Повнолітні діти

* * *

На другий день наче хтось підпалив гімназію звісткою про приїзд міністра. Вона оббігла миттю всі класи, парти, від учениці до учениці. Шарпала за вуха, відкривала широко очі, розбурхувала цікавість, піддмухувала самолюбство, відроджувала надію на успіхи, шуміла, гула і клекотіла по всіх закутках гімназичного будинку. Тут ішли наради, складалися проекти, придумувались нові засоби для досягнення мети.

Дарка бачить, як нерухомі очі Оріховської просвердлюють кожний гурток, а вуха, здається, видовжуються, щоб схопити нитки розмов поодиноких гуртків і зв'язати їх в один вузол. Вона і не підтримує радість учениць, і не гасить її. Ходить поміж ученицями поважна, замкнена в собі, з глибшою, ніж звичайно, рискою на переніссі.

Дарка випадково перехопила її повний порозуміння погляд з Стефою Сидір, і в ту саму мить їй стало ясно, що існує якийсь дуже близький зв'язок між оцим стриманим ставленням до справи в Оріховської і цікавістю, з якою розпитувала про ці речі Стефа Сидір. Щось таємне (зрештою, як і ціла Стефа) приховувалося від Дарки між цими двома дівчатами, про що Дарка не могла ані здогадатися, ані дізнатись.

Дві учениці, добрі співачки, що перестали ходити на спів через якесь непорозуміння з учителем, тепер під натиском товаришок повинні були знову записатися до хору.

Адже українська гімназія мусить виграти!

Серед проектів виникло цікаве запитання: хто буде брати соло? Відомо ж, що в одній українській пісні — сопранове соло.

— Ох, Попович, — мліє Савчук з сьомого класу, — ти знаєш, що сказала Шнайдер учора? Вона каже, — це неможливо, але вона так каже, — що я могла б теж соло взяти.

Очі Савчук вже не питаються, а просять підтвердження цього здогаду.

Дарка не розуміється так добре на музиці, не може передбачити всіх вимог такого соло і тільки із співчутливим серцем відповідає:

— Але ж, напевно, будеш ти співати, — хто ж би інший?

— Ох, і Попович! — більше нічого. Та хіба цього мало?

Учитель подає до відома всіх, що до оркестру, складеного з найкращих музикантів усіх гімназій, з української підуть Ілюк і Богдан Данилюк.

Данко…

Дарка не може не чути, як за спиною шушукаються всі незадоволені, всі заздрі: чому саме ці два? Чому Данилюк, чому не Роган? Чому Ілюк, чому не Завадюк?

Але ці холодні бризки незадоволених не в силі пригасити того вогню сподівань, що спалахнув у Дарчиному серці: міністр звертає увагу на русявого скрипаля. Смичок у пальцях цього скрипаля хвилює міністра. Він хоче особисто познайомитися з русявим хлопцем. Говорить з ним і відразу відчуває в ньому майбутню славу. Тепер нема вже чого шукати Данкові в Чернівцях. Мусить їхати у світ. Бухарест, а потім переїзд із столиці до столиці, банкети… Зовсім так, як колись розповідав Данко.

Дарка захищається перед цими вогненними мріями, вертить головою то вліво, то вправо, але це нічого не допомагає: добра русалка накладає їй на голову корону з одних лише самоцвітів. Дарка дивиться у дзеркало: таж вона Данкова наречена!

Господи, яким прекрасним можуть зробити життя бідної учениці добрі русалки!

IX

Проте добра русалка не в силі відвести чорного крила, що нависло над гімназією. Події, що вимальовувалися на гімназичному небі на початку шкільного року, тепер набирали крові і кості і йшли наступом на гімназію: кінець чверті! Кінець чверті! Кінець чверті!

Слова ці наганяли стільки страху, що їх, на думку Дарки, можна було змінити словом: «Татари! Татари!»

Учителі, ці самі кохані професори, що досі тільки читали, аби раптом запитати (хоч це і негарно, але дійсно можна було їх порівняти до гицлів, які підстерігають з арканом невинних собачок) ученицю, тепер ходять з бундючно-діловими мінами, і треба їх просити, щоб запитали перед кінцем чверті.

Щось неймовірне!

Коляска вже третій урок ходить за професором Мірчуком, як курчатко за квочкою, і безнастанно цвірінькає:

— Прошу пана професора… Прошу мене запитати… Прошу мене запитати…

Професор Мірчук буває поверне своє залізне лице і відповість таким самим залізним голосом:

— Коляску вже питано. Записано. Вистачить.

— Я маю виписані всі слівця. Я все вмію, прошу пана професора, — проситься Коляска і ніби ненароком висуває перед ним гарно оправлений зошит з гарячими, як кров, маками.

Мірчук обертається від порога:

— Учениця, яка не вважає за потрібне додержувати шкільного розпорядку і першого дня науки приходить в сукенці до школи, може взагалі не ходити до школи.

Колясці не до жартів від цих слів. Вона з розпукою обертається до класу:

— Дітки, може, пригадує собі котра з вас, коли мене останнього разу питали? Не пригадуєте собі, що я не вміла? Я не розумію, слово честі, скільки голів у класі, а не можете пам'ятати про мене одну… Я вам кажу, ну, я вам кажу, що той бельфер готовий ще мені двійку всадити… Здурів старий! Дітки, я вам кажу… я не можу принести додому більше ніж дві двійки. З історії і фізики — буде з мене. Попович, він тебе вже питав у цій чверті? — хоче знати Коляска, як справа її товаришки по недолі.

Так. Дарку він уже питав. Це пригадує собі весь клас. Дарка пригадує собі ще щось більше: таємний зошит з трояндами, що примандрував до неї аж з третьої лавки і врятував її з становища, в якому тепер знаходиться Коляска.

Стефа Сидір без слів іде до таблиці й певними, спокійними штрихами малює грізного, з бровами, як у казкового Прудивуса, професора Мірчука.

Під цим портретом надруковано двоє слів — параграфи з Мірчукового кодексу: «Записано. Вистачить».

— Додай йому ще роги! Я тебе прошу: дорисуй йому ще роги! — заходиться від сміху Кентнер.

— Намалюй мені копію в чернетці. Я мушу його такого мати, — просить Романовська, хоч рука в неї така, що сама могла б зробити. Всім відомо, що Романовська збирає фото кіноартистів і карикатури учителів.

— Роги! Малюй ще роги! — аж тупотить ногами Кентнер.

— Увага! — скрикує, на півхвилини спізнившись, Косован, бо Мірчук уже побачив себе.

— Хто це намалював? — питає по-діловому.

Ті дві, що були біля дошки, пурхнули на свої місця, як сполохані горобці.

— Я притягну до відповідальності винного, — заявляє нарешті Мірчук. Ніхто не дивується такій заяві. Само собою зрозуміло, що так повинно бути. Мусить навіть бути.

— Чи учениці знають, що це дорівнює зневазі учителя?

Певно, що знають. Чого ж би інакше зображували шановну особу вчителя?

— Якщо винуватниця не признається, то я піду до директора, і наслідки впадуть на цілий клас. Так, на цілий клас!

У класі стає моторошно. Сидір повинна б признатися! Дехто нетерпляче повертає голову в її сторону. Мірчук не знає жартів.