Претенденти на папаху

Поки сонний Антоша з червоно-білими візерунками на лівій щоці прогрівав і розвертав машину, Стратон Стратонович поважно, як полководець після здобутої перемоги, походжав повз вікна «Фіндіпошу» і згори вниз дивився на всю оту метушню. Очевидно, після першого переляку, якого нагнав йому в душу Благоуханний, знов набирав свою форму. Склянка коньяку, випита похапцем у кабінеті Ховрашкевича і хутко внесені в касу Адамові Кухлику гроші повернули йому звичну самовпевненість, і тепер він міг спокійніше дивитися на ревізора, говорити з ним на рівних, з власним глибоким переконанням, що чеснішого, ніж Ковбик, на сьогодні на світі нема. Благоуханний, помітивши деякі переміни в поведінці Стратона Стратоновича, відчув у собі бажання продовжити пресинг, але й шеф «Фіндіпошу» неабияк розумівся на психології. Він згадав закон Ома: чим більший опір, тим більша напруга, — тож негайно поклав собі відключитися від своїх давніх звичок і прикинувся битим. Пам'ятав: битого уже не б'ють зовсім, а якщо й б'ють, то не з таким азартом. Як перше, так і друге його влаштовувало. Але більше — перше.

«Волга» плавно підкотилася (Антоша був майстер своєї справи, незважаючи на постійні недосипання чи, навпаки, пересипання) до самісінького Стратона

Стратоновича і зупинилася так, що праві передні дверцята завмерли якраз біля лівого плеча Стратона Стратоновича. Благоуханний уперше бачив такий спарений номер між директором і водієм, тож не стримався, сказав сам до себе:

— Майстерна злагодженість!

Ковбик, не згинаючись у тулубі, сів і гордо відкинув голову трохи назад, дивлячись кудись у безмежний простір.

— Проси, — наказав він Антоші, не повертаючи ні голови, ні корпусу.

— Сідайте, товариші! — гукнув Антоша. — У нас не міліція, на запрошення відгукуватися можна.

— Ти без коментарів не можеш! — прошипів йому Ковбик, некліпно дивлячись у той же простір.

— Без прогресивки не можу, а…

— Ну-ну, — перебив його Ковбик. — Сичів возиш. Ось тобі й прогресивка….

— Не сичів, а грачів, — уточнив Антоша.

— Не вмер Данило, так болячка задавила, — буркнув Стратон Стратонович і, перекидаючи фразу через плече, звернувся до Благоуханного, який саме залазив до автомобіля: — Ну, як ви там, Едуарде Кайтановичу?

— Спасибі, уже сиджу!

— Сидітимете пізніше! Зараз ви поки що катаєтесь, — уточнив строго Ковбик.

— Да-а! — чогось розсміявся раптом Антоша, ніби Стратон Стратонович видав якийсь дотеп.

Едуарду Кайтановичу стало не по собі. Чи то на нього діяло чисте кобилятинське повітря, чи то вперше відчув, що не один він артист на білому світі…

Спочатку до лісу мала виїхати тільки фіндіпошівська «еліта»: Ковбик, Панчішка, Ховрашкевич і вкрай необхідний сьогодні Карло Іванович Бубон. Але в останню хвилину Ковбик подав команду взяти ще й Хлівнюка, Понюхна, Кнюха і Октавіана Мамуню з «необхідним предметом». Панчішка отой «необхідний предмет» зрозумів по-своєму: резервна пляшка. Видно було, що нічого з того не зрозумів і Ховрашкевич, але вдав, що розуміє все, і тихо, по-змовницьки прошепотів:

— То так треба. Стратон Стратонович знає, що робить… Деталі потім…

— Ви поїдете другим рейсом, — наказав Ховрашкевичеві й Панчішці Ковбик. І, помітивши в їхніх очах неприховану печаль та сирітську образу, додав: — Машина за вами прийде.

— То ми приїдемо на таксі.

— Ніяких таксі, Ховрашкевич. Зайві свідки тільки слідчим потрібні.

— А Кнюх, Понюхно, Хлівнюк?

— Які вони свідки — вони співучасники. Питимуть же разом з нами… А ви б тим часом мотнулися у магазин та прихопили б квашеного кавуна. Бо, як на мене, то для закусі немає нічого кращого, ніж квашений кавун. А ви як на це дивитеся, Едуарде Кайтановичу? Бачу, ви такої ж думки!

Благоуханний ствердно кивнув головою.

