Повнолітні діти

«Може, йому здається, що він не зі мною говорить?» — аж не може вірити своєму щастю Дарка.

— Спізнишся дуже на обід, як підеш зі мною, — дивиться на його втомлене лице ніжними материнськими очима Дарка.

— Дурниця, — відповідає він рухом голови і руки водночас, але таким, що Дарка визнає його правоту: це дійсно дурниця.

— Ти не гніваєшся на мене, що я до тебе не показуюся? — запитує і відразу ж виправдовується: — Ці репетиції в музичному інституті страх як забирають в мене час.

— Коли ти дійсно не маєш часу, то чого я маю гніватися на тебе? — каже обережно Дарка. Слух Данка став вразливішим, ніж колись.

— Зіпсувало тебе місто, Дарко, — сміється Данко, — і ти вже не віриш мені.

Дарка воліє про це не говорити. Ще трохи — і вона ладна докоряти собі, що не він її, а вона його забуває. Що знає, наприклад, вона тепер про нього? Як знає вона його думки, його плани на наближче майбутнє?

— Знаєш, з дому писали, що на великдень буде шлюб Улянича з панною Софійкою. Погуляємо, Данку? А ти… ти хотів би бути професором, так, як Улянич? — хоче щось про його думки довідатися Дарка.

На таке запитання Данко відповідає сміхом:

— Що тобі бог дав? Я… я… мав би колись бельфером [19] бути? Ти іноді щось таке смішне скажеш, Дарцю! Знаєш, ким я хотів би бути? Я хотів би колись мандрівником бути! Глобтретером, обходисвітом! Розумієш, що це значить?

Дарка не розуміє цього нового слова, але виразно відчуває всю його безодню. Обходисвіт? Вічний мандрівник? А що тоді з нею буде?

Та Данко сам уже спростовує сказане:

— Це тільки така моя мрія. Кожний мріє про щось, а хіба все з того, про що мріємо, здійснюється? Хіба так, Дарцю? Я буду музикантом-скрипалем. Я вже сказав це собі, і так воно буде. Ти побачиш, колись будеш про мене в газетах читати!

19

Вчителем (зневажливе).

— Я повинна про тебе і без газет знати, — злегенька натякає про їх дружбу Дарка.

— Авжеж! Ми завжди будемо друзями, хоч би я і від'їхав звідсіль. Я завжди писатиму до тебе з дороги…

«Тільки це… з усіх моїх мрій — тільки це?» — починає пхинькати Дарчине серце.

— І що тобі з того буде (не зважується сказати «нам»), як ти будеш відомим скрипалем?

Теж питання! Данко мало не розсердився на Дарку за нього. Ще питатися, що йому з того буде, як він буде славним скрипалем! А те, що про нього говоритиме і писатиме цілий світ? А гроші? А подорожі від столиці до столиці? А багаті банкети на його честь? А те, що його ласки запобігатимуть найбільші пани? А музичні вечори при королівських дворах? Питати ще, що йому буде з того?

— О, будь! Будь славним скрипалем! — вже сама штовхає його Дарка на цей шлях слави.

— Ти думаєш, що це так легко — стати славним? І що ти можеш розуміти в цих справах? — борониться Данко перед її порадами. Може, навіть для того, щоб пізніше не мав потреби ділитися з нею своїми успіхами. А може, гордий, хоче сам пройти цей шлях. Треба знати Данка Данилюка! І Дарка не турбує більше своїми розпитуваннями. Вона знає, що тепер треба мовчати. Мовчати і чекати, а там якось усе влаштується. Так поступають усі розумні і благородні жінки.

— Дарко, з якого часу ти співаєш у хорі? — пригадує собі раптом Данко їх зустріч на репетиції і своє здивування. — Чого ти говорила мені тоді на канікулах, що не маєш слуху?

— Бо ж так воно є, що я не можу виступати на сцені, — дає Дарка відповідь, що однаково добре може підходити до правди, як і до брехні.

