Право на риск

Але Головний Координатор його не зрозумів.

— Гаразд, Іване Харитоновичу. Зроблю все, і якнайшвидше. Чекайте на мій виклик.

Запала пауза. Страшна пауза, кожна секунда якої здавалась годиною. Обоє сиділи, схиливши голови. Та й що скажеш? Лишалося тільки чекати отих безглуздих “прогнозів на вчора”. Тільки ні, ще страшнішого: “прогнозів НА НЕЗДІЙСНЕННЕ”. Прогнозів на ВТРАЧЕНІ МОЖЛИВОСТІ! Адже минулого — не повернеш…

Та ось і збігли вони, оті п’ятнадцять хвилин.

Дзенькнув сигнал виклику, спалахнув екран відео. Почувся схвильований голос Головного Координатора:

— Жах, Іване Харитоновичу! Я місця собі не знаходжу! Уявіть, початковий фаховий прогноз — абсолютно інший. Валентина Гармаш мала всі підстави стати балериною найвищого класу…

Валя зойкнула. Підхопилася. Підбігла до екранчика відео. Стиснула кулаки. Закричала:

— Індекс Друга Серця! Кажіть! Негайно!

Молодий мужчина на тому кінці лінії сахнувся, збентежився:

— Перепрошую, я не знав, що… Даруйте, але…

— Та не тягніть же! — простогнала вона. — Не треба індексу, назвіть ім’я!

— Прошу, прошу… Ось — індекс. Дуже хороший суджений. Космонавт Віталій Бондарчук…

— Роботи!.. Всі ви — роботи!.. — Валя впала на стіл, ридаючи, і тільки одне шепотіла зненависно: — Роботи!.. Роботи!.. Роботи!..

Збігло, мабуть, зовсім небагато часу — кілька днів чи кілька тижнів, — а Валентина Гармаш змінилася — не впізнати. Сухо виблискують її очі, в напруженні кожен м’яз стрункого, ідеально розвинутого тіла. Вдягнута вона в бездоганно припасований чоловічий костюм, коротко підстрижена.

Дівчина стоїть перед величезним столом у залі Вищої Ради системи Служби Життя. За столом — двадцять п’ять членів Ради: чоловіки й жінки, старі й молоді, — найвидатніші вчені планети. В цьому залі збираються для того, щоб обміркувати питання глобального масштабу, від яких кінець кінцем залежатиме доля всього людства. Ще ніколи досі тут розмова не йшла про окрему людину. А зараз — ітиме. І вперше за весь час існування Служби Життя її Вища Рада виступатиме не як непогрішимий законодавець, а як обвинувачений. Нічого не вдієш: за ту прикру історію, яка сталася, треба відповідати. Доведеться переглянути систему виховання, яка дозволяє допустити бодай одну-єдину помилку на тисячі правильних прогнозів… і цим зіпсувати людині все життя.

Голова Ради подав легенький знак: починайте, мовляв.

Ані здригнувся Валин голос. Холодно й чітко карбує вона слова:

— Я говоритиму не про себе. Не нарікаю на помилку, яка сталася: вона дасть мені змогу бути космонавткою і відчувати себе щасливою з цього. Я говоритиму про мільйони й мільйони тих юнаків і дівчат, яких ви, наші дбайливі опікуни, позбавили найдорожчих прав юності: права на радість шукання — і знаходження! — власного шляху та права на вистраждане, завойоване кохання. Ви запевняєте, посилаючись на статистичні дані: після запровадження системи прогнозування за емоіндексами в кілька разів зменшилося число розлучень і вже майже ніхто не нарікає на обраний фах. Але чи замислились ви, наскільки зубожіло емоційне життя сучасних юнаків і дівчат?! Уже ніхто не говорить “коханий”. Кажуть— Друг Серця, бо так називає судженого Служба Життя. Збіжить ще якийсь час, і забудеться навіть слово “любов”, бо навіщо воно, коли “позитронна сваха” заздалегідь зіставила відповідні емоіндекси?.. Уже ніхто й не згадує про можливість ВИБОРУ професії, бо її визначено кожному заздалегідь, чи не з моменту народження… Та схаменіться ж, люди добрі, схаменіться, високовчені члени Вищої Ради! Я знаю: всіма вами керує найгуманніше прагнення зробити всім нам добро. Я знаю: ціною неймовірно напруженої праці доведено з абсолютною достовірністю, що виховання і навчання на основі фізіологічних та психічних індексів дає надзвичайно високу ефективність. Але в ім’я чого? Навіщо ви хочете перетворити нас на заздалегідь запрограмовані живі автомати, яких не хвилює жодна турбота, жоден сумнів?! Та й де гарантія, що ваша, здавалося б, така досконала система прогнозування за індексами не ховає в своїх глибинах якоїсь принципової, катастрофічної за своїми подальшими наслідками помилки? Ось перед вами я. Тільки ЧЕРЕЗ ПОМИЛКУ я стану космонавткою, а не балериною. Але ж — СТАНУ? То ж хто з вас набереться хоробрості засвідчити, що з незліченної кількості “законних” кандидаток у лікарі чи інженери не знайдуться СОТНІ, а то й ТИСЯЧІ таких, що стали б чудесними балеринами, космонавтками, письменницями; стали б… якби не ота проклята “магія індексів”!.. Тож відкиньте їх! Може, не повністю. Може, вони справді потрібні в перші дитячі роки. А потім хай людина шукає свій шлях сама. Ви, Служба Життя, повинні забезпечити кожному з нас здоров’я і гармонійний всебічний розвиток. Та й годі. Лишіть нам право на тривогу, право на сумніви, право на шукання, право на любов. Право на боротьбу, кінець кінцем, бо тільки в боротьбі й постає людина!.. Я сказала все!

