Пригоди Гекльберрі Фінна

– Чому ти гадаєш, що не для собаки?

– А тому, що я помітив в одній мисці скибку кавуна.

– Ай справді, і я те помітив. Як же це я не збагнув, що собаки кавуна не їдять? Трапляється ж таке: і дивишся, а нічого не бачиш!

– Отже, негр відімкнув колодку, як заходив у халупу, і знову замкнув її, коли вийшов. А коли ми вставали з-за столу, він приніс дядькові ключа, - це той самий ключ, я певний. Кавун означає, що там людина, колодка означає, що там сидить ув'язнений. Навряд щоб на маленькій плантації, де ще й до того хазяї такі добрі та милі, сиділо б аж двоє під замком. Там сидить Джім. Чудово! Я дуже радий, що нам пощастило його знайти, як то й личить справжнім детективам; щодо мене, то будь-який інший спосіб ламаного шеляга не вартий. А тепер ти покрути мозком та придумай план, як викрасти Джіма, і я теж помізкую, може, щось надумаю; а тоді порівняємо обидва способи та й виберемо, котрий буде кращий.

Ну ж і голова в цього Тома Сойєра - мудрий, як ніхто! Коли б Томова голова та на мої в'язи, я б не віддав її нізащо, хоч би з мене робили герцога, капітана пароплава, чи клоуна в цирку, чи ще там яку видатну особу. Я також надумав дещо, але наперед знав, хто запропонує справжній план. Невдовзі Том запитав:

– Готово?

– Готово, - кажу.

– Добре, ну розповідай.

– Мій план такий, - кажу.
– Спочатку треба впевнитися, чи в тій халупі справді Джім сидить, чи хтось інший. Далі треба завтра вночі підготувати затопленого човна і пригнати плота з острівця до нашого берега. А тоді першої ж темної ночі мусимо витягти ключа із кишені в старого, коли той спатиме, й тікати звідси плотом разом із Джімом річкою наниз; вдень будемо ховатися, а пливти по ночах, як то ми з Джімом раніше робили. Ну, як?

– Як? Можна й так, чого ж? Це найпростіше. Та тільки нема в тому ніякої вигадки. Ну, що ж то за план, коли в ньому немає небезпеки? Та тут упорається й немовля! Ні тобі розголосу, ні тобі слави! Як після якоїсь нікчемної крадіжки на миловарні.

Я мовчав, бо ні на що інше й не сподівався; я вже наперед знав, що коли Том Сойєр вимудрує план, то вже й комар носа не підточить.

Але ж то був і план! Я зразу зрозумів, що він разів у п'ятнадцять кращий, ніж мій. За будь-чиїм планом ми врешті звільнимо Джіма, але за його планом буде більше перцю, та ще й нас можуть на смерть торохнути! Це мені припало до вподоби, ми вирішили так і зробити. Не розповідатиму зараз, у чому саме той Томів план полягав, бо ж я знав наперед, що можуть бути ще всілякі зміни. Я знав, що Том іще переінакшуватиме його на кожному кроці, коли випаде нагода вимудрувати якусь нову гостру небезпеку, що її цікаво було б подолати. Він так і робив.

Але одне було добре - це те, що Том Сойєр щиро заповзявся допомагати мені викрасти негра з неволі. Саме цього ніяк не міг я збагнути. Як це сталося? Адже ж Том хлопець порядний і добре вихований; дбає про власну добру славу; і родичі його теж, мабуть, не хотіли б сорому набратись; він хлопець з головою, не якась там довбешка, не лоботряс якийсь, не негідник; і раптом - маєш! Гордість, справедливість та самолюбство аж ніяк не втримують його від участі в такій справі, яка обов'язково вкриє ганьбою його самого і всю його родину, знеславить на цілий світ. Я не міг цього збагнути. Це було просто непристойно! І я знав, що мушу йому це розтлумачити, я ж таки йому щирий друг! Хай зараз же відмовиться від цього небезпечного заміру, щоб не накоїв собі лиха. Тільки-но я розтулив рота й почав був говорити, як він одразу ж перебив мене:

– Невже ти думаєш, що я не знаю, чого хочу? Помічав ти щось таке за мною?

– Та ні...

– Хіба ж я не казав, що допоможу тобі викрасти цього негра?

