Повнолітні діти

— Чого ж ви себе розстроюєте, Улянич?

— Не жалійте мене! — відрізав їй грубо. — Жалійте оту жінку, в якої видерли останнього лея, що за нього мала купити мамалиги дітям… «Розстроюєте себе»! Та в тому й справа, що ми мало розстроєні, що ми надто спокійні, що надто глибоко заклопотана наша совість! В тому-то й річ…

Та раптом замовк, безсило випустивши Дарчину руку.

— Ви закохані, — заговорив він згодом вже іншим голосом, — вам хочеться любити, мріяти, вірити, сподіватись, а я завів хтозна про що з вами… До того ж ви ще дитина, Дарко! Проте мені дуже хотілося б, щоб ви ніколи не позбулися голосу совісті… як от Локуіца… А тепер — дозвольте мені помовчати.

Коли дійшли до воріт і треба було прощатися, Улянич взяв Дарку за голову в обидві долоні й поцілував тричі в лоб.

В хаті тато спитав Дарку:

— Чого ж це така зажурена, моя донечко? Не дається, видно, легко розлука з канікулами.

— Це не те, що тато думає, — лагідно заперечила Дарка і тут же запитала: — Татку, а де тепер може бути Локуіца?

— Еге ж, — відповів її думкам тато. — Це людина, з якої можеш у всьому брати собі приклад.

* * *

Коли Уляничі від'їхали, Данко приєднався до Празького і Костика. Постала чисто чоловіча компанія, без баб, і Дарка в силу обставин залишилася самотньою.

Та зрештою у Дарки й не було тепер часу на гуляння. Треба було й собі готуватися в дорогу.

Спочатку планувалося, що мама поїде записати Дарку до школи і при тій нагоді відвезе їй постіль та зимове пальто вже на нову станцію, але коли прийшлося до діла, то поїхав все ж таки татко.

Дарка нетерпляче чекала таткового повернення з Чернівців. Дуже було цікаво, яка та нова станція. Хоч мама встигла вже докладнісінько розповісти, але Дарці все чомусь здавалося, що ці розповіді відносяться до того, часу, коли мама була ще у Дарчинім віці, а тепер зовсім усе по-іншому.

Щойно татко переступив поріг, як мама скрикнула не своїм голосом:

— Що з тобою? Ти захворів.

Татко спробував заспокійливо посміхнутися. Він, бідолаха, не сподівався, що його зразу ж прочитають, як відкриту книгу.

— Заспокойтеся… нічого особливого… Зараз усе розповім, тільки дайте мені чогось напитись… Ні, не хочу води. Дай мені, Дарцю, стакан холодного солодкого молока. А… а… дякую… Так от, нічого страшного… Дарцю не прийняли до школи…

— Як це «не прийняли»? Чому не прийняли? — мама відразу зробилася червона.

Таткові було вже важко давати пояснення. Йому боляче було розповідати про справу, яка стала вже фактом. Що незрозумілого в цьому простому реченні: «Дарцю не прийняли до школи»?

Мамині очі, мамин рот, мамині руки, вся мамина постава чекали пояснення.

— Так от, — почав знову татко і знову урвав. — Нові списки склали, не всіх приймають, значить… З Дарчиного класу не прийняли Оріховську, Сидір, Романовську… І ще когось там, забув уже прізвище…

— Як це «не прийняли»? Я тебе питаю толком, що значить «не прийняли», а ти мені перечисляєш прізвища, — мамин голос прозвучав роздратовано.

Тато винувато пересмикнув плечем:

— По-моєму, я виразно сказав… Дарці й от тим, що я перечислив, міністерство освіти взагалі заборонило ходити до шкіл на Буковині… Мають ще право в регаті…

— А в чоловічій гімназії? — перепитала бабця, ніби це могло в якійсь мірі полегшити Дарчину долю.

— Не знаю точно, як там, чув, що ще гірше… Ніби наполовину пересіяли…

«Данко залишився. Таких, як він, не пересівають», — щось недобре відізвалося в Дарки, але вона відразу ж це недобре примусила замовчати.

