Повнолітні діти

Бабці, звичайно, хотілося почути бодай слово похвали з уст мами, а мама в той час в задумі розтирала пальцями чоло.

— Бачите, мамо, сукенка прекрасна… Дарці йде вона… просто не знаю як… але… але… Дарця не може появитися в ній без переробки.

— А то чому, хотіла б я знати? Що ти гадаєш тут переробляти? Трошки в талії попустити… то я сама справлю… І більше не бачу потреби щось переробляти…

— Мамо, прошу зрозуміти, що сукенку не можна… таких буфів тепер ніхто не носить… Дарця вигляділа б у ній, як городнє опудало, — забулася мама й сказала цю зайву фразу.

З бабцею сталося щось нечуване. Очі в неї заблимали, раптом почервоніли, губи втяглися в рот, затремтіло підборіддя, і з старечих очей ринули сльози.

— Може… І я вже стала… опудалом? Може, і я вже не модна у вашому житті? Так скажіть мені, бо я не знаю, що модне, а що не модне!..

Мама кинулася до бабці. Як дівчинка, впала перед бабцею на коліна, припала їй до рук й почала гаряче цілувати ті сухі, поморщені руки.

Потім мама почастувала всіх варенням. Бабця сиділа на почесному місці, і на її тарілочку мама накладала найбільше. Питання з платтям було вирішено теж компромісно: замість буфів можна зробити рукавчики-крильця, а потемніле золоте мереживо заступить білий газ.

Татко попросив о. Підгірського, щоб той купив йому в Чернівцях новий чорний галстук-метелик для фрака, бо той, що в ньому ще татко вінчався, вже трохи порудів.

— А цей триматиму вже на весілля своїх дочок…

Само собою виникло й питання, що дарувати молодим.

Звичайно, мама знала б, які подарунки зробити, коли б були гроші для цього, а так треба було придумати щось, що було б і ефектно, й коштувало б недорого.

Мама з бабцею радилися, аж нарешті постановили, що бабця спече свій торт (триста грамів мигдалю солодкого, триста — гіркого), а прибрати торт попросить панну Рузю, куховарку поміщика. Панна Рузя такий майстер, що вона може виліпити на торті все, що захочете: квітник, замок, ведмедя, а то й людину. Бабця загадає їй виліпити вежу церкви св. Стефана у Відні. Подарунок цей приверне увагу всіх гостей. А щоб Лялі, крім торта, який з'їдять гості, залишилася ще й пам'ятка, то мама піднесе Лялі торт на вишиванім рушнику, тому, що з качуриками.

Татко, який досі не втручався в ці передвесільні дискусії, тут взяв слово:

— Щодо торта з вежею Штефанскірхе, то я згодний. Кожному своє. А щодо рушника з качуриками, то протестую. Той рушник — то мистецька цінність, а вони ані розуміються на нашому народному мистецтві, ані люблять його… Подаруєш його молодій пані Шнайдеровій, а у неї тим рушником на кухні тарілки витиратимуть.

Таткові слова цілком переконали маму. Вона наблизилася до нього, поплескала його по щоці й сказала:

— Ти правий…

У суботу, напередодні вінчання, пішла поголоска по селу, що прилетіли з Відня мама й тітка нареченого. Санда бачила на власні очі, як заїжджали на бричці у шкільний двір. Треба сказати, що Санда була розчарована їх виглядом. Уявляла собі бозна-кого, а на бричці сиділи дві сиві дами у чорному, одягнені приблизно так, як жінка орендаря в шабас [58] .

Вінчання призначено на неділю о п'ятій годині дня. Як годилося, запрошені гості насамперед пішли до церкви. Дарка прийшла з татком і мамцею, коли церква була вже битком набита людьми.

58

Суботу (євр.).