– Казав.

– Ну, то й гаразд.

Більше він нічого не сказав, промовчав і я. Та й потреби не було говорити: вже коли він що обіцяв, то безпремінно виконає свою обіцянку. Тільки я ніяк не міг зрозуміти, якого йому дідька микатись у це непевне діло; одначе я не переконував його й навіть мови про те не заводив. Сам пнеться в халепу, то що я можу вдіяти!

Коли ми вернулися додому, в цілому домі було темно й тихо; тоді ми, не марнуючи часу, пішли оглянути халупу, що біля купи попелу. Ми обійшли все подвір'я, щоб перевірити, як будуть поводитись собаки. Вони нас упізнали, тож і гавкали не більше, ніж звичайно гавкають сільські собаки, почувши вночі перехожих. Ми підійшли до халупки, оглянули її спереду й з обох боків; з одного боку, з північного, якого я ще не бачив, - знайшли ми в стіні квадратне віконце, досить високо від землі, забите міцною дошкою. Я сказав:

– Ну й добре! Джім зовсім вільно пролізе крізь цю діру, треба тільки дошку відірвати.

Том не погодився:

– Це надто просто, як у кісточки грати, і легко, як з уроків тікати. Я сподіваюся, Геку Фінне, що нам пощастить вимудрувати щось складніше.

– Ну, гаразд, - кажу я.
– А якщо випиляти шмат стіни, як я зробив того разу, коли мене вбили?

– О, це вже ближче до діла!
– зрадів він.
– Тут уже є щось таємниче, та й важкенько, мабуть, із тим упоратись, а взагалі добре, - каже, - проте думаю, що ми вигадаємо щось складніше, аби довше поморочитися. Нема куди поспішати. Давай-но добре роздивимось.

Поміж халупою та огорожею, із заднього боку, була невеличка дощана комірчина, що сягала до дашка. Вона була така ж довга, як і халупа, тільки вужча - футів із шість завширшки. Двері - з південного боку, замкнені на колодку. Том пішов до того казана, що мило варити, понишпорив там навколо й приніс залізяку, що нею казанову покришку підіймають; він використав ту залізяку як підойму та й висмикнув одну скобу. Ланцюг упав, ми відчинили двері, ввійшли досередини, запалили сірника й побачили, що комірчину прибудовано до халупи, а дверей між ними нема; і підлоги також нема, і взагалі там нічого путящого нема, - самі лише заіржавілі копаниці, заступи, кайла та поламаний плуг зберігаються. Сірник догорів і ми вийшли звідтіль, встромивши скобу назад, тож на око двері неначе й не відчинялися. Том аж нетямився з радощів. Він сказав:

– Ну, тепер у нас усе як по маслу піде. Ми зробимо тут підкоп для Джіма. Це триватиме щонайменше тиждень!

Після всього подалися ми нарешті до хати; я ввійшов крізь задні двері - там вони не замикалися, треба було лиш за шкіряний ремінець сіпнути; але Томові Сойеру бракувало в тому таємничості, він мусив обов'язково по громовідводові видряпатись. Аж тричі долазив він до половини й щоразу зривався та з'їжджав додолу, а наостанку трохи не провалив собі голови і вже хотів був від того небезпечного способу відмовитись. Проте, перепочивши трохи, вирішив спробувати щастя вчетверте і таки видерся нагору.

Другого дня схопилися ми вдосвіта та гайда до негритянських хатин, щоб приручити собак і подружитися з тим негром, що годував Джіма, - якщо був справді Джім той, кому носили їжу. Негри саме поснідали й лагодилися йти у поле, а Джімів негр накладав в олов'яну миску хліба, м'яса та ще там якоїсь їжі, і в той час, як усі інші вирушали на роботу, з дому йому надіслали ключа.

Обличчя в цього негра здавалося добродушним, але придуркуватим, а волосся було поперев'язувано нитками в невеличкі жмутики - щоб віднаджувати відьом. Він запевняв, ніби відьми щоночі страшенно допікають йому: якусь ману насилають на нього, і тоді вчуваються йому якісь чудернацькі слова й звуки. Казав, що ніколи досі йому не траплялося, щоб ота погань так довго його мордувала.

Він так захопився, розповідