Повнолітні діти

Костик подякував за увагу до своєї особи, але скидати пальто не виявив охоти.

— То, може, бодай знімете шалик з шиї?

Не мав бажання і шалика знімати.

Тато, як звичайно, виявився мало здогадливим в таких питаннях. В нашого гостя, напевно, несвіжа сорочка. Він, либонь, і голови не чесав ще сьогодні. На самій маківці стирчала, наче пушок кульбаби, пір'їнка.

Так, тільки Костик переступив поріг, як Дарку взяло передчуття, що він прийшов з недобрими вістями. З чого це Дарка вгадала? А багато з чого. Хіба бувало коли так, щоб він, побачивши Дарку після тривалої відсутності, не привітав її екзальтованими (правда, не завжди тактовними) вигуками?

Не встигла Дарка помити рук, як Костик сам покликав її:

— Де ти там, панно Дарцю? Ходи-но сюди, почуєш новину!

За Даркою увійшла й бабця з Славочкою за ручку (дивно справді, якими цікавими стають люди на старість): мовляв, вона вже взула дитину, що тепер робити?

Але мама сказала, що треба нагодувати Славочку, і бабця знову вийшла.

Татко попросив Петра не розповідати новини, заки він не скрутить і не запалить цигарки: «Якщо свято, хай уже буде великдень».

— Слухаємо вас, пане Костик! Сідай, Климцю, — примостив маму біля себе, весь час тримаючи руку на її талії.

Мене це не бентежить. Навпаки. Я рада, що між ними збереглися такі відносини.

— Я прийшов, панство… — Костик встав. Кишені пальта теж були витерті до живого. — Я прийшов, панство, просити вас на свій шлюб. Знаю, що пасувало б прийти разом з молодою, але хап го сивий! Прошу вас, пане Попович, — почав за сільським звичаєм від голови родини, — і вас, пані добродійко, і тебе, Дарцю, від себе і моєї мами, та й від молодої, аби-сьте були такі добрі та прийшли до мене на шлюб і весілля, що відбудуться цього місяця о четвертій годині у місцевій церкві у Суховерхові…

Сказав, обтер невизначеного кольору хусточкою чоло і сів.

Якби не те, що Костик назвав місце і день шлюбу, то достеменно всю його балаканину можна було б сприйняти за жарт, тим більш удалий, що в такому серйозному тоні поданий.

Дарка подивилася на маму. Мама — на тата. Тато знизав плечима. Ніхто нічого не розумів.

Дивовижа була й у тому, що до Костика взагалі не пасувало саме слово «одруження». Крім того, що він, як на Дарчин смак, зовнішньо не дуже принадний, в нього й характер, вся братія може це підтвердити, просто неможливий. Він, здається, ввечері не заснув би, якби вдень не зіпсував настрою бодай одній людині. Дарка, та й не лише Дарка, пам'ятає, як позаминулого літа Данкова сестра Ляля протестувала до істерики, коли їй у «Наталці Полтавці» хотіли накинути Костика як Петра. Не допомагали ніякі запевнення Дмитра Улянича як режисера, що Костик не цілуватиме її, а тільки отак, на ніби, інколи притулятиметься лицем до її щічки, і то тільки в крайньому разі.

Ляля затялася і не хотіла навіть на ніби цілуватися з цим кінським писком. Якби сигуранца не відмовила у дозволі на виставу, то хтозна до яких скандалів дійшло б в аматорськім гуртку саме через Костика, який вперся, наче цап, грати тільки першого любовника.

Котра і яка, власне, яка-то дівчина зважилася йти заміж за того шалапута?

Ще півхвилини — і мовчання могло б стати непристойним. Мама не допустила до цього.

— Гратулюємо, пане Костик, гратулюємо! А можна знати, хто ваша наречена?

— А яка різниця, пані добродійко? Казав мій дід: візьмеш паскудну — привикнеш, візьмеш красуню — теж привикнеш. То над чим ламати собі голову? Ви, пане Попович, повинні знати мого майбутнього тестя. Єлінський, економ у суховерхівського пана.

— Колишній економ, — поправив з учительською точністю татко, за що й отримав догану з маминих очей.

— Так-так, колишній, — сквапно погодився Костик, — ви правду кажете, пане Попович. Єлінський служив у суховерхівського пана багато років, але недавно сигуранца зажадала, щоб на тій посаді був хтось з своїх. Розумієте, що це означає? От пан і взяв румуна-колоніста.

— Але ваш майбутній тесть має поле і, відай, не дуже плаче за тією посадою. Тепер такі часи, пане Костику, що найкраще працювати на ріллі, ні від кого не залежати.

Мама у своїй ролі.

— Чекай, Климцю, чекай, може, скоро і мені доведеться бути незалежним і працювати на ріллі, а тоді ти іншої заспіваєш…

Ні, татко таки невиправний. Мама промовчала, зціпивши зуби. Як мусить діяти їй на нерви оцей неприпустимо відвертий у своїй простоті чоловік!

