Повнолітні діти

У цукорні Лідка по-панському, по-німецькому, замовляє три великі порції. Ориська ще хвилину стежить з недовір'ям за Дарчиною поведінкою, але помітивши, як побожно Дарка збирає язичком з ложечки рожеве морозиво, заспокоюється.

Лідка з Даркою за кожним разом, як хтось минає їх столик, починають балачку словами: «Як була я у Парижі», але це тільки бавить Ориську.

Поїли, а тепер треба платити. І тут Дарка ніяк не може знайти свої гроші. Перегорнула всі книжки, повитрушувала з портфеля все, що було, аж до вчорашніх крихот з хліба, обмацала всі кишені, а грошей нема. Нема, і кінець! Гроші ж не шпилька.

— І що тепер буде? — спитала Ориська злякано. Дарка і не думає впадати в паніку.

— Я, мабуть, загубила їх або там, у тій пивничці, або як ми летіли зі сходів… Нема іншої ради, тільки ти, Орисько, мусиш заставити свою золоту сережку.

Орисьчині очі миттю наливаються сльозами.

— І треба було всього цього, Дарко! Я ж не можу заставити сережку… бо раз, що її не можна зняти, а по-друге, це пам'ятка про хресну маму… А по-третє… це страшно неелегантно заставляти речі… Так роблять тільки останні пияки і картярі… Я не можу, Дарко!

— А ми тут до ночі теж сидіти не можемо. Я зову офіціантку, Орисько!

Дарка дзенькнула ложечкою об тарілку, і вмить з'явилася коло їх столика панна, вся у білому, як медична сестра.

— Ми платимо. Три великі порції. Скільки?

Орися схоплює Дарку за руку:

— Дарко, я не буду!

— Дай спокій! — викручує Дарка свою руку, виймає з кулака пом'яті гроші і платить.

— Ти свиня! — не може стримати себе добре вихована Ориська.

— Ні, Орисько, я тільки дуже-дуже щаслива!

Ориська не розуміє такого щастя. Вона прощається з Даркою і Лідкою, бо їм до хати всього кільканадцять кроків.

— Що ми скажемо твоїй мамі, де ми були до цього часу? — запитує Дарка.

Лідці не треба довго шукати виправдання:

— Не знаєш що? Мали задачу на останньому уроці! Слухай, — спадає щось інше Лідці на думку. — Я не радила б тобі дружити з Сидір.

— Чому? Що ти маєш проти неї? — вражено і здивовано запитує Дарка.

Лідка сміється своїм ущипливим сміхом:

— Вона може бути небезпечна для тебе!

— Що ти кажеш? — не розуміє Дарка.

— Те, що чуєш! Я чула, що вона якісь заборонені книжки читає.

Дарка не має бажання розпитувати більше. Не хоче псувати собі цей безхмарний, прекрасний день у своєму житті.

IV

Перший урок у вівторок — румунська. Кожного вівторка Ориська має матовий від пудри ніс і оксамитну стрічку попід косами на голові. Ориська обожнює вчителя Мігалаке. На уроці, як вірний пес, вона дивиться йому у вічі, і кожна зміна на його лиці чи в його голосі віддзеркалюються в її покірних очах. Дарці розповідає, що їй по ночах сниться та кімната і хата, де він живе: там стіни з червоного оксамиту і високо під стелею співають золоті птахи. Дарка не може зрозуміти Ориську, не в силі приховати свого обурення:

— Орисько, я тебе знаю! Передо мною не маєш потреби прикидатися! Тебе так цікавить Мігалаке, як торішній сніг. Хочеш мати «форте біне» («дуже добре») з румунської, а перед ним граєш турка.

Тоді спокійна, побожна (кожне друге слово в неї — це «гріх») Ориська вибухла святим гнівом, майже грішним обуренням:

— Як ти можеш так говорити! Як ти можеш про мене так думати! Так… так… я хочу мати в нього «форте біне», але не тому, що ти думаєш. Зовсім не тому… Я думаю, що, може, як буду пильно вчитися, то він заговорить колись до мене під час перерви… Може… Яка щаслива його мама, що може щодня бачити його… подавати йому до столу… дивитися на нього, як він спить…

Тоді Дарка замовкає. Не може мати думки в справах, у яких не розуміється. Бо ж темним лісом для неї здається сама можливість захоплюватися на кільканадцять літ старшим професором, який ніколи не тільки не відповість на її почуття, але навіть не заговорить до неї іншим голосом, ніж до решти учениць.