Валя замовкла, обвела поглядом членів Вищої Ради. Ніхто не зустрівся з нею очима. Сиділи похнюплені й похмурі. Власне, кожен з них неодноразово замислювався над доцільністю початого чверть століття тому масового експерименту. Однак засліплювали блискучі статистичні дані. Та ще те, що досі не траплялося жодного випадку помилкового, хибного прогнозу. А може, їх була сила-силенна, та тільки ніхто не помічав?.. Що можна відповісти зараз оцій дівчині?

— Перед тим як піти, прошу дозволу на експеримент. Прошу зарахувати мене до ЧОЛОВІЧОЇ Вищої астронавігаційної школи з дозволом навчатися за ВЛАСНОЮ програмою і зобов’язанням складати екзамени на загальних підставах. Як нагороджена “Атестатом Прометея”, я маю право вступити саме до ТАКОЇ школи.

Голова Ради перебіг поглядом по обличчях учених. Кожен з них легеньким рухом голови подав знак: згода.

— Гаразд, Валентино Гармаш. Експеримент дозволяється, відповідні вказівки буде дано сьогодні ж. Щиро бажаємо вам успіху!

— Дякую. На все добре!

Вона ще постояла кілька секунд, потім неквапно пішла до виходу.

Страшна пустка була в її серці. Знала: цей дозвіл однозначно вирішив долю. Валентина Гармаш неодмінно стане найвидатнішою космонавткою світу, бо зробить усе можливе і неможливе, аби довести оцим короткозорим прогнозистам, що всі їхні найдосконаліші програми — ніщо перед нестримною наполегливістю людини. Але в ім’я цієї ж мети їй доведеться переступити через свою любов, — справжню любов, любов з першого погляду… яка була запрограмована їй чи не з моменту народження.

Коли Віталій дізнався, що САМЕ ВОНА була його справжньою судженою, — певно, йому про це сказав хтось із Служби Життя, — він одразу ж примчав до неї, радий-радісінький. Запевняв, що з першого ж дня знайомства відчував дивний неспокій при зустрічах з нею; що, загіпнотизований отим клятим збігом індексів, тільки терпів Ляльку як неминуче лихо; що в День Прометея він одразу збагнув, про яке “веління серця” говорить Валя і був ладен вигукнути: “Я теж тебе люблю!”

Невідомо, де в його словах кінчалася правда і починалося прикрашання. Для Валі він уже втратив значну частину свого ореолу. І все ж вона ще любила його. Не кажучи й слова, лагідно пестила йому буйну чуприну, задумливо дивилася в щирі, гарні очі. Марилося: ось так вони сидітимуть в рубці управління зорельота десь аж ген за межами Сонячної системи. Хай там що, хай там як, вона завжди буде йому найвірнішим другом і дружиною.

Як хороше було в ті хвилини! Та, на лихо собі, вона висловила свої мрії вголос. А Віталій тільки посміхнувся поблажливо:

— Ой, Валю, якщо це й буде, то дуже нескоро. В усякому разі, на “Прометеї” буде суто чоловіча команда.

— Стривай, це ти про який “Прометей”?

— Даруй, не встиг тобі розповісти. Нещодавно закладено корабель першого класу для подорожі на Марс. Маю всі підстави сподіватися на посаду командира цього велетня.

— Ну, а раз так, то ти, звичайно, неодмінно візьмеш мене?

— Звичайно ж, не візьму. Туди полетять тільки мужчини. Навіть назва зобов’язує: “Прометей”!

— Але ж я нагороджена “Атестатом Прометея”!

— Помилка, моя дівчинко! Фатальна… і все ж, дуже щаслива для нас обох помилка!.. Ми почепимо твій атестат над ліжком нашого сина. Хай навчається мужності не в кіба, а у власної матері!

— Гм, так… Ну, а якщо командиром “Прометея” стану я? Чи матиму я право набрати екіпаж тільки з жінок?

— О, звичайно, звичайно!

— Ну, то знай: так і буде!

Він усе ще намагався говорити у напівжартівливому тоні, але відчув, що сталося щось дуже прикре й неприємне. Валя збайдужніла, похнюпилася. Потім поскаржилася на головний біль і втому. Довелося піти геть.

Наступного дня перед приходом Віталія вона запросила до себе Ляльку. Та ще не знала, що вже втратила, так би мовити, “юридичні права” на свого Друга Серця, тому, незважаючи на поновлений страх перед Валентиною, спробувала коверзувати знову. Віталій гостро урвав її, розповів, що сталося. Лялька влаштувала справжню істерику.