Причепа

Одного ко­ни­ка й по­во­зоч­ки бу­ло вже Зосі ма­ло. Во­на спра­ви­ла по­воз­ку на ре­со­рах і дер­жа­ла па­ру доб­рих ко­ней, по­го­ни­ча вбра­ла в го­родську че­мер­ку і в ши­ро­ченні ша­ра­ва­ри. Бу­ло про­ле­тить во­на по місті, - всі жи­ди очі по­витріща­ють, всі па­ни за­див­ля­ються. А по­го­нич га­няє коні та ко­тить, аж гря­зю­ка ле­тить на два сажні по обидві бо­ки!

Насправляла Зо­ся су­конь, яких ні в ко­го не бу­ло на ціле місто, вби­ра­лась, як кук­ла, вичісу­ва­ла ко­си, нак­ру­чу­ва­ла ло­ко­ни по ос­танній моді. Всіх міських дам во­на при­са­ди­ла до са­мої землі, всіх за­ло­ми­ла своєю кра­сою, своїм уб­ран­ням!

Тимчасом ста­ра Леміщи­ха все кво­ли­лась, та кво­ли­лась, та ко­ро­пи­лясь то на го­ло­ву, то на спи­ну: во­се­ни зляг­ла, а потім швид­ко вмер­ла.

Пішов Яким до про­тоєрея про­си­ти на по­хо­рон.

–  Як дас­те де­сять кар­бо­ванців, то піду по­хо­ваю ва­шу матір і вип­ро­во­жу аж до са­мої ями, - ска­зав він, при­га­ду­ючи не ду­же давні по­мин­ки по ста­ро­му батькові.

Яким одлічив де­сять кар­бо­ванців і пок­лав на столі, ди­ву­ючись: ще ніко­ли ду­хо­венст­во не тор­гу­ва­лось ні з ним, ні з йо­го покійним батьком.

Пішов Яким до ди­яко­на.

–  Як дас­те п'ять кар­бо­ванців, та ще й за­раз, то піду хо­ва­ти ва­шу матір.

Яким знов зди­ву­вав­ся, од­на­че му­сив ви­тяг­ти з ки­шені і пок­лас­ти на стіл п'ять кар­бо­ванців.

Тільки що вий­шов він за во­ро­та, стрічає дя­ка.

–  Прийдіть, будьте лас­каві, чи­та­ти псал­тир над матір'ю.

–  Чи з своєю за­кус­кою при­хо­ди­ти?
– про­мо­вив дяк, хи­та­ючись на но­гах, - три кар­бо­ванці за псал­тир, а то з місця не ру­шу!
– про­мо­вив дяк, лед­ве сто­ячи на но­гах.

Яким тоді тільки до­га­давсь, що всі злос­ту­ють на йо­го за па­на­хи­ду, ко­ли во­ни пішли од йо­го до­до­му не на­го­до­вані га­разд і не п'яні.

Один ти­тар ви­дав з церк­ви сук­но й став­ни­ки без гро­шей, звелів кільки раз дзво­ни­ти по душі, - це за то­го ве­ли­ко­го дзво­на, що Лемішка спра­вив у со­бор.

Вже не сім свя­ще­ників хо­ва­ли Леміщи­ху, як хо­ва­ли ко­лись Лемішку; не всі це­хи нес­ли з усіх цер­ков, - хо­ва­ли Ули­ту Си­дорівну ду­же прос­то: один про­то­поп з ди­яко­ном та з дя­ком. Вже не зби­ра­лись на обід старці з усього міста, з усіх сусідніх сіл, - зійшли­ся тільки ближчі сусіди, з'їха­ли­ся ро­дичі та де­котрі знай­омі небіжки, йду­чи за до­мо­ви­ною, всі мо­ло­диці зга­ду­ва­ли, як ко­лись хо­ва­ли Лемішку, який по­хо­рон, який обід справ­ля­ла ста­ра за йо­го ду­шу; всі го­моніли на невістку, на си­на, що ніби ви­пи­ха­ли з ха­ти матір у до­мо­вині на гро­бо­ви­ще.

Поховали Ули­ту ко­ло мо­гил­ки покійно­го Лемішки: між ти­ми дво­ма гру­ша­ми, що Ули­та Си­дорівна по­са­ди­ла своїми ру­ка­ми.

Невеличка куп­ка лю­дей вер­ну­ла­ся на обід до си­на: кільки душ ду­хо­венст­ва, кільки душ ро­дичів та близьких сусід. Як ве­ли­ке ди­во, всі по­ба­чи­ли сльози на очах у Зосі і за­чу­ду­ва­лись. Во­на бу­ла ра­да смерті ста­ро­го тес­тя, але щи­ри­ми слізьми пла­ка­ла за свек­ру­хою.

–  Вона бу­ла мені за рідну матір, - про­мов­ля­ла Зо­ся до гос­тей, - котрі од­на­че їй не ду­же-то йня­ли віри, - во­на ніко­ли не по­ки­да­ла ме­не, жа­лу­ва­ла нас й бу­ла дог­ля­дач­кою на­ших ма­лих дітей, дог­ля­да­ла всього ха­зяй­ст­ва, не вра­зи­ла, не зобіди­ла ме­не ніко­ли й сло­вом!

Зося го­во­ри­ла од щи­ро­го сер­ця, під впли­вом свіжої втра­ти. Во­на за­бу­ла на той час навіть про міщанський рід небіжки та її прос­то­ту. Во­на доб­ре тя­ми­ла, що втра­ти­ла доб­ру ха­зяй­ку, досвідний гос­по­дарський ро­зум ста­рої лю­ди­ни, по­си­дя­щу жен­щи­ну в хаті і люб­ля­чу матір, на кот­ру мож­на бу­ло у всьому зда­тись і ніко­ли не ка­ятись.

