Повнолітні діти

Звичайно, що Лідці, яка не зрозуміла трюку Данка, було дуже приємним таке прохання. Вона аж заясніла і відразу погодилася.

Дарка вийняла з шафи пальто. Данко прискочив до Дарки, взяв пальто з її рук і тримав його. Намацуючи рукава, Дарка почула, як Данкові гнучкі пальці в поспіху натрапили на її плечі і палко, на одну мить, притисли до грудей. Шапочку одягла Дарка вже зовсім червона.

Надворі, хоч ще лише шоста, зовсім ніч. Данко бере дівчат під руки, каже одній і другій по кілька приємних слівець, і так ідуть втрьох, охоче сміючись, по цьому білому, пір'ястому кожушкові. Щойно тепер відчувають обоє веренчанські, які близькі вони одне одному, як зв'язані спогадами і тугою за селом. Тільки Лідка цього всього не може зрозуміти. Розмова точиться навколо конференції учителів і недалекого Данкового виступу.

Данко жартує, але тому, що жарт цей дуже нагадує правду, для Дарки він прикрий:

— Як будеш на конференції мати двійку, то не приймай її дуже до серця. До всього треба привикати…

— Ви, коли будете грати на тому концерті, не дивіться на публіку, щоб не розгубитись. Бо ви чули, що казав Іванків: наша гімназія мусить першою вийти! Ви тільки будьте уважні! — не може втриматися Лідка, щоб не показати перед Данком, що і вона щось розуміє. Смішна! Начебто Данко вперше на сцені виступав!

— Ви вже не журіться, — відповідає Данко спокійно, — ми напевно будемо перші! Напевно! Тоді інакше будуть на нас дивитися ці паничики з першої гімназії. Ви знаєте, що якось вони не хотіли нас на лід пустити? Було б дійшло до хорошої бійки, коли б професори не вмішалися! А тепер чорт їх візьме, як ми їх переможемо!

Він сміється переможним сміхом, і всі троє чомусь прискорюють кроки. А все ж таки на душі стає вільніше, коли Лідка зупиняється перед брамою пана Кремера.

— Ви не чекайте на мене, бо мене, мабуть, там затримають.

— Як собі бажаєш, — відповідає Дарка. Голос її бринить радістю від того, що нарешті Лідка відкололася від них. Дарку аж страх охопив, щоб Лідка не передумала і їй на зло не вернулася від брами.

— Нарешті ми самі, — каже Данко таким багатообіцяючим шепотом, що Дарці здається: цього вечора має статися щось надзвичайне. Вона починає вірити, що цей візит, той Лялин лист, — це тільки кладочка до того надзвичайного і чарівного, що має для неї в своєму серці Данко.

Увесь під враженням радісного піднесення, Данко бере зухвало Дарку за плечі і повертає у протилежний бік від квартири Дутків.

— Мені не туди йти додому, — лепече Дарка.

— Твій дім там, де я, — сміється Данко, підіймає в себе і в Дарки вгору коміри від плащів і жене кудись поперед себе, розштовхуючи прохожих ліктями так, як це робиться тільки у великій юрбі.

Тільки відступають вони трохи від ліхтарів, як збожеволілий Данко бере Дарку під руку. Забув, що він учень, а вона учениця, чи що? Притискує Дарку до себе так, що вона трохи кроку не губить.

«Йому слава в голову вдарила», — опам'ятовується Дарка, але розлучитися з цим коханим, владним плечем не має сили.

З бурого неба починають ліниво надлітати пухнасті пластинки снігу. Щораз більше, щораз густіше, доки не стає перед очима мерехтлива заслона. Сніжинки заліплюють очі, забілюють коміри, вплітаються в Дарчине волосся, холодними сльозинками течуть по теплих обличчях. Поміж жовтими смугами ліхтарів і червоним світлом вітрин дзенькотять дзвіночки. Дзвіночки нагадують у цю хвилину різдво на селі. Данко каже, що вони зовсім як ескімоси. І два чернівецьких «ескімоси» ідуть у сніговій, радісні, притулившись одне до одного, незважаючи на шкільні правила, заслухані тільки в стукіт власних сердець.

Дарка дійсно не знає, де вони тепер. Сніг закрутив світом, що ніяк не розбереш, де ти. Здається, людей поменшало на вулиці. І будинки якісь немов нижчі; а може, це тільки їх так сніг присипав?

Раптом Данко зупиняється, повертається до Дарки, обіймає її, тулить її голову до своїх грудей так міцно, що Дарка чує запах його одягу. Вона не має зовсім чим дихати. Хоче хоч би уста визволити на світ. Тоді Данко, який наче тільки чекає цієї хвилини, затуляє Дарчині уста своєю щічкою. Дарка чує під губами гаряче, покрите пушком обличчя, і її всю кидає в жар.

«Господи, — думає, — це все одно, як би його поцілувала! І як воно сталося?»

Данко випускає її з своїх рук.

— Тепер ти вже моя наречена, — жартує. З інтонації голосу видно, що жартує.

Дарку болісно вражає цей несерйозний тон. Цей веселий голос! Не повинен він у таку хвилину сміятися. І їй стає раптом, так раптом, як би хтось погасив світло перед очима, стає дуже сумно.

Але він іде поруч з нею, її хлопець, її Данко, і вона мусить пробачити йому його необачний сміх. Звичайно, він про це ніколи не повинен дізнатися.

«Власне, він правильно сказав, що тепер я вже його наречена. Коли між нами аж до того дійшло, що мої губи доторкнулися його лиця…»

Хоч, з другого боку, здається їй, що Данко в такому розгуляному настрої, що взяв би в обійми кожну дівчину, яка нагодилася б у таку дивну хвилину. А все ж таки що сталося, то вже сталося, і його ані заперечити, ані повернути не можна.

Данко теж замовкає. І вони йдуть щораз повільнішим кроком, щораз ближче одне до одного.

— Я не знаю, де ми? — запитує навмисно Дарка, щоб переконатися, чи її голос належить ще їй, чи вже теж змішався з Данковим.

— Я зараз проведу тебе… Зараз будеш вдома, — відповідає Данко пошепки.

А втім, Дарка починає лякатися того, що сталося: хто ж таке бачив, хто ж таке чув — дати себе обіймати хлопцеві серед вулиці? Що ж мама сказала б на це?

«Господи, що зі мною? Невже ж я так низько впала?»

Проте опускає повіки на очі, щоб знову пережити почуття цього радісного, хвилюючого, що його вона не знає, як і назвати.

Данко на прощання цілує Дарку в руку. Не так, як звичайно цілують у руку. Ні, нічого не відбувається тепер так, як звичайно: він вивертає Дарчину руку і цілує її долоню. Дарка, зачарована цим дивним поцілунком, не може з місця рушити, хоч вони вже стоять перед її брамою. Данко дивиться хвилину на неї, потім бере м'яко за плечі і штовхає у браму. Дарка виразно, зовсім виразно чує, як ці пальці, торкнувшись її плечей, теж втрачають, свій звичайний спокій.

Особливий вечір! Особлива хвилина!

У напівтемній брамі Дарку охоплює такий дошкульний смуток, така сердечна потреба плачу, що вона, не думаючи ні про що, притуляється в кутку до стіни і плаче беззвучно гарячими слізьми, які облегшують серце…

Вранці Дарка прокидається з виразним, хоч не з'ясованим щодо своєї причини почуттям, що сталося щось важливе. У вразливих людей буває це дуже часто: забувають про причину події, забувають про неї саму, а залишається тільки саме враження від цієї події.