Причепа

–  Може, й прав­ду ти ка­жеш…

–  І яке на­ше жит­тя в цьому по­га­но­му місті? Є в нас усього до­волі, та не­ма пе­ред ким навіть по­ка­за­тись! Про­ле­чу я на своїх бас­ких ко­нях че­рез місто, - не­ма ко­му на ме­не ди­ви­тись; вбе­русь я в до­рогі сукні, - не­ма ко­му мій смак ціну­ва­ти. Що з то­го, що я по­ка­жу свої убо­ри каз­на­чей­ші, про­то­попші чи док­торші! І во­ни самі, а най­більше їх чо­ловіки, і всі твої ка­ва­ле­ри ро­зуміють у то­му стільки, скільки от ті во­ли та ко­ро­ви, що по­витріща­ють на ме­не дурні баньки, як я йду че­рез подвір'я… А луччі лю­ди, прав­диві ту­тешні арис­ток­ра­ти, цу­ра­ються нас… бо всі зна­ють, що твої батьки бу­ли міща­ни, хоч і не зли­денні, але прості лю­ди, ук­раїнці… І бу­дуть цу­ра­тись, до­ки ми жи­ти­ме­мо в цьому гніздищі, що зви­ли твої прості батьки. Во­ни вже не на цім світі: те­пер я тобі прос­то ска­жу, що твій рід пок­лав на нашій фамілії чор­ну пля­му, од кот­рої тут од­кас­нуться кращі лю­ди, по­ля­ки, їдь, Яки­ме, до Києва, на­пи­туй собі там місця, про­да­вай ха­ту й грунт…

–  Чи це ти фан­тазії тільки роз­пус­ти­ла, чи го­во­риш, щоб на­го­во­ри­тись?

–  Який ти чуд­ний! На­що ж мені го­во­ри­ти, ко­ли б не сто­су­ва­лась до діла моя мо­ва? Візьми коні, та поїдь до Києва, та на­пи­тай доб­ре місце; а потім про­да­мо грунт…

–  Чи не здуріла, чи не знавісніла ча­сом ти, Зо­сю, ви­ба­чай за це сло­во!
– про­мо­вив Яким, ле­жа­чи на ліжку і підвівши тро­хи го­ло­ву.

–  І ко­ли ти за­бу­деш оте пас­кудст­во, оту не­потріб, що по­ви­учу­вав те­бе твій ба­тенько! Я го­во­рю тобі людським язи­ком!

Яким за­мовк. Тим і скінчи­лась роз­мо­ва.

На дру­гий день Зо­ся знов роз­по­ча­ла ту са­му роз­мо­ву. Яким слу­хав та сміявсь. Зо­ся по­ча­ла сер­ди­тись, аж прис­ка­ла.

–  Та вста­вай, та ду­май щось, ла­годься до Києва! Чо­го ти ле­жиш, нічо­го не ро­биш, ха­зяй­ст­ва не дог­ля­даєш!
– так гриз­ла йо­му го­ло­ву жінка.

–  Думай вже ти, а я нічо­го не ду­маю. Індик дов­го ду­мав та й здох, ка­жуть лю­ди: дов­го ду­ма­ти та га­да­ти, як бач, не­без­печ­но.

–  Чи вже ж ти ду­маєш оту­теч­ки і вік віку­ва­ти, і вмер­ти, де вмер твій батько!

–  А чо­му ж пак і не вмер­ти ту­теч­ки?

–  Може, ще дру­го­го дзво­на по­че­пиш на дзвіни­цю?
– пи­та­ла всмішки Зо­ся.
– І ле­жить, ка­чається! Лю­ди їздять, шу­ка­ють щас­тя, зна­хо­дять до­лю, зас­лу­жу­ють ве­ликі гроші, чи­ни. Хіба ж у те­бе ро­зум не та­кий, як у лю­дей?

–  Їздять, бо дурні; а ро­зумні лю­ди си­дять на однім місці та не ри­па­ються.

Минув тиж­день; Зо­ся знов по­ча­ла гриз­ти го­ло­ву чо­ловікові. Ве­ли­ке місто, нові лю­ди, но­ве то­ва­рист­во, мо­лоді па­ничі, - все те тяг­ло її ку­дись, не да­ва­ло спо­кою.

–  Якиме! ду­май­мо що-не­будь, бо жит­тя моє важ­ке. Про­да­вай грунт оцей по­га­ний з свиньми, з кач­ка­ми, з вівця­ми, та їдьмо до Києва.

–  Оце! як кор­жа, так кор­жа! як спе­че­мо, то й да­мо, - одрізав їй Яким, та ще й по-українській.

Зося аж уго­ру підско­чи­ла.

–  Чи ти не ба­чиш, що діти ву­хаті! По-яко­му це ти за­ки­нув? За­раз мені зап­ря­гай коні, та їдьмо до Києва! Нам тре­ба дітей вчи­ти. А тут де ти їх вчи­ти­меш? Тільки вив­чаться го­во­ри­ти, як го­во­ри­ла твоя ма­ти, та співа­ти му­жицьких пісень! їдь мені за­раз!..

Зося вже ре­пе­ту­ва­ла і присіка­лась до Яки­ма.

–  Оце при­че­пи­лась на­ха­ба та якась при­че­па! Не хо­чу, не піду. Не мав кло­по­ту, то поїду йо­го шу­ка­ти! Не ма­ла ба­ба кло­по­ту, - та ку­пи­ла по­ро­ся… щоб кувіка­ло на всю са­ди­бу з нудьги в са­мо­тині без по­ро­ся­чо­го то­ва­рист­ва.

