Повнолітні діти

— Тьфу! Тьфу! Тьфу!

Це відхрещувалась від Ориськи Ольга Косован способом, яким її мати чи бабка відхрещуються від злої сили.

Тоді Малінська схопила її за руку і скрутила так, що Ольга зойкнула:

— Ти, мужичко, ти на кого тьфукаєш? На дочку священика? На дочку священика?

Малінська (така короткозора, що коли читає, то книжку підсуває до самого носа) нагнулася до Ориськи й почала своєю хусткою втирати їй очі, хоч очі в Ориськи були сухі.

Тоді Дарка зрозуміла: те, що єднало дочок впливових батьків, було сильніше від того, що могло їх різнити.

Ориська сидить на своєму місці червона і зовсім не захищається. Її очі кольору старої бронзи мають вираз людини, що страждає не за власні провини. Вони в якомусь екстазі дивляться перед собою так не по-земному, начебто удари сипались на неї тільки тому, що подружки не бачать тих очей, а тільки згорблені плечі.

Клас аж реве, коли мала Кентнер стає перед Ориською і з погордою плює в її бік. Хоч не на Ориську, але перед самим її носом. Тоді Ориська вибухає довго стримуваним плачем:

— Чого хочете від мене? Чого ви вчепилися в мене?

Оріховська заплескала в долоні:

— Товаришки! Вчинок Кентнер був не гідний гімназистки. Тому що Оля не має кого перепрошувати, я пропоную, щоб як штраф за невідповідну поведінку жодна з нас три дні не озивалася до Кентнер. Хто за це?

Більшість була за Оріховську. Збоку мало вигляд, наче Оріховська провела нитку між своїми і новими. Свою можна було покарати, але своїм треба теж простити. На зайду можна плювати, і не буде в кого просити пробачення.

Ориська вже не плакала. Сперлася обома ліктями на лавку і схлипувала. Очі її знову не були в класі. Стефа Сидір моргала до Дарки:

— Ходім трохи пройдемося, бо тут можна здуріти!

Але проходитися не було коли, бо на першому поверсі пролунав дзвінок і треба було з порога завертати до парти. За якийсь час втихло в коридорах. Тепер дудонять кроки учителів. Тих, що поспішають, і тих, що мають час.

В напрямі п'ятого класу довго не чути ніякого стукоту. Врешті дуже повільні, ведмедячі кроки.

Клямка цокає, відчиняються двері, а вчителя не видно. Що, він поправляє собі шкарпетку, може? Аж ось став у дверях велетень, який закривав собою вхід аж до верхніх одвірків. Дарка ще ніколи не бачила такого великого чоловіка. Дарка не бачить нічого, тільки рухливу сіро-буру скелю перед собою, що поволі посувається до столу. Згодом набирає відваги придивитися уважніше до шпиля цієї гори. І диво: обличчя в цього велетня звичайне, схоже на інші. Ясно-сині, ще синіші на червоному фоні обличчя очі, може, навіть симпатичні.

— Сідайте та дайте мені трохи спочити.

— Прошу пана професора! Ми вже так затужили за паном професором! Ми не можемо без вас жити!

— Дайте спокій, Коляска! Я тільки раз повірив у щось таке і тепер каятимусь до самої смерті.

Вийшло дотепно, але не можна сміятися з учителевої жінки! Тим паче, що це не секрет, що між Мігулевими нема життя.

— Прошу пана професора, а були між істориками і молоді хлопці?

— Чи Ясси більші від Чернівців?

— Прошу пана професора, чи то правда, що там виноград по п'ять леїв кіло?

— Прошу пана професора, чи там дійсно жінки лакують собі нігті назелено?

Учитель витер піт з чола.

— Раджу вам, а особливо вам, Коляско, свої дотепні запитання сховати на іншу годину. Мені не закрутите ними голови, я й так не подарую вам уже ані хвилини з години історії. І так я мушу подумати… гм, як би то зробити, щоб наздогнати пропущений час… Гм…

Він заклав руки за спину і почав у задумі міряти клас від дошки до вікна.

Дарка глянула на Стефу Сидір і піймала себе на чомусь, про що досі не знала: обидві, тільки вони вдвох, мали навскіс пов'язані бантики на блузках.

Дарці здавалося, що це її власна ідея — в'язати так бантик, а тепер бачить, що це запозичено у Стефи. Навіть більше! Навіть цей закрут волосся поза вухо — Стефин.