В кімнату входить (може, краще «всувається»?) бабця з Славочкою за ручку, хоч в родині існує закон, який забороняє дитині перебувати в тютюновому димі.

— Я зараз, — заспокоює маму, — зараз забираю дитину. Я тільки хочу сказати, що пан Костик жениться з шляхтянкою. Єлінські — шляхта, не знаю, чи знаєте.

Бабця, предки якої походили з шляхти, що під старість стало великою амбіцією її життя, подивилася визивно на татка. Татка саме в ту хвилину зацікавила молода щепа черешеньки за вікном. Татко не хоче бабці дошкулити. Навпаки, він хоче, щоб бабці здавалося, буцім йому ніяково від того, що сам з простих. Колись, ще за часів Дарчиного дитинства, тато вів гострі, принципові суперечки з бабцею, в яких намагався довести, що теперішня спролетаризована шляхта на Буковині — це здебільшого нащадки ренегатів, які після приєднання в шістнадцятому столітті Буковини до Галичини (де правили тоді польські магнати і шляхта) заради сподіваних привілеїв відцуралися православної віри і попереходили на «римсько-католіцке визнанє». З часом в той спосіб сфабриковані шляхтичі розчинилися в українській діжці цілковито, а єдиною ознакою їх соціальної вищості було хіба те, що Іван звав себе Яном і за всіх обставин, навіть бувши босим, носив камізельку.

З цього приводу ходила в народі така притча:

«Упрів шляхтич, сапаючи картоплю, скинув камізельку, поклав її на межу. Коли це йде дорогою сторонський чоловік, бачить, сапає селянин картоплю, тож і вітається з ним за звичаєм:

— Помайбі, Іване!

— Я тобі не Іван, а Ян!

— А звідки мені знати, що ти шляхтич? — питає подорожній.

А Ян показує сапою на межу, де камізелька:

— Мой, а там що лежить?»

Дарка, згадавши цю сміховинку, спитала Костика:

— То ви тепер теж будете носити і зимою і літом камізельку, так?

Бабця фиркнула на Дарцю:

— Встидалася б ти, Дарцю, та встидалася таке питати. Дурний якийсь вигадав, а ще дурніший повторює… Ходімо, Славуню, звідси…

Бабця образилася. Мама зараз же встала і пішла за своєю мамою. Напевно, буде її там заспокоювати. В нашій родині бабця на такому самому привілейованому становищі, що й Славочка.

— Я не хотів би, пане Попович, щоб ви погано думали про мене, — Костикові стало гаряче, він зірвав шалик. Так я і підозрівала: був у брудній сорочці і без краватки. — Я не думав женитися ні з шляхтянкою, ні з фальчами [73] , це я вам кажу чесно, але становище моє безвихідне. Доки, гей, доки можна дурити людей і себе? Я вже п'ятий чи шостий рік фурт [74] на третьому курсі прав, тобто вважаюся таким, а насправді мене давно вже вигнали з університету за несплату чесного [75] . Я тягнувся до інтелігенції, розумієте, пане Попович, а моя мама тягає на плечах колюче акацієве ріща [76] , аби зварити мандибурки в мундирах залізному студентові… Колись, за ваших часів, ще міг студент утриматися в Чернівцях приватними корепетиціями [77] а тепер? Тепер у місті таких голодранців, як я, більше, ніж псів… Я міг би піти до пана на лан чи до гуральні брагу мішати, але я не можу, мені не пасує, бо я, рахувати, студент, член студентської напівлегальної, як вам відомо, корпорації з гордою назвою «Січ». Своїм вчинком я принизив би престиж корпорації, і мене витурили б звідти, а це моя єдина перепустка у ліпше товариство. Без корпорантської шапочки і стяжки, хоч їх тепер і заборонено носити, я у моїм становищі — нуль, пане Попович. Якби існував такий математичний вираз, то я був би нуль у квадраті. Колишній студент — це здекласований елемент, якого всі і всюди мають за ніщо. Але я розговорився! — і, щойно похопившись, що він без краватки і не зовсім свіжій сорочці, мерщій окутав шаликом шию.

73

Земельними наділами.

74

Постійно.

75

Плати за навчання.

76

Хмиз.

77

Приватними уроками.

Мені стало по-людському жаль його. Я сказала собі: запам'ятай, Дарцю, що чиста сорочка для мужчини, крім санітарії, ще і великий моральний фактор.

— А тут якраз під такий настрій чи роздуми з'являється з Суховерхова від Єлінських свашка: так і так, мовляв, старі не мали б нічого проти, щоб віддати за мене свою Артемізію. І то мене так взлостило, так взлостило…

— А що вас так взлостило, пане Костик? Я не бачу в цьому нічого образливого для вас. Як кажуть, коли з моїм невлад, то я з своїм назад…