–  Не кло­по­ту шу­ка­ти, а щас­тя! ро­зумієш? щас­тя-долі собі й дітям.

–  Та дітей мож­на во­зи­ти до шко­ли своїми кіньми!

–  А ми? а я? Хіба я жи­ву не для се­бе? Тут я не жи­ву, а тільки жи­вотію та чеврію. За­нидіємо ми ту­та з дітьми.

Так гриз­ла Зо­ся го­ло­ву Яки­мові сли­ве що бо­жо­го дня тро­хи не півро­ку і пос­та­ви­ла-та­ки на своєму. З ве­ли­кою не­охо­тою, ніби спи­ня­ючись, Яким поїхав до Києва на­пи­ту­ва­ти місця. Він ру­шив з місця в до­ро­гу і більше тим, що са­ма Зо­ся поїха­ла з ним.

Приїхали до Києва, ста­ли на станції.

–  Зосю! побігай собі тро­хи по го­ро­ду, набігай­сь, по­гу­ляй, та вернімось знов до­до­му! Чо­го нам сю­ди пе­ре­би­ра­тись! Ха­та в нас своя, гар­на, теп­ла; шма­ток хліба свій. Сидіти б та не ри­па­тись!

–  А ха­зяй­ст­во, а клопіт! Ко­ли вже маємо грунт і ха­зяй­ст­во, то тре­ба ко­ло йо­го кло­по­та­тись, та пильну­ва­ти йо­го, та піклу­ва­тись усім.

Зося побігла, роз­пи­та­ла, де «гу­бернські міста», знай­шла всі вхо­ди й ви­хо­ди, скрізь во­ди­ла за со­бою Яки­ма, тро­хи не пхну­ла йо­го в двері з «про­шенієм». Яким якось ви­пад­ком та­ки дістав місце в Києві, тро­хи кра­ще, ніж в своєму повіто­во­му місті.

Рада вер­ну­ла­ся Зо­ся до­до­му і до­ро­гою так на­тур­ка­ла ву­ха своєму чо­ловікові, так роз­ма­лю­ва­ла йо­му міське жит­тя у ве­ли­ко­му го­роді, ті чи­ни, хрес­ти, гроші, які він мав ко­лись там діста­ти, що Яким був вже радніший про­да­ти батьківський грунт хоч і за­раз.

Вернувшись з Києва, Лемішковські про­да­ли за­раз батьківську ха­ту, грунт з сад­ком і мли­ном за кільки ти­сяч кар­бо­ванців. Небіжчик Лемішка на­че дійсно знав, що не йо­го уну­ки й прав­ну­ки топ­та­ти­муть стеж­ки в йо­го са­ду.

Перейшла батьківщи­на в чужі ру­ки.

Приїхали в Київ, най­ня­ли гар­неньку квар­ти­ру. Але за од­ну квар­ти­ру пішла тро­хи не по­ло­ви­на жа­лу­ван­ня Яки­мо­во­го за цілий рік.

–  Що ти ро­биш, Зо­сю?
– го­во­рив Яким.

–  Дай же по­жи­ти по-людській хоч один рік, - од­ка­за­ла Зо­ся.
– Гро­шей у нас до­волі.

І Зо­ся за­жи­ла по своїй впо­добі. Сам Яким не пізнав своєї Зосі, як уб­ра­лась во­на у чу­до­ву сук­ню, на­ки­ну­ла че­рез пле­че нез­ви­чай­но ко­кет­ли­во шаль, як роз­пус­ти­ла ку­че­ря­ми свій дов­гий во­лос, та ще й, са­мо по собі, при­ту­ли­ла ба­га­то чу­жих кіс; як во­на взу­лась в ма­ле­сенькі гар­не­сенькі че­ре­вич­ки. Всі ди­ви­лись на неї, як во­на пли­ла - не йшла - по ву­ли­цях, всі роз­пи­ту­ва­ли про неї.

Незабаром приїха­ли до їх в гості Лю­ци­на й Ру­зя. Зо­ся спра­ви­ла вечір. Ще зран­ку прибіга­ли уряд­ни­ки з візи­та­ми, а з со­бою при­во­ди­ли юр­бу па­ничів. Яким ду­же зди­ву­вав­ся, що во­ни об­хо­ди­лись з Зо­сею, як із знай­омою…

Ввечері на бал наїха­ло ба­га­то то­ва­ришів Яки­мо­вих, на­чальників, па­ничів, го­во­рю­чих, ввічли­вих.

Зося бу­ла і ха­зяй­кою, і ца­ри­цею ба­лу. Од неї не одс­ту­па­ли па­ничі, біга­ли, про­си­ли на танці, ло­ви­ли кож­не її сло­во, слідку­ва­ли очи­ма за нею. Оце бу­ло жит­тя, яко­го ба­жа­ла Зо­ся, про яке во­на ко­лись ма­ри­ла вкупі з сест­ра­ми, яко­го потрібно бу­ло для її ве­се­лої, гу­ля­чої вдачі!

Вечори з тан­ця­ми йшли за ве­чо­ра­ми. По­пе­ре­ду Зо­ся од­мов­ля­лась тим, що їм тре­ба знай­ти же­нихів для сес­тер. Од­на­че же­ни­хи не трап­ля­лись, і не­за­ба­ром два на­чальни­ки Яки­мові, удівці, заб­ра­ли їх до се­бе за ха­зяй­ок. А па­ничі все наліта­ли ве­чо­ра­ми, а збірня й танці все не пе­рес­та­ва­ли.