Румун і цього вівторка приходить за хвилину перед дзвінком. Перші його слова до класу — справжня новина:

— Професор Мігулів повернувся вже із з'їзду істориків, і сьогодні буде вже у вас історія на другому уроці…

Дарка навчилася оцінювати учителя, тобто визначати, чи він добрий, чи злий, на підставі того, як його приймає клас. Клас прийняв цю новину з радісним вигуком. Це незаперечний знак для Дарки, що цей новий — добра людина.

Клас, з усього видно, віддає перевагу його дисципліні перед тією, що нею підміняли. А це були години самого Мірчука, або Порхавки, з природознавства, або Мігалаке.

Учитель всунув руки в кишені і став широко, немов подвійна драбина.

— Це гарно, домнішори, що так радієте з приїзду професора Мігулева, але я думаю, що знайдеться бодай одна поміж вами, що буде жалкувати за поемами такого гарного, великого сучасного поета, як Тудоряну. Хто з вас пригадує собі його вірш «Наше серце з заліза»?

Клас мовчить.

Мігалаке грається ножиком, прив'язаним на срібному ланцюжку до ременя.

— Я не хочу вірити, щоб жодній домнішорі не подобалися його балади. Я навіть певний, що знайдеться між вами дехто, що їх уважно прочитає і розповість товаришкам на уроці. Можна навіть по-українському. Наприклад, його вірш «Нам пахне крові смак солоний» — прекрасна річ! Невже ж такі байдужі домнішори до поезії?

Це був виклик, водночас глум і погроза. Признатися, що не можуть подобатися поезії поета, який називає твій народ «стадом русаків покірних» (правда, Дарка цього сама не читала, але цю фразу вона чула ще у Веренчанці від татка — татко так обурювався, що такою поезією годують українську дітвору, що аж губи в нього тремтіли), що кінець кінцем не можна любити поезію, яку не розумієш дослівно, признатися в цих гріхах — означало б до кінця шкільного року не вилазити з двійки.

— Як-то, в цілому класі не подобаються нікому поезії Тудоряну? А це що?

Він з посмішкою на вустах, але вже забарвлений тією червоною люттю, що в ньому накипіла, зробив салонний півоборот ліворуч і праворуч. Фальшива посмішка, що відкривала тільки кінчики зубів, як у мерця, була страшна при цих очах, що зовсім не ховали свого глуму і бажання помсти.

Дарка прилягла грудьми до лавки і тремтіла.

«Це нічого… Зараз котрась встане і скаже, що ми не розуміємо так добре по-румунському… І він так і не знатиме про те, що ми вже чули про «стадо русаків покірних». А я… я нова… мені можна більше, ніж будь-кому, не розуміти. Я ж приїхала з села… І він не повинен подумати собі про мене, що я знаю про «русаків»…» Хотіла заспокоїти саму себе, але в ту саму мить відчула, що тремтить мимоволі. Цілий же клас тремтить, і її трепет — це тільки рух малого коліщатка в загальному механізмі.

Учитель продовжує стояти в цій салонній, але такій грізній позі і чекає: нікому, нікому не подобаються такі високохудожні поезії?

Клас мовчить, спантеличений. Дарка добре відчуває в цій мовчанці нагромаджену за всі його уроки енергію бунту, але й відчуває інстинктивно водночас і те, що тієї енергії замало ще, що вона ще далеко не відповідає тій силі, яку дає Мігалаке його становище. Ні, поки що тут треба не відкритого, чесного бунту, а хитрощів. Як цього не розуміють дівчата?

В серці Дарки тліє дуже слабий вогник надії, що, може… може… з третьої лавки вибухне Міці Коляска якимсь дотепом і розпорошить цю напружену тишу, рятуючи себе і всіх.