Пригоди Гекльберрі Фінна

– Здоров! Звідкіля це ти узявся?
– Потім, немов зрадівши, додав: - А пліт де? Чи ти його добре заховав?

Я сказав:

– Я й сам хотів, ваша світлість, у вас про те запитати.

Він раптом нахмурився та й каже:

– Цебто як, чому саме в мене?

– Ну, - пояснив я йому, - оце вчора, як побачив я короля в тому шинкові, то подумав собі, що хильнув він таки добряче: мабуть, мине кілька годин, поки він протверезиться і нам пощастить затягти його на пліт додому; тоді пішов я по місту тинятися, аби якось згаяти час. Якийсь чоловік запропонував мені десять центів, щоб я допоміг йому на той берег човном перепливти та барана назад перевезти, і я, звісно, погодився; а як почали ми того барана до човна тягти, чоловік дав мені мотузку потримати, а сам став підпихати барана ззаду; однак самому мені було несила його втримати, він вирвався та навтікача, ми кинулися за ним навздогін. Собаки в того чоловіка не було, тож довелося ганятися за бараном по берегу, аж поки він вибився з сил. Впіймали ми його, коли вже стемніло. Ну, тоді я перевіз їх та й подався до плоту. Добрався до схованки й побачив, що плоту нема; я відразу й подумав: «Еге, мабуть, вони в якусь халепу вскочили і мусили втікати; видно, й негра мого прихопили! А він же у мене однісінький на цілім світі, і я залишився тепер сам на чужині, і нічого більше в мене немає, і заробити я теж нічого не можу»; сів я собі та й заплакав. Ніч переспав у лісі. Куди ж пліт подівся? А Джім? Де мій бідолашний Джім?

– Чорт його знає, де він... тобто пліт... Цей старий дурень продав дещо й одержав сорок доларів, а коли ми знайшли його в шинку, в нього вже вициганили всі гроші, крім тих, що він устиг витратити на горілку; а коли я поночі приволік його до схованки й ми побачили, що плоту нема, то так і вирішили: «Цей малий мерзотник украв нашого плота, кинув нас отут напризволяще й утік, попливши ген за течією».

– Та чи ж міг я кинути напризволяще мого негра? Єдиного в цілім світі мого негра, єдину мою власність?

– Ге, ми про те й не подумали. Бачиш, ми вже й самі привикли вважати його за нашого негра; та й не дивно - адже ми крутилися через нього весь час, як мухи в окропі. А коли ми побачили, що пліт зник і ми опинилися ні в сих ні в тих, то нічого ліпшого не лишалося нам, як іще раз спробувати щастя з «Королівським Неабищо». Відтоді я з порожніми кишенями й нипаю, а в горлянці мені так сухо, немов у порохівниці. Де ті десять центів? Давай-но їх сюди.

Грошей я мав чималенько, а тому віддав йому десять центів, але попросив купити за них щось поїсти й поділитися зі мною. Я сказав, що грошей більше не маю й ще від учора нічого не їв. Він промовчав. А тоді повернувся до мене та й питає:

– А як ти гадаєш, негр той може нас виказати? А то ми з нього шкуру злупимо!

– Як же він може виказати? Хіба ж він не втік?

– Та де там! Той старий телепень продав його і навіть зі мною не поділився, усе заграбастав, а гроші всі пропив.

– Він його продав?
– вигукнув я й заплакав.
– Як же це? Це ж мій негр, то й гроші мої! Де він? Віддайте мені мого негра!

– Не бачити тобі твого негра, де ми його зараз візьмемо, - кричи, хоч лусни! Слухай-но, а чи не збираєшся ти часом сам нас виказати? Хай мене чорти вхоплять, якщо я тобі хоч на гріш вірю. Гляди мені!

Він замовк, але я ніколи досі не бачив у нього такого лютого погляду. Все ще хлипаючи, я промимрив:

– І зовсім не хочу я нікого виказувати, та мені й не до того: я мушу шукати мого негра.

Це його, здавалося, спантеличило: стоїть на місці, щось собі міркує, чоло зморщив, а в руках пака об'яв на вітрі тріпочеться. Думав він, думав та й каже:

– Слухай-но, нам треба перебути тут три дні; Якщо ти обіцяєш, що ні ти, ні твій негр не викажете нас, я скажу тобі, де його знайти.

Я пообіцяв, і тоді він сказав:

– Фермера звати Сайлас Фел..
– і урвав мову. Розумієте, він зібрався сказати мені всю правду, а далі зупинився й почав знову щось розважати; слідкуючи за виразом його обличчя, я подумав, що він змінить свій намір.

Так воно й вийшло. Він усе одно не довіряв мені; йому тільки треба було днів на три вирядити мене з міста.