«Коли хтось когось любить, то все хоче мати щось від нього», — думає Дарка. Їй уже цілком ясно, що з усіх подружок вона любить Стефу найбільше. Навіть більше, бо те, що вона відчуває до Стефи, не можна порівняти ні з чим. Як от сонце не має порівняння для себе!

Учитель уже щось надумав, бо зупиняється коло столу. Гора мусить обпертись, щоб не похитнутися.

— До історії треба купити собі підручники. Ви знаєте, що я навіть не питаю ученицю, яка не має книжки. Я радив би вам теж, — Мігулів любить радити, — не пускатися на штучки, як ви це вмієте, що вас по дві вчаться разом з одної книжки. Це вас не врятує, бо кожна мусить мати свою книжку. Цього року будемо вивчати всесвітню історію… Гм… матеріал великий, а ми вже й так майже місяць пропустили… Треба буде щось придумати. Є підручник, навіть дуже добрий, українською мовою, але він надто дорогий і завеликий для вас… а ми мусимо поспішати. Може, порадимо собі ось як: ви купіть собі підручник румунською мовою Ніколіци, частина третя.

В класі знявся галас:

— Ми не розуміємо по-румунському!

— Просимо нам задавати навіть більше, але з українського підручника.

— Не хочемо… маємо досить румунської команди на фізкультурі! — гукнула Оріховська так завзято, нестримано, що кілька учениць оглянулося на неї. Учитель удав, що не чує, не здогадується, від кого походять ці слова, і дивився на клас з добросердечною усмішкою. А клас, накричавшись, втихомирився.

— І чого ви зняли такий вереск? Я прекрасно знаю, що ви не розумієте по-румунському. Небагато ви зрозумієте і з української книжки, чи як ви думаєте, Кентнер? Хіба ви не розумієте, що мені було б краще викладати вам по-українському, але не дамо собі ради, й баста! Щодо румунського підручника, то я думаю так: я розповім вам спершу по-українському, про що йде мова, щоб ви мали загальне поняття про справу, а в румунському підручнику підкреслю тільки три-чотири найважливіших речення, і ви їх завчите мені напам'ять. Цього буде досить! Коли прийде пан інспектор, то я вже буду вас питати, щоб ви вміли мені відповісти. Я раджу вам пристати на це ще й з такої причини: на з'їзді істориків у Яссах був і чернівецький візитатор [18] . Там він заявив при всіх, що цього року звертатиме особливу увагу на історію. Коли прийде до нас пан візитатор, то, хоч законно маєте право вивчати історію на українській мові, панові візитаторові треба буде відповідати по-румунському. Хто цього не схоче чи не зможе, той матиме справу з паном професором Мігалаке, бо візитатор запитає Мігалаке, як це він так навчає румунської, що учениці не вміють склеїти двох речень. Я радив би вам послухати мене. Тільки ви не думайте, що ці речення, які ви мусите визубрити напам'ять, зможете мені калічити чи стогнати. О ні, панни! Це вже дійсно мусить бути назубок!

18

Інспектор шкіл.

Це був останній пункт умови. Учитель оглянув клас. Слова його зробили своє. Спокуса була надто велика, перевага на користь класу очевидна, пункти умови дуже ясні, щоб боятися якогось підступу. Риску ніякого, навпаки — певний виграш.

Лідка хоче ще щось спитати:

— Прошу пана професора, тільки те будемо вивчати, що ви нам зазначите у книжці? Чи ви двічі питатимете: раз по-румунському, а потім ще раз, ширше, по-українському?

Ця вимога чисто дитяча, і від неї стає ніяково класові. Клас одержав такі добрі умови, що торгуватися ще — це вже хамство. Виходить ще й таке, що вчителя ловлять на слові, чи як? Ні, ця Дутка дійсно забагато дозволяє собі. Так, мабуть, думав і вчитель.

— Мені здається, Дутківна, що ви добре чули те, що я говорив. Цього має бути для вас досить.

Лідка сідає засоромлена. Тоді знову встає Оріховська. Ця має червоні плями від скронь до вух. Клас насторожується. Оріховська скаже щось нове. Мала Кентнер морщить чоло: «Хай би вже так було, як постановлено». Голос Оріховської не такий впевнений, коли вона говорить:

— Ми будемо пильно вивчати історію, прошу пана професора, але ми просили б таки, щоб викладали її нам по-українському з наших старих підручників.