Обід був чи­ма­лий. Смач­них та трив­них пот­рав бу­ло ба­гацько. Ду­хо­венст­во вий­шло з-за сто­ла не­го­лод­не й на­поєне. Зо­ся звеліла зу­мис­не пос­та­ви­ти пе­ред дя­ком здо­ро­ву пляш­ку горілки. Дяк, як по­ба­чив, так і прос­тяг ру­ки, щоб ніби об­ня­ти її і при­гор­ну­ти до сер­денька; а навпісля мовч­ки на­ли­вав горілку в шклян­ку і так дуд­лив за обідом, що після обіда не зміг до-ла­ду й заспіва­ти «Вічную пам'ять».

Забувають діти рідно­го батька й матір, а Зо­ся швид­ко за­бу­ла нерідних батьків. Од­на­че же мо­лоді хо­зяїни по­ба­чи­ли, що втра­та ма­тері бу­ла ве­ли­кою втра­тою в гос­поді. Зо­ся не лю­би­ла дрібно­го кло­пот­ли­во­го ха­зяй­ст­ва, не лю­би­ла швен­дя­ти до ко­мо­ри, ви­да­ва­ти, лічи­ти і про все пам'ята­ти. А те­пе­реч­ки до­ве­лось їй самій всім кло­по­та­тись і ха­зяй­ст­вом, і дітьми, й най­мич­ка­ми. Яким хо­див на служ­бу і не ду­же дог­ля­дав усього. Він ста­вив ви­ще за все служ­бу, а най­більше - чи­ни. Швид­ко ви­яви­лось, що в гос­поді не ста­ло вваж­ли­во­го, за всім слідку­ючо­го ока.

Раз по­ла­ялись най­ми­ти й най­мич­ки і по­ча­ли ви­ка­зу­ва­ти одні на од­них. Од­на най­мич­ка прибігла до Зосі і про­си­ла її швидчій заг­ля­ну­ти в пе­кар­ню. На по­лиці під горш­ком во­на знай­шла шма­ток са­ла і де­ся­те­ро яєць і по­ка­за­ла ниш­ком на дру­гу най­мич­ку.

–  Що то за са­ло ле­жа­ло на по­лиці під гор­щи­ком?
– пи­та­ла Зо­ся в тієї най­мич­ки.

–  То я так пок­ла­ла. Щоб я-та­ки вкра­ла! Та не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є! Я не та­ка, як та по­ган­ка, що но­сить сіль та пшо­но до своєї ма­тері, а раз з своїм Та­ра­сом (най­ми­том) ви­нес­ла півмішка бо­рош­на з ко­мо­ри.

Почалася лай­ка, та свар­ка, та тро­хи не бійка між слу­га­ми. Ви­яви­лось, що най­мит ви­но­сив з ко­мо­ри, що хотів, а най­мич­ки бра­ли пот­ро­ху вся­кої харчі. Та­рас до­ка­зав, що сам мірош­ник сли­ве що­ночі пе­ре­но­сить до шин­кар­ки Бер­чи­хи по мішку пашні. Най­мич­ки пла­ка­ли, най­ми­ти ла­ялись.

–  Цур їм! Кинь ти розп­ра­ву з ни­ми!
– кри­чав Яким на Зо­сю, - бо та­ки нігде прав­ди діти: най­більше вин­на ти са­ма, бо не дог­ля­даєш усього доб­ра. Ад­же ж при ма­тері то­го не бу­ло!

–  А ти хіба не ви­нен, що ніко­ли і в млин не заг­ля­неш? Я тобі не ключ­ни­ця! я не бу­ду тобі глядіти ку­рей та сви­ней, лічи­ти кра­шан­ки чи що там.

–  Найми ключ­ни­цю, то й во­на бу­де те са­ме ро­би­ти, що й най­мич­ки, бу­де од­ни­ку­ва­ти од ро­бо­ти, ще й крас­ти­ме. Тре­ба тобі-та­ки самій піти і до ко­мо­ри, і по ого­ро­ду, і частіше заг­ля­да­ти в горш­ки…

–  Спасибі тобі за доб­ру ра­ду, - я це дав­но чу­ла ще од тво­го покійно­го батька Тро­хи­ма, - про­мо­ви­ла Зо­ся, зви­чай­ненько всмішки кла­ня­ючись йо­му.
– А ти як­би мен­ше грав у кар­ти з своїми чер­во­но­мор­ди­ми уряд­ни­ка­ми та більше дог­ля­дав мли­на, ху­до­би, най­митів, то й ла­ду бу­ло б більше. А то лінуєшся, ле­жиш, ле­жиш, як ко­ло­да, а прий­де вечір - зник­неш з до­му ку­дись та в кар­ти граєш…

–  Знаєш, яка мені дум­ка прий­шла?
– про­мо­ви­ла раз Зо­ся до Яки­ма.

–  А яка?
– пи­тав він.

–  Я не сільська гос­по­ди­ня. Не люб­лю я цього гар­ми­де­ру в гос­по­дарстві. Не­ма в світі, як пос­ла­ти на ба­зар та го­то­веньке ку­пи­ти! І світ йо­го не ска­же? А то панькай­ся ко­ло кур­ки, ко­ло кач­ки, як ко­ло ди­ти­ни, піклуй­ся ху­до­бою та на­зи­рай і за най­мич­ка­ми, за всім, за всім. Та й з те­бе не бог зна який ха­зяїн! Щось і ти лю­биш за­ле­жу­ва­тись по-го­ро­дянсько­му.