Церковний староста ходив поміж людьми і витягував хлопчиськів за вуха:

— Чого си пхаєш один за другим? Хто тебе тут не видів? Приліз сюди від гною й буде тут повітря занечищувати, аби потім у панства голова боліла. Іди, іди надвір, як тебе треба буде, то покличуть…

Хоч церква була на відстані кількох кроків від школи, на молодих довелося довгенько чекати. Дарка кілька разів виходила з церкви провітритися. Хор (за винятком Данка, який був у дружбах), підсилений двома тенорами й одним альтом з сільської молоді, нудився на криласі. Сталося так, як і передбачала Ориська: Стефко стояв поміж співаками. В чорному новому костюмі, блідий, з темними колами довкола запалих очей, він скидався на монаха.

Аж ось зчинився шум біля церковних воріт. Хлопчики, яких церковний староста повиводив за вухо з церкви, вскочили знову всередину, як миші в діру.

Почулися похапливі голоси:

— Їдуть, їдуть!

Гості, що вийшли подихати свіжим повітрям, подались у церкву, щоб пізніше не пхатися поперед молодих.

Ляля в білому платті, що облягало її аж до підборіддя, з китичками дрібних білих квітів на скронях, оповита вся молочним серпанком, що сягав їй від брів аж поза каблуками її атласних туфельок, виглядала, як снігурочка з казки.

В руках тримала великий букет білих троянд впереміж з гілками аспарагуса. У світлі воскових свічок її лице здавалося мармуровим. Жодна зморщечка, жодна риска, жодна гримаска не порушували його ідеально гладкої поверхні. Ляля стояла рівно й непорушно, як статуя.

Альфред виглядав якимсь ніби сонним. Здавався цілковито байдужим до того, що твориться навколо. Поводив себе, як слухняний пацієнт у лікаря. Робив усе, що йому підказували, і нічому не дивувався.

Мама й тітка Шнайдерові були виряджені в сталевого кольору дорогі сукні з тафти. Поважні, сиві, з золотими ланцюгами довкола ший і брильянтовими брошками на грудях, вони своєю бундючністю відрізнялися від решти товариства.

Коли о. Підгірський запитав Лялю:

— Чи не обіцяла нікому перед тим вийти заміж? — по церкві пішов шепіт.

— Ні, — впевнено й голосно відповіла Ляля, ніби хотіла заперечити тому шепотові за її спиною.

Альфред кожного разу, коли йому треба було казати «так» чи «ні», відповідно до тексту питання, дивився на Лялю, а та йому підказувала.

— Нічого собі символ, — шепнув татко мамі так, що й Дарка почула.

Шлюбна церемонія закінчилася. О. Підгірський об'явив Альфреда й Лялю мужем і жоною перед богом та людьми. Почалися поздоровлення. Насамперед привітали молодих батьки, потім родичі, а потім почали поздоровляти ближчі й дальші знайомі.

Прийшла черга й на Дарку. Ляля, яка з багатьма цілувалася, цмокаючи в повітря, припала лицем до Дарчиної шиї:

— Не думай… погано про мене…

Стефко відмовився поздоровляти молодих. Його обступили кільцем мама, батько й сестри, і кожен на свій лад (пані Підгірська, наприклад, пожирала його своїми грізними циганськими очима) натискав на нього, щоб не ганьбив їх і пішов привітати молодих.

Стефко стояв непорушно, як телеграфний стовп.

Лише згодом, коли молоді були вже за церковною брамою, тобто коли поздоровляти було запізно, Стефко поплентався за весільним хороводом.

Весільний стіл тягнувся через коридор на два зали. На нього викладені всі запаси срібла, фарфору й кришталю, зібраного серед веренчанської інтелігенції. Перед кожним накриттям стояло червоне яблучко з увіткнутою табличкою, на якій було написане прізвище гостя.

Гірлянди з смеречини оповивали краї скатерті на всю довжину стола. Від смеречини, від доспілих яблук несло різдвяним запахом.

Дарці припало місце в першому залі поміж Костиком і Мирославом Равлюком.

Мирослав був Лялиним гостем. Їй дуже хотілося, щоб поміж запрошеними були й ліпші люди, тобто люди з званням або з маєтком. Равлюк попав між запрошених тільки тому, що його батько був фабрикант, і він сам потрібний був тільки для того, щоб Ляля могла рекомендувати його віденським гостям: «Гер Равлюк — син фабриканта».