Дарка боялася, що мама звалиться від цього удару, а з нею достеменно вийшло так, як з тим ведмедем у байці: коли на нього падає гілка, він бурчить, а коли поліно, то мовчить. Молодчина наша мама, молодчина!

— Ну що ж, — сказала мама, обнявши татка за шию, — головою муру не розіб'єш. Нема іншої ради… Дарка мусить залишитися вдома.

— Як це «вдома»? Перестати вчитись? — запитала Дарка тремтячим від сліз голосом.

— Як це ти розумієш — «вдома»? — і собі запитав татко, делікатно звільняючись від маминої руки.

Мама пояснила:

— По-перше, куди ж я її дам між чужих людей? А по-друге, припустімо, що Дарка закінчить гімназію, а далі що? Чи ти маєш гарантію, що тебе до того часу не наженуть з роботи й ти зможеш допомагати їй закінчити університет? Припустімо, що навіть університет вона закінчить, — і що з того? Все одно не дістане праці й сидітиме вдома… Тож коли має вона сидіти вдома з дипломом, то хай вже сидить без диплома…

— Ай, жінко, — схопився татко обіруч за своє рідке волосся, — та ти справді думаєш, що така біда вічно триватиме? Невже ж ти про себе, в душі… в душі, — вдарив татко кулаком у груди, — не маєш віри, що настане зміна? Та якби я думав, що ця неволя — вічна, та я б жити не міг! Мені тоді хіба повіситися на сухій вербі, бо ж у мене ще одна дитина… Я, — докінчив уже спокійним голосом, — думав, що твій політичний світогляд сягає ширше…

— Справа не тільки в політиці, — різко відтяла мама, — а ще й у тому, що, як жінка, як мати, я практично підходжу до діла, а ти, — махнула рукою, — яким був мрійником у свої студентські роки, таким і залишився на старість…

— А тепер послухайте, що я вам скажу, — відізвалася бабця, — якщо вже на те пішло, то хай Дарка справді залишиться вдома, Николаю… Чекай, не перебивай, ти ще не знаєш, що я хочу сказати… Хай Дарка залишається вдома, а ті гроші, що мали йти на неї, ми будемо відкладати… А потім вона підучиться трохи, так, для людського ока, і ми купимо їй атестат зрілості. Що? Що ти на це скажеш? — повела бабця на татка сяючими очима.

— Мамо, ви їй купите диплом, а не знання… А я хочу, щоб моя дитина не була неуком. От що я вам скажу, мамо!

— «Знання, знання», — перекривила татка ображена бабця, — соромився б таке говорити! Ті їхні знання більше зіпсують дитину, як допоможуть їй. От говориш, щоб тільки тещі наперекір піти…

— Николаю, мама правду каже…

— Ні, ні, ні! — звівся татко і заходив по хаті. — Тут уже я вам не поступлюся. Дарка піде в школу. Їй, слава богу, вже сімнадцятий рік, і в мене таке внутрішнє переконання, — татко поклав руку на груди, — що моя дочка прекрасно розрізняє біле від чорного. Її душі вже не отруїти їм! У цьому я певний! А математику, фізику, хімію, іноземну мову, румунську, так, навіть румунську мову, латинь, стародавню історію, географію вона буде знати. Це і є ті знання, що я мав на думці.

Невже ж це той самий затурканий татусь, яким, здавалося, мама і бабця верховодили, як самі хотіли?

Коханий татусь! Життя з усіх сил пригинає його до землі, а він не здається. В татка велика віра. Коли б до цієї віри ще й сила завзяття, то він міг би половину Буковини запалити і повести на бій!

Довго в ту ніч світилося в Поповичів. Коли мама взялася стелити постіль, то вже було вирішено, що Дарка поїде до гімназії у Штефанешті, до сестри домнула Локуіци.

Сестра та приїздила позаминулих канікул до Веренчанки. Хоч і простенька собі міщанка, залишила по собі надзвичайно гарне враження. Сподобалася всім, бо скромність і впевненість в її поведінці доповнювали себе гармонійно. Татко висловився тоді про неї, що вона «досить розумна, щоб знайти своє місце в будь-якому товаристві».