Причепа

Над са­мим бе­ре­гом од­но­го стру­моч­ка, ши­пу­чо­го ти­хим шу­мом, розлігся квітник з са­мих рож, за­ко­па­них в гряд­ку на літо. На тих ку­щах цвіло сортів со­рок уся­ких ро­же­вих квіток. Князь мах­нув на са­дов­ни­ка і звелів наріза­ти ве­ли­кий пу­чок па­ху­чих тро­янд, білих па­ху­чих до­дур і, взяв­ши в свої ру­ки, по­дав бу­кет Гані, з до­да­чею компліментів і лас­ка­вих пог­лядів на її за­чер­воніле ли­це. Потім він за­га­дав са­дов­ни­кові нар­ва­ти з мис­ку мо­рель і звелів од­нес­ти на квар­ти­ру. А після всього провіз Га­ню до фа­ето­на, сам по­са­див її в фа­етон, лас­ка­во поп­ро­щав­ся з Ясем і навіть про­сив до се­бе в гості.

Вернувся Ясь до­до­му ве­се­лий; зга­ду­вав, який князь був до їх лас­ка­вий; яка ввічли­ва бу­ла кня­ги­ня; далі чо­гось на­су­пив­ся і про­мо­вив до Гані:

–  Оце див­люсь я на на­ше но­ве жит­ло, а пе­ред очи­ма в ме­не все ма­ня­чать кня­зеві світлиці. Там, Га­ню, при­хо­жа, надісь, кра­ща од на­шої сто­ло­вої кімна­ти. І досі я не опам'ята­юсь! Не­на­че мені оце снивсь який­сь чу­до­вий сон. А пам'ятаєш, Га­ню, той яр в Нес­те­рин­цях, де ми час­то гу­ля­ли, ту бідну еко­номію, де ми жи­ли? Чи ду­ма­ли, чи га­да­ли ми тоді, що нам тра­питься та­кий та­лан, що ми жи­ти­ме­мо по­руч з ве­ли­ки­ми па­на­ми! Що за ба­гатст­во, що за пиш­но­та, що за розкіш у то­му дворці! Яко­го там срібла, зо­ло­та, квіток, мар­му­ру! По­був я там го­ди­ну і на­че аж поз­до­ров­шав, на­че заз­нав яко­гось невідо­мо­го щас­тя. Не­на­че ду­ша моя бу­ла в раї, в небі і за­куш­ту­ва­ла яко­гось кра­що­го жит­тя. По­ки жи­вий, не за­бу­ду я цього дня. А князь! що за доб­ра, привітна лю­ди­на! А йо­го кня­ги­ня! Так ми­ло, так прос­то обійшла­ся з на­ми, дар­ма що ве­ли­ка пані. Вже й не мо­ло­да, а як на їй усе ле­жить до ла­ду, яка рівна її пос­тать! Навіть во­на ще гар­на.

–  Яка ж во­на гар­на?
– од­ка­за­ла Га­ня.
– Ма­буть, ти на неї ди­вив­ся гар­ни­ми очи­ма. Во­на ста­ра, як гриб.

–  Одже ж ти, Га­ню, ма­буть, ди­ви­ла­ся на неї не­гар­ни­ми очи­ма. Ска­за­ти прав­ду, на тобі оде­жа ле­жить зовсім не так гар­но та до ла­ду, як на їй, хоч ти й кра­ща од неї. Не сердься тільки на ме­не, моє сер­це.

–  За що тут сер­ди­тись? До князів нам да­ле­ко, як до не­ба.

–  А хто б не хотів бу­ти од їх не­да­ле­ко?

–  Я б не хотіла, - про­мо­ви­ла Га­ня, осміха­ючись. За­мовк після цього Ясь, і не знать бу­ло, що він ду­мав. І за­жив Ясь із Га­нею в добрі та в га­разді. Ви­сокі, прос­торні по­кої бу­ли не пишні тільки врівні з кня­жи­ми, а самі по собі бу­ли навсп­ряж­ки ду­же гарні! В пер­ших, па­рад­них по­ко­ях стіни бли­ща­ли біли­ми шпа­ле­ра­ми з срібни­ми квітка­ми. Га­нині по­кої бу­ли об­си­пані по стінах і по завісах чу­до­ви­ми бу­ке­та­ми тро­янд, ніби не­дав­неч­ко нар­ва­них у са­ду. Скрізь по світли­цях прос­тяг­ла­ся дов­га стеж­ка до­ро­го­го ки­ли­ма, за­ки­да­но­го обе­рем­ка­ми лелій, фіялок, рож, ніби на гряд­ках. Під оком ук­раїнки-ха­зяй­ки все в по­ко­ях заб­ли­ща­ло, за­лисніло, засміялось з усіх боків ве­се­ло й привітно. І не раз Га­ня, си­дя­чи на м'яко­му кріслі, за­див­ля­лась на ве­селі по­кої, а Ясь, зак­лав­ши ру­ки за спи­ну, за­ки­нув­ши гор­до го­ло­ву, опус­тив­ши віка на очі, ти­хою сто­пою по­хо­жав по по­ко­ях. По одній йо­го пос­таві, по од­но­му лиці мож­на бу­ло ба­чи­ти не­од­на­ко­вий вплив нес­подіва­ної зміни жит­тя на дві не­од­на­кові вдачі.