Він казав далі:

– Чоловіка, що купив його, звати Абрам Фостер - Абрам Дж. Фостер - і живе він у селі, за сорок миль звідси, по дорозі на Лафайєт.

– Гаразд, - відповів я.
– За три дні я доберуся туди. Опівдні й вирушу.

– Ні, рушай зараз; не гай часу і дорогою не патякай зайвого. Заціп язика та гайда звідси, тоді ми тобі нічого лихого не станемо робити. Зрозумів?

Цього мені й треба було, задля цього я й удав із себе невинне ягня. Я мусив розв'язати собі руки, щоб зробити те, що задумав.

– Ну, забирайся геть, - мовив він.
– І можеш казати містеру Фостерові все, що тобі заманеться. Може, тобі пощастить переконати його, що Джім твій негр, - деякі йолопи не вимагають документів; я чув, що тут, на Півдні, такі трапляються. А ще, коли ти скажеш йому, що об'ява та винагорода фальшиві, може, він і повірить, якщо поясниш, навіщо воно було потрібне. Ну, а тепер іди собі і мели Фостерові, що в голову стукне, але доки туди дійдеш, не смій і писнути.

На тому я й пішов нібито до Фостера. Я не озирався, а проте відчував, що герцог слідкує за мною. Та я знав, що йому те скоро набридне. Я прямував тією дорогою щось із милю, а тоді подався назад через ліс та й вийшов просто до садиби Фелпса. Я вважав, що ліпше буде мені відразу взятися до діла та попередити Джіма, щоб він мовчав, поки ці шахраї заберуться геть звідси. Не хотів я через тих негідників клопоту собі завдавати. Я вже надивився на них і надалі не бажав мати з ними діла.

Розділ XXXII

Коли я дочвалав до плантації, довкола було тихо, мов у неділю, стояла гаряча сонячна година; всі пішли в поле; в повітрі тихенько дзижчали й бриніли жучки та мухи, і так від того робилося тоскно на серці, немов навкруги усе повимирало; а коли ще й листя затріпоче під вітром, то аж моторошно стає, - здається, ніби то гомонять душі вже давно померлих, неначе вони про тебе говорять. Під таку пору й самому хочеться померти, аби лиш усе якнайшвидше скінчилося.

Маленька Фелпсова бавовняна плантація скидалася на всі інші, які рясно були розкидані навколо. Садиба, акрів зо два завбільшки, обгороджена жердинами; щоб легше було перелазити огорожу та щоб жінкам зручніше було сідати на коней, попід нею стоять кругляки з колоди, наче барила різної висоти; де-не-де у дворі росте миршава трава, але більше голих, витоптаних пролисин, схожих на старий капелюх із витертим ворсом; для білих - великий на дві половини будинок із протесаних балок, щілини між них замазані глиною чи вапном, а зверху побілені, хоча, видно, вже давненько; кухня, складена з непротесаних колод, сполучається з домом критою галереєю; за кухнею - дерев'яна коптильня; за нею стоять у ряд три маленькі рублені хатини для негрів; в кінці двору - ще одна маленька халупа, а по другий бік огорожі розмістилися господарські будівлі; біля халупи - купа попелу та великий казан на мило; біля кухонних дверей - лавка, на ній відро з водою та тиковка; тут же збоку спить на сонці собака; далі - ще собаки; в кутку двору троє крислатих дерев; попід огорожею - кілька кущів порічок та аґрусу, за огорожею - садок та баштан; а далі - плантації бавовни, а за плантаціями - ліс.

Я обійшов кругом і переступив у двір через перелаз біля купи попелу й відразу попрямував до кухні. Пройшов кілька кроків і почув жалібне гудіння прядки, воно то голоснішало, то завмирало; в ту мить я справді хотів би вмерти - немає в світі тужливішого звуку, як гудіння прядки.

Я йшов просто так, навмання, навіть не придумав ніякого виправдання; я звірився на бога: він підкаже мені потрібні слова; я вже пересвідчився: коли сам не заважав богові, він завжди підказував мені потрібну відповідь.

Тільки пройшов я півдороги до кухні, бачу - спочатку один собака, потім другий почав прокидатися й простувати мені назустріч; я, звісно, зупинився й дивлюсь на них. Як почали ж вони всі разом на мене гавкати! Не минуло й чверті хвилини, як опинився я серед собак і стою, мов ступиця в колесі, а навкруг мене п'ятнадцятеро собак, як спиці того колеса, повитягували морди до мене, гарчать, гавкають, дзявкотять. І що далі, то все їх більшало: вони перестрибували через перелаз, вибігали з різних закутків, кидалися з усіх усюд.