Повнолітні діти
Шрифт:
Але ніхто не мав бажання рухатися з місця. Навіть ті, що не люблять важкої атмосфери в класі, стирчать чогось у приміщенні.
Тоді Стефа Сидір вдарила долонею по парті:
— Ви що? Обернулися в каміння, чи що? Гайда на перерву! Наталко!
Вона бравурним рухом тягне за собою Оріховську. Дарка бачить, як ця недоступна, горда Оріховська відвернула вбік лице і крадькома витерла непрохану сльозинку.
«Якби я могла так мужньо терпіти, як вона! Якби можна цього навчитися», — із заздрістю подумала Дарка. Вона стояла біля одвірка, і ніхто не звернув на неї уваги.
Дарка
На уроці української мови знову трапилася незначна подія.
Коли дівчата подали вірші, які вони зобов'язалися надпрограмно вдома вивчити, Івасюк ще раз прочитав назви творів і прізвища учениць.
Тоді встала Оріховська:
— Сталася помилка, прошу пана професора. Я подала політичні поеми Шевченка, а не балади.
Учитель Івасюк глянув ще раз у список.
— Оріховська, ви подали балади…
— Ні, прошу пана професора…
Івасюк відклав окуляри і список:
— Чому ви не хочете зрозуміти мене, Оріховська? Вам дістанеться вдосталь на цій конференції учителів і без політичних поем…
Оріховська залишилася непримиренна:
— Коли так… то прошу мене взагалі викреслити…
Учитель без дальшого слова взяв олівець і одним розчерком викреслив у зошиті те, що треба.
Потім, не звертаючи уваги на клас, пішов до вікна, сперся руками об лутку й так стояв хвилину, дві, три, чотири… Клас теж наче перестав жити. Навіть ті, що нічого не зрозуміли, сиділи в якомусь спокої. Клас наповнила тиша, немов біля ліжка тяжкохворого. Було в тій тиші німе порозуміння, взаємне співчуття і підбадьорювання.
Учитель повернувся до класу, зовсім опанувавши собою. Урок пішов своєю доріжкою.
— Самі не знаємо, хто наш приятель, — шепнула Оріховська Дарці, киваючи на Івасюка.
Дарка стрепенулася: чи це до неї? До неї, до Дарки?
Дарка зрозуміла, що Оріховська в цю хвилину відкрила їй таємницю і цією таємницею зв'язала якимсь нерозгаданим способом себе з нею.
Давно вже не було таких важких, таких тоскних днів, як ця середа.
XI
А втім, не треба бути несправедливим. Тієї самої важкої середи після обіду Данко прийшов до Дарки.
Прийшов у мокрих черевиках і довго маніжився в коридорі, доки згодився зайти до кімнати: треба шанувати працю господинь. Дарці відразу згадалася його мама-німкеня, яка, як говорила Дарчина мати, шанує більше порядок, ніж нерви свого чоловіка.
Данко з порога заявив, що він по справах. Трохи образливо. Так, наче вони не друзі, не з одного села, наче Данко не міг до неї заглянути і без справи. І зараз же себе втішає: напевно, в нього й серйозної справи немає, а сказав тільки так, щоб якось виправдати себе перед панею і Лідкою.
— А яка ж це справа, Данку?
Є справа, будь ласка. Його сестра Ляля, яка живе у Відні у маминого брата і там кінчає консерваторію, — пояснює Данко Лідці, — давненько написала листівку до Дарки
на його адресу, точніше кажучи, в його листі. Данко досі не мав часу передати його Дарці. Тепер, богу дяка, в них уже чверть закінчилася…«Пхі, — думає Дарка, — Данко говорить про той Відень, ніби не знати, який то закордон був. А татко розповідав, що за Австрії їздили до Відня отак, як тепер до Чернівців. А той мамин брат — подумаєш! Помічник бухгалтера в якійсь трикотажній фабриці!»
— А Дарка хіба знайома з вашою сестрою? — і тут не довіряє, і тут щось підозрює Лідка.
Замість Дарки відповідає Данко:
— Аякже ж! Ляля приїздила в ці канікули до Веренчанки! Вони дуже полюбили одна одну…
Дарка бере маленький клаптик паперу в руки і читає дрібні, як мачок, літери, посміхаючись сама до себе. Тій Лялі там, у Відні, хіба здається, що тут цвітуть ще айстри і зеленіють дерева. Як можна так втрачати почуття часу? А проте яка кохана, яка золота ота далека Данкова сестра, бо якби не вона, якби не оцей її листок, то хто зна, чи Дарка бачила б сьогодні Данка в себе.
— Що пише хорошого Ляля? — ставить таке дивне питання Данко, бо ж лист до Дарки був незаклеєний і він міг десять разів прочитати його. В Дарки, мабуть, дуже здивовані очі, коли Данко каже: — Я ніколи не читаю чужих листів, Дарцю…
Тепер Дарка засоромлюється:
— Ляля хоче знати, як ми всі тут живемо… чи зустрічаємося в Чернівцях, чи ходимо на спільні прогулянки… Чи, може, роз'їхалися, і в кожного по-своєму зайнятий час…
Лідка не виходить з кімнати, тож треба говорити про щось, в чому і вона могла б брати участь.
— Через шість тижнів їдемо додому, — сказав Данко, а потім, ніби придивившись краще, зауважив: — Ти щось у мене змарніла! — При Лідці сказав «у мене» так, начебто Дарка справді належала йому. — Вона, може, не хоче чогось їсти, оця Дарка? — звернувся до Лідки, немов Дарчин опікун, немов хтось близький, що має право про ці справи розпитувати.
— Та де там! Дарка дуже чемна!
Щось у лісі здохло, що Лідка хоч раз похвалила Дарку. На цьому розмова з Лідкою урвалася. Просто нюхом було чути, що всі троє вони не в своїх ролях, не на своїх місцях. Напевно, це йшло від того, що Лідка стирчала поміж ними, як кістка в горлі. Навіщо їй треба було сидіти й слухати, що Дарка з Данком говорили поміж собою? Адже вона не мала жодного поняття про Веренчанку, про Лялю, взагалі про те все, що вони пережили в минулі канікули. І хоч Лідка з свого боку намагалася якось підтримати розмову, розмова рвалася, рвалася, аж врешті урвалася — не було про що говорити.
На щастя, Лідка саме тоді згадала, що їй треба віднести газету (в тому номері писали про міську раду, куди належав і Лідчин вуйко) до пана Кремера, бо він комплектує всі номери, а газету за вівторок не можна було купити у цілих Чернівцях.
Тоді Данко (він добре розуміється на таких речах, бо якби Лідка пішла, то до кімнати ввійшла б її мама, бо ж не пасує, щоб панночка залишалася сама з хлопцем у кімнаті, хоч би тим хлопцем був хтось такий близький Дарці, як Данко) попросив Лідку:
— Може, ви дозволите, щоб ми з Даркою провели вас?