Раз якось з пе­карні влетіла до по­коїв при­ве­зе­на з Нес­те­ри­нець най­мич­ка і по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти в Гані про якусь там ку­хо­варську спра­ву, дер­жа­чи чи­ма­лий гор­щик в ру­ках. Haй­мич­ка ве­се­ло й го­лос­но ще­бе­та­ла до Гані, як бу­ло ко­лись і в Нес­те­рин­цях. Го­лос­на лу­на од її роз­мо­ви роз­ляг­ла­ся по світли­цях і вра­зи­ла Ясе­ве ухо. Він аж по­чер­вонів.

–  Геть в пе­кар­ню!
– крик­нув він на най­мич­ку. Най­мич­ка зля­ка­лась, аж не стя­ми­лась, і ви­пус­ти­ла з пе­ре­ля­ку ве­ли­кий гор­щик з рук. Гор­щик без­не­вин­но геп­нув на поміст і роз­летівся на шма­точ­ки.

Вперше зро­ду заб­лис­котіли якось чуд­но Ясеві очі.
– Геть пішла в пе­кар­ню!
– крик­нув він уд­ру­ге. Най­мич­ка, приз­ви­чаєна в Нес­те­рин­цях завж­ди при­хо­ди­ти вранці до пані роз­пи­ту­ва­ти про обід, про стра­ву, не­ви­мов­не зди­ву­ва­лась і ні в сих ні в тих ти­хенько по­чим­чи­ку­ва­ла до пе­карні, зро­зумівши свою но­ву про­ви­ну, не­чу­ва­ну в Нес­те­рин­цях.

–  Ганю!
– про­мо­вив Ясь, за­раз ти­хо­ми­рив­шись, - час нам зна­ти своє місце між людьми, а слу­гам - свою честь. Тут тобі не Нес­те­ринці! Це Кам'яне. А ти те­пе­реч­ки уп­ра­ви­тельша і пані. Не­хай най­мич­ки не насмілю­ються з то­бою отак ба­ла­ка­ти і сю­ди в по­кої хо­ди­ти, швен­дя­ти тут з горш­ка­ми. Прибігла, на­гур­ка­ла, на­ле­пе­та­ла, ніби в корчмі! І стра­ху не­має у под­ло­го на­ро­ду! Тут ти, Га­ню, не ду­же ба­ла­кай з робітни­ця­ми та най­мич­ка­ми! Най­шла гар­ну ком­панію! Тре­ба, сер­це, зна­ти свою честь, ша­ну­ва­ти се­бе, то й те­бе лю­ди ша­ну­ва­ти­муть.

–  А хіба ж ме­не лю­ди не ша­ну­ють?
– про­мо­ви­ла Га­ня.
– А хіба ж тобі в вічі не хва­ли­ли ме­не нес­те­ринські лю­ди?

–  Соромилась би ти, Га­ню! Які ж лю­ди? му­жи­ки!.. Ша­ну­ва­ти­муть му­жи­ки, - то па­ни не ша­ну­ва­ти­муть. Годі нам з му­жи­ка­ми ку­ма­тись! З нас лю­ди сміяти­муться… лю­ди кращі… Ро­зумієш, Га­ню?

–  А ко­лись пе­редніше ж не сміялись. І Хоцінський ба­чив, як я ба­ла­ка­ла з най­мич­ка­ми, як я са­ма ча­сом і обід бу­ла ва­ри­ла, та й не сміявся ж!

–  То бу­ло пе­редніше, ко­лись, - од­ка­зав Ясь. За­ду­ма­лась Га­ня, си­дя­чи в кріслі; за­ду­мав­ся Ясь, хо­дя­чи по по­ко­ях. З її дум­ки не схо­ди­ло Ясе­ве ли­це, гнівне, навіть лю­те, з дум­ки Яся не ви­хо­див вид смир­ної, ти­хої Гані, ба­ла­ка­ючої з най­мич­ка­ми за­панібра­та. На хви­лин­ку тільки в сер­це Гані за­зир­ну­ло якесь не­доб­ре віщу­ван­ня, та й знов ок­ри­ла йо­го ве­селість. Бо про що тут бу­ло жу­ри­тись у то­му раї! Не раз і не два мо­лоді гості, всі хо­ро­ше пов­би­рані, ви­ли­ся роєм по блис­ку­чих світли­цях та до­ро­гих ки­ли­мах. Кру­гом мо­ло­дої ха­зяй­ки роз­ля­га­лись ве­селі сміхи й жар­ти, ся­ли щас­ливі ли­ця, бли­ща­ли ясні очі. Не раз і не два му­зи­ки ли­лись чу­до­ви­ми гу­ка­ми по по­ко­ях, об­ли­тих світлом кан­де­лябрів, і вик­ли­ка­ли до танців нев­га­мо­вані рої па­ня­нок та па­ничів. І час­то Га­ня з Ясем при зо­рях вер­та­ла­ся до­до­му з гос­тей на бас­ких ко­нях в гар­ненько­му фа­етоні. Дум­ки її навіть не до­ся­га­ли до та­ко­го та­ла­ну.