— Я десь у лютому, а може, і скоріше, маю виступати у музичному інституті. Раз граю у квартеті, а другий раз тільки у супроводі фортепіано. У квартеті грають самі хлопці. Фортепіанний супровід дали одній учениці з «Лічеул ортодокс». Румунці. Вона вже тепер боїться. Дівчата ніколи не будуть відважними.

Дарці пригадується одна сумна неділя:

— Чи вона… ця учениця, називається Джорджеску?

Данко не любить, коли хтось надто цікавиться його справами, але цим разом він задоволений, що Дарка знає.

— Так ти, може, її знаєш? Еге, її звати Джорджеску. Лучіка Джорджеску.

Дарка хотіла б щось більше довідатися про цю ученицю, але не має відваги спитати.

Така перелякана своїм щастям, що боїться сполошити його відвертим запитанням.

— Вертайся вже, Даночку, — каже з виглядом закоханої, яку переживання зробили старішою на два роки щонайменше. Може, ця зустріч, коли тепер перерветься, видасться йому закороткою, і він схоче перенести все недомовлене на інший, умовлений час. Але Данко не розуміє її. Ніколи не розуміє її. А що ж це дальше буде?

— Я пройду ще кілька кроків і вернуся. Не хочу, щоб ти через мене на обід спізнилася. Добре тобі на станції, Дарко?

— Так собі, як на станції, — зовсім прив'яла Дарка.

— За Веренчанкою не тужно тобі?

— Вертайся вже, Данку, я піду сама. Чого ти маєш через мене спізнятися?

— Дарко!

Дарка хватає його за руку, хоч це аж ніяк не годиться дівчині:

— Я тільки так кажу… я тільки так кажу, Данку. Я ж хотіла б, щоб ми разом були, але так не можна… Сам знаєш, що так не можна.

Данко звільняє свою руку від Дарчиних пальців, але очі в нього розчулені і уста тремтять від хвилювання:

— Моя маленька дівчинка, — шепоче їй ніжно, — іди тепер додому і будь доброї думки…

Вони подають одне одному сердечно руки, якусь хвилину тримають свої долоні міцно одну в одній, нарешті розлучають їх. Розходяться, щасливі, ще з слідами тепла на своїх долонях.

Дарка за звичкою глянула на годинник на ратуші. Не повірила своїм очам, зупинилася, поглянула уважніше. Потерла долонею по лобі, по повіках: як це сталося, що вже без п'ятнадцяти шоста? Адже вони так мало сказали одне одному, власне, нічого не сказали, а кудись півгодини втекло. Поки добіжить додому, спізниться на сорок п'ять хвилин. А, нехай!

Вже заходить у браму і все ще не знає, що відповісти, коли її спитають, де була. А може, і з ким? Це гірше. Це просто страшно. Дарка береться за клямку від кімнати і все ще не може знайти в пам'яті хоч би одного, хоч би дрібного, як макове зерно, виправдання. Аж коли відчиняє двері і натрапляє на приготовлене до сенсації Лідчине обличчя, відразу вирішує не виправдовуватися.

— Добрий день!

Дарка дуже бажає, щоб голос її був такий, як завжди, але це не виходить.

Господиня замість відповіді на привітання запитує, ніби про якусь дрібничку, що про неї тільки мимохідь згадується:

— Овва, а ви де так засиділися, панно Дарусю?

Дарка не дивиться на господиню, але уявляє собі, що з неї мусить аж пара бухати з досади.

— Я бачила, як вона… — з виваленим язиком пропонує свої послуги Лідка.

Дарці щойно тепер спадає на думку, що ця мавпа мусила її підглядати. Господиня замахується руками:

— Лідко, дай спокій, я тебе не питаю. — (Ніби Лідка не розповіла їй уже всього!) Потім знову до Дарки:

— Де, де ви були, панно Дарусю? Бо, бачите, коли татко давав мені вас на станцію, то просив, щоб я пильнувала вас. Тому хотіла б я знати, де ви були цілу годину після виходу з школи…