуляцій молодій парі. Дарка змогла погратулювати Костикові щойно в хаті. Коли Дарка підійшла до молодого, він, нахилившися, буцімто подякувати за добрі побажання, спитав густим шепотом:

— Ти чого не хотіла за мене піти? Я був би тебе, дурненька, на руках носив…

Я мусила мати дуже розгублений вираз обличчя, бо Данко підійшов до мене і спитав:

— Що з тобою? Що він тобі сказав?

На моє щастя, біля столів зчинилася така метушня (гості намагалися займати місця цілими групами), що я могла й не чути Данкового питання, а тим самим і не відповідати на нього.