–  Тішся, моя ми­ла!
– бу­ло ка­же Ясь, - ми діжда­лись щас­тя. Про­си, чо­го ду­ша твоя за­ба­жає! Все тобі за­раз бу­де.

І за­лисніло на сто­лах срібло та зло­то, за­лисніли на Гані до­рогі квітки та сукні. Са­ма Га­ня роз­пиш­ни­лась, як тро­ян­да пов­на. Нес­подіва­на розкіш, без­робіття та спокій за­ко­ли­ха­ли й, як ма­лу ди­ти­ну, над­да­ли спокій ри­сам ли­ця чис­то­го, біло­го, як мар­мор. А ті за­горілі ко­лись ру­ки знов побіліша­ли, зійшли, як на дріжчах, пухкі і круг­ленькі, як у її батька. Од­на її ду­ша зос­та­ва­лась, яка й бу­ла, - та­ка ж доб­ра, ти­ха, до всіх привітна.

–  Знаєш, Га­ню, яка в тобі не­дос­та­ча?
– го­во­рив не раз Ясь, си­дя­чи ко­ло неї вве­чері.

–  А ска­жи, чо­ловіче мій, яка в мені не­дос­та­ча?
– пи­та­ла во­на йо­го, жар­ту­ючи.

–  В тобі не­ма ні криш­ки гор­дощів. Для пані - то ве­ли­ка не­дос­та­ча! Пані по­вин­на бу­ти гор­до­ви­та, по­важ­на, а ко­ли не гор­до­ви­та, то при­най­мні по­вин­на зна­ти, хто їй рівня, а хто й ні. Якось ти до всіх од­на­ко­во привітна, - і до ве­ли­ко­го па­на, і до пи­са­ря, і до най­мич­ки. Чи вже ж пак тобі ве­ли­кий пан і дра­ненький пи­са­рець - усе од­но? До од­них тре­ба бу­ти, зви­чай­но, привітним та зви­чай­неньким, а до дру­гих - так собі.. і щоб лю­ди збо­ку пос­те­ре­га­ли теє. А ти - як го­во­риш, так якось го­во­риш зо всіма од­на­ко­во! Гордість та пи­ха - то оз­на­ка ро­зуміння своєї честі. Гордість - то прик­ме­та й ок­ра­са арис­ток­ратії.

Ясь підви­сив го­лос і за­мовк. Він при­га­ду­вав давні роз­мо­ви та сло­ва сво­го вчи­те­ля Хоцінсько­го, як от шко­ляр при­га­дує вив­че­ну лекцію.

–  І батько мій не був гор­дий, і ма­ти моя не бу­ла гор­да, не бу­ду й я гор­да. І не люб­лю я навіть лю­дей гор­до­ви­тих, що не­суться вго­ру так, що до їх ані прис­ту­пу!
– од­ка­за­ла Га­ня.

І не раз зас­ту­па­ла­ся Га­ня за без­вин­них лю­дей, за пи­сарів, не раз бу­ло, жар­ту­ючи, по­си­ла­ла чо­ловіка до лю­дей, що жда­ли до півдня, си­дя­чи без ша­пок у ґанку, як зви­чай­но бу­ває в панів. Як доб­рий геній, Га­ня здер­жу­ва­ла шкод­ли­вий ляхівський вплив Хоцінсько­го. По лю­бові і добрій згоді між ни­ми, Га­ня завж­ди пот­рап­ля­ла до своєї ме­ти.

Мати з сест­ра­ми час­тенько одвіду­ва­ла Га­ню. Не за­бу­вав дітей і о. Хве­дор. Га­ня да­ру­ва­ла бідним сест­рам гос­тинці, да­ва­ла їм свої до­рогі не­до­но­шені сукні. Не раз сам Ясь ку­пу­вав своїм зо­ви­цям стрічки та квітки, до кот­рих усі дівча­та ду­же ласі. Час­то Га­ня бра­ла до се­бе на кільки місяців по черзі сес­тер. Дов­го й дов­го доч­ки о. Хве­до­ра зга­ду­ва­ли за ті ве­селі ба­ли, де їм до­во­ди­лось тан­цю­ва­ти з па­ни­ча­ми, зручніши­ми й кра­щи­ми од бо­гос­ловів.