Причепа

Поки Яким­ко був ма­лим в ниж­чих кла­сах, по­ти батько і ма­ти не приміча­ли в йо­му ніякої зміни. То був доб­рий, слух­ня­ний хло­пець, не цу­рав­ся гульні з прос­ти­ми хлоп­ця­ми, не цу­рав­ся прос­тих ро­дичів, навіть з охо­тою ки­дав­ся до вся­кої прос­тої ро­бо­ти, зви­чай­ної в сім'ї прос­тих міщан. Бу­ло оце прий­де до­до­му на свят­ки, ски­не свій мун­дир, схо­ває йо­го в скри­ню, вдяг­неться в прос­ту ко­за­чи­ну і га­няє з батьком по сте­пах за то­ва­ром, аж піт йо­му з ло­ба кра­пає. І не раз ма­ти спи­ня­ла йо­го, од­ри­ва­ла од ро­бо­ти.

–  Одпочивай луч­че, моя ди­ти­но! на­би­рай­сь здо­ров'я та моці!

– го­во­ри­ла во­на час­то.
– І в школі не гу­ляєш, - ще й до­ма бу­деш ро­би­ти!

Швидко Яким­ко скінчив гімназію і вер­нув­ся до­до­му вже здо­ро­вим па­ни­чем, чор­ноб­ри­вим та тон­ким, в но­во­му су­кон­но­му мун­дирі. Він по­чав го­во­ри­ти до батька, до ма­тері, до най­ми­чок і сусід по-мос­ковсько­му, бо вже ніби со­ро­мив­ся своєї ук­раїнської мо­ви, і оче­ви­дяч­ки пи­шав­ся цим та чва­нивсь пе­ред до­машніми і пе­ред сусіда­ми.

Через кільки день по приїзді сім'я Лемішок сиділа вве­чері в світлиці. На столі сто­яли не­доїдки ве­чері, ва­ля­лись ка­ча­ни ку­ку­ру­зи, лож­ки, сто­яли по­лу­мис­ки.

–  А що, си­на­шу?
– ска­зав батько, - чи вже спо­чив ти після шко­ли? Час би нам і до ро­бо­ти ста­ва­ти. Най­мит на сте­пу. Я завт­ра ра­ненько побіжу на місто, а ти по­ве­зеш бо­рош­но; та напій ко­ня, встав­ши ра­ненько, та ви­пус­ти йо­го на ле­ва­ду, не­хай тро­хи по­па­сеться.

–  Хто, та­ту, я?
– спи­тав Яким - са­мо по собі по-мос­ковській.

–  Атож! А до ко­го ж я го­во­рю?

–  Як же я в сірту­ку бу­ду ко­ня на­пу­ва­ти та пас­ти?

–  То скинь сірту­ка, та одяг­нись у жу­па­нок.

–  Де ж ви, та­ту, ба­чи­ли вче­них лю­дей у жу­па­нах або в сви­тах, та ще ко­ло ко­ней?

–  А хіба ж дав­но ти га­няв ко­нем до во­ди і ви­чи­щав ста­ню, що бу­ло аж ма­ти тобі за­бо­ро­няє? Чо­го ж тобі пин­дю­чи­тись тут, сли­ве як на селі?

–  Бо тоді я був ма­лим і дур­ним, а те­пер інша річ - те­пе­реч­ки тре­ба пин­дю­чи­тись хоч-не-хоч.

Батько по­ди­вивсь на си­на, не­на­че впер­ше ба­чив йо­го. Пе­ред ним сидів па­нич, як маківка, в сіртуці, з розкішним ку­че­ря­вим во­лос­сям, за­че­са­ним набік. На біло­му пансько­му ви­ду гра­ли рум'янці. Шия бу­ла зав'яза­на шов­ко­вою хуст­кою.

Довго й пильно ди­вивсь на йо­го батько, і в йо­го бро­ви на­су­пи­лись, на­су­ну­лись на очі, а го­ло­ва хи­ли­ла­ся од но­вої не­ве­се­лої ду­ми. Од­ра­зу і впер­ше батько од­га­дав, що ви­го­ду­вав і вив­чив си­на не на поміч собі… Та ду­ма блис­кав­кою миг­ну­ла в йо­го го­лові, збу­ри­ла кров. Лемішка од­на­че рівним і міцним го­ло­сом про­мо­вив, гли­бо­ко хо­ва­ючи свій здо­гад:

–  Коня тобі мож­на й не пас­ти і не поїти. На­поїть твоя ма­ти. Так ве­зи ж завт­ра бо­рош­но на про­даж до Ям­по­ля. Та тор­гуй­ся доб­ре з жи­да­ми і не да­вай на­бор. За­раз бе­ри гроші.