Колишній Сазонів яр, знаний під такою назвою жителями Кобилятина-Турбінного, фіндіпошівці давно перехрестили на Стратонів яр на честь свого шефа. Ковбик знав про це, але не ображався. По-перше, йому було приємно, а по-друге, вони так часто туди виїжджали, що він незабаром повірив, що це його справжня назва, а Сазонів яр з'явився значно пізніше, так би мовити, для конспірації…

РОЗДІЛ XIII,

у якому розповідається про кімнату сміху, телефонний апарат, два моторчики, допомогу слідству, личаки Нещадима, Граків лексикон, приміщення під дитячий садок, великі черевики, житнє борошно, любовні листи до Офелії, фруктовий ряд на ринку, Ніагарський водоспад, крила під лопатками, а також про спрагу дощу

У житті Євмена Миколайовича Грака настав, як висловився Сідалковський, невеличкий антракт. Він ще не сидів на нарах, але спав уже на лаві.

— Це тільки генеральна репетиція, Євмене Миколайовичу, — втішив його Сідалковський, не спускаючи очей з густої щетини Грака, з якої стирчав пінгвінячий ніс, а обабіч нього лякливо бігали маленькі очки, що тепер вимагали співчуття і батьківського опікунства. Останнє Сідалковський йому пообіцяв, але від Грака Це ще приховував.

Камера попереднього слідства — це не кімната сміху. Сюди Грак потрапив без будь-яких труднощів, не те що Сідалковський. Його найчарівніша посмішка цього разу мала такий вплив на старшого слідчого, як примочки на манекен. Слідчий сидів, як натюрморт. Принаймні саме таке порівняння спало на думку Сідалковському. «Натюрморт» не спускав з Сідалковського свого професійного допитливого погляду, де б той не ставав. Під такими поглядами думки несподівано гаснуть, зникає всяка орієнтація. У Сідалковського ж досі, як відомо, думки вивітрювалися з голови лише тоді, коли він бачив перед собою ноги. І то не ноги слідчого і, звичайно, не в таких чобітках. «Ще п'ять хвилин, — подумав Євграф, — і я відчую себе співучасником Грака». Однак не розгубився. Він раптом згадав Веніаміна Олександровича Жереха та його візитку.

— Дозвольте подзвонити? — Сідалковський, не залишаючи слідчому на роздуми ні хвилини, повернув телефонний апарат диском у свій бік, а на запитання «куди?» недбало кинув на стіл Жерехову візитку.

Слідчий здивовано звів брови, і на його досі незворушному обличчі раптом засяяла така усмішка, ніби йому несподівано вручили нагороду.

І от Сідалковський перед Граком — у тому доброму настрої, який буває в людей одразу після великих, як їм самим здається, перемог. Хотілося жартувати і говорити афоризмами. Однак Гракові зараз було ні до першого, ні до другого. В його очах жевріли всесвітня печаль і скорбота, життя здавалося схожим на каток, що вирівнює асфальт.

— Євграф! — зрадів Грак Сідалковському, як рідному братові.— Я ні в чому не винен! Повір хоч ти мені… Це помилка, любий!

Сідалковський зупинив на ньому погляд автолюбителя, що побачив свій старий автомобіль відремонтованим і пофарбованим ще краще, ніж до аварії.

— Євмене Миколайовичу, ще два таких ніжних слова — і я розплачусь, — промовив він. — У мене ж серце — не оця холодна камера. При такій кількості тепла воно може розплавитися. Якщо можете, стримайте свої гарячі почуття до мене. Побережіть їх для Зосі, а також для Стратона-старшого і Стратона-молодшого. Ковбик, до речі, оцінив ваш вчинок. До такого подвигу у «Фіндіпоші» ще не піднімався ніхто. Окрім Ховрашкевича, звичайно, який присвятив Стратону Стратоновичу своє парубоцьке життя. Але що його присвята у порівнянні з вашою! Пишайтеся, Грак! Хай це вам додасть сил і мужності!

Грак опустив голову і, здається, заплакав.

— Ви плачете від радості чи від печалі? Залиште сльози до гірших часів! Стратончик ваш росте і вже, як кажуть, діє. Принаймні Зося вивішує пелюшки щодня. Енергійний малюк. Можете сидіти спокійно. Він весь у вас. Жодної хвилини без руху! Видно, і в ньому два моторчики вмонтовано.

— Я б тебе, Сідалковський, послав… Але не можу…

— Я знаю, висока внутрішня культура вам не дозволяє цього робити… Але пам'ятайте — я прийшов, щоб допомогти слідству і вам. Звідси прохання: коли виб'єтеся в люди, не забудьте, що першим — звичайно, після вас — цей поріг вдалося переступити мені. Тут вам хоч і тісно, але думкам просторо. Я пишаюся вами. До вас, як до Тутанхамона, ніякого доступу. Отак, буває, ходиш з людиною, їси, можна сказати, з однієї тарілки і не знаєш, з ким маєш честь…