Повнолітні діти

Незнайомий, одягнений дещо не за тутешньою модою, короткозоро щурив очі.

— Знайомтесь, — заговорила Ляля по-німецькому, — приятель нашої родини — пан Альфред Шнайдер з Відня.

Шнайдер вайлувато вклонився і ще раз назвав своє прізвище.

Улянич досить нечемно як для хазяїна нахмурився. Він висловлював настрій всіх присутніх: на якого біса ввела Ляля між них цього рудого німчуру? І що ж тепер, перекладати йому кожне сказане слово, чи як?

Усі відразу відчули себе скованими присутністю чужої людини. Можна було розходитися по домівках, добрий настрій і так пси з'їли.

Втім, Уляничеві прийшла щаслива думка запитати Лялю, чи добродій розуміє по-українському.

— Анітелень! — відповіла Ляля, киваючи привітно головою в бік пана Альфреда.

— Так було зразу й говорити, — повеселішав Улянич.

А Костик, звертаючись до Альфреда, заговорив ввічливим тоном:

— Приїхала ти, рожева свиняко, на нашу землю, вчися по-нашому й розуміти… А ми поки що будемо себе вести так, начебто тебе й не було поміж нами. Згода? Я?

Альфред очима попросив Лялю перекласти йому слова Костика.

— Пан Костик говорить, що йому приємно вітати вас у наших краях. Він сподівається, що ви скоро навчитеся розуміти по-місцевому.

— Я… я… — притакнув Альфред.

Вклонившись злегка в його сторону, Костик запитав ще чемніше:

— А може, ти нам скажеш, німецька ковбаса, що ти загубила тут? Не знаєш, який чорт приніс тебе до нас і чого?

— Що пан каже? — запитав Альфред в Лялі, яка в цей час зосереджено думала над відповіддю, що своїм змістом виправдувала б загальний сміх серед братії. Враз Ляля проясніла. Впіймала ідею!

— Альфреде, пан Костик каже, що у війну тут гостювали німецькі офіцери. Коли їм місцеві люди розповідали анекдоти, то вони тричі сміялися з одного анекдота: перший раз, коли їм розповідали, другий, коли їм пояснювали, а третій, коли зрозуміли.

— Га-га! — засміявся Альфред, аж очі сховались у м'ясистих опуклостях обличчя. Вузенькі щілинки очей поміж білими повіками справді були схожі на свинячі.

— Смійся, смійся, свинське вухо, та не дуже… За чим ти приїхав до нас, матері твоїй ковінька, от що ми хотіли б від тебе знати!

Ляля так переклала ці слова:

— Пан говорить, що вам неодмінно сподобаються наші околиці і ви зможете робити з них цікаві зарисовки.

— Ти скажи їй, хай вона тобі не бреше.

— Я! Я! — погодився Альфред, не чекаючи перекладу.

Всі засміялися весело, а Костик так реготав, що аж головою товк об одвірок.

Улянич на знак незадоволення помацав свого дебелого носа. Відійшов убік і почав тарабанити пальцями по шибі.

— Що йому? — поцікавилася перша Ляля. — Що сталося, пане Улянич?

— А що мало статися? Нічого не сталося. Трохи неприємно за безкультурність нашої братії, і більше нічого. Вони сміються з вашого гостя, а ви хоч би й що! Треба нарешті, — звернувся до всіх, — і якусь честь мати. Чого ж ви насміхаєтеся з людини? Так обіграти можуть кожного з вас у будь-якій іноземній країні — приємно було б? Страшенно смішно, що німець не розуміє української мови! Просто вмерти зо сміху можна! І ви теж, Празький… — Улянич зробив кислу гримасу. — А мені завжди здавалося, що ви така культурна людина, хвалитеся, що так багато читаєте…

Запанувала неприємна мовчанка. Альфред дивився допитливими очима на Лялю, вимагаючи пояснення такої раптової зміни настрою. Ляля тріпотіла віями, наче метелик крильцями. Їй, видно, не приходила в голову жодна відповідна думка. Нарешті знайшла! Скаже йому правду, але так йому подасть її, що і його не образить, і себе вигородить.

— Пан Улянич лає їх за те, що вони так голосно сміються. Непристойно у вашому товаристві так вести себе, коли ви не розумієте української мови. Він каже, що у Відні вели б себе пристойніше в такому випадку.

— Нікс, нікс! — жваво заперечив Альфред, розкланюючись на всі боки, що мало означати: продовжуйте, продовжуйте, а я не маю нічого проти.

Поведінка Альфреда розв'язала язик Костикові:

— Що ти, мой чоловіче, став у позу попа і читаєш нам проповіді! Ми що? Ми тому проти нього, що він німець? Та хай буде собі й турок! Досадно, мой, що вліз між нас і попсував нам забаву. І дівчину нашу відбирає…

— Як це «відбирає»? — спитав крізь зуби Стефко, чекаючи від Лялі знаку заперечення. Вона й справді подала йому той знак очима.

— Та… не одружується з нею, але от ходить за нею, як теля за коровою. Ви, Лялю, відведіть того бичка в загорожу, замкніть його в хаті і повертайтеся до нас. А ти вже настрашився?

— Дай мені спокій, прошу! — буркнув Стефко.

Він цілий вечір був у поганому настрої. Важко було припускати, щоб він ревнував Альфреда до Лялі. Він, напевно, був лихий, що чужа людина, приблудна, можна сказати, краде в нього Лялин час і увагу. Стефко, напевно, сподівався, що Ляля при своїй кмітливості зманеврує так, щоб залишити німчуру на голову старим Данилюкам, а самій вирватися хоча б на годинку, але того не траплялося.

Шнайдер дійсно ходив за нею, як теля за коровою. Нарешті Ляля, незважаючи на Стефка, заявила всім по-німецькому, щоб і Шнайдер міг зрозуміти:

— Тепер, шановне товариство, прощайте, бо ми з паном Альфредом підемо зіграти з моїми батьками партію бриджа… У Відні є милий звичай — правда, пане Альфред? — після вечері грати в карти… Зрозуміло, в родинному колі.

Данко, який того вечора сам проводив Дарку до хати, не міг отямитися від обурення за поведінку своєї сестри:

— Я її не розумію. Для чого вона веде цю гру? Чому не скаже тому ідіотові Стефкові, що то зовсім не наш приятель родини, а її наречений? Це ж нечесно! Підло кінець кінцем!

Дарка жахнулася.

— Тим більше, — продовжував Данко, — що це вона одружує його на собі. Йому хотілося жіночки з капіталом, а тут наша Ляля запала йому в око, а через око потрапила аж у серце, здається. Тому він і вагався півтора року, не міг зважитись, як кажуть: «І сам не гам, і другому не дам». Аж Лялі спала ідея, — іронізував Данко, — пристрашити його Стефком, і, як бачиш, допомогло. Відразу приїхав, і тепер уже одружаться.

— Боже, а що з Стефком буде?