–  Як же я поїду: си­дя­чи на мішках?

–  А хоч би й на мішках. А де ж я тобі візьму ка­ре­ти?

–  Я, та­ту, од­вик од та­кої ро­бо­ти. Де ж та­ки! Я скінчив гімназію - і вез­ти­му… бо­рош­но на про­даж! Якось ніяко­во…

–  А що ж ти в ме­не ро­би­ти­меш? Іншої ро­бо­ти тобі тут не­має.

Яким за­мовк. Ма­ти сиділа ниш­ком і мовч­ки пог­ля­да­ла то на чо­ловіка, то на си­на, до­га­ду­ючись, у чо­му тут річ.

–  Я, та­ту, в школі од­вик і од­бивсь од ро­бо­ти. З цього в нас у школі сміються. Мені со­ром­но якось оте все зро­би­ти, хоч це й не ве­ли­ка труд­нація.

–  А хліб їсти не со­ром? Га? не труд­нація?
– Спи­тав Лемішка, і го­лос йо­го зат­ремтів.

Яким осміхнув­ся. Ма­ти сиділа ні в сих ні в тих.

–  А хіба ж лю­ди їдять хліб тільки з волів, з ха­зяй­ст­ва?
– про­мо­вив Яким.

–  Ми, хва­лить бо­га, їмо хліб тільки з то­го, як бач, і хліб не черст­вий, не аби­який, як знаєш! А ко­ли ти ду­маєш їсти хліб з чо­гось іншо­го, то не­має тобі ро­бо­ти в моїй гос­поді. Чи хіба бу­деш цілий вік сидіти, згор­нув­ши ру­ки, та ди­ви­тись на батьківську пра­цю?

–  Годі тобі, ста­рий!
– про­мо­ви­ла ма­ти, здер­жу­ючи чо­ловіка.
– Хіба ж ти не ба­чиш, що син мо­ло­дий, наб­рав­ся тро­хи фа­на­берії од тих дво­рянських дітей у школі, а дійде до зрос­ту - й до ро­зу­му дійде.

–  Годі вже мені, ма­мо, до ро­зу­му до­хо­ди­ти. Вченій, просвіченій лю­дині не слід піклу­ва­тись ху­до­бою та бо­рош­ном. На­ука, бач­те, про­ва­дить зовсім не до то­го, а деінде.

–  А до чо­го ж?
– спи­тав батько.
– Не по­винні ж та­ки на­уки доп­ро­ва­ди­ти до го­ло­ду! Бо це бу­ли б якісь навісні та ска­жені на­уки.

–  Науки по­винні доп­ро­ва­ди­ти до хліба тільки че­рез чи­ни, че­рез скар­бо­ву служ­бу. Що ж з то­го, що я ма­ти­му ха­зяй­ст­во, хліб! То пус­та річ, ко­ли я не ма­ти­му чинів! Ме­не ні один пан, ні один офіцер, ні по­ляк, навіть і жид не по­ва­жа­ти­ме, нех­ту­ва­ти­ме мною, не схо­че го­во­ри­ти зо мною.

–  То дай їм усім ду­лю під ніс! На дідька во­ни тобі зда­лись - ті па­ни, офіце­ри?

–  Е, та­ту! на дідька!.. То бу­ло б ме­не не од­да­ва­ти до шко­ли. Як я піду на скар­бо­ву служ­бу, до­бу­ду чинів, обвіша­юсь хоч ма­леньки­ми ор­де­на­ми… о! тоді інша спра­ва! Тоді ніхто мною не гор­ду­ва­ти­ме, тоді мені не со­ром бу­де по улиці прой­ти; скрізь ме­не прий­ма­ти­муть і по­ва­жа­ти­муть. А то шо з то­го, що я вче­ний у школі? І дяк наш вче­ний. А чи ду­же ж по­ва­жа­ють дя­ка? Мені тре­ба йти в уряд­ни­ки або в військо, до­бу­ти епо­летів, хрестів…

–  Схаменись! опам'ятай­сь, дур­ню, хоч ти й вче­ний!
– крик­нув Лемішка.
– Чи ти хліб їсти­меш із тих хрестів, чи що?

–  Та ви, лю­ди прості, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва! ви то­го не ро­зумієте, - про­мо­вив син, спах­нув­ши і роз­сер­див­шись.

–  Та й ви ста­ли щось ду­же вже криві в тих шко­лах!
– про­мо­вив батько, - бо щось аж над­то вже ба­га­то тя­ми­те! В вас ум за ро­зум за­хо­дить. Дав я те­бе в шко­лу, та й жал­кую. Між панськи­ми дітьми і ти, ба­чу, на­ха­пав­ся пансько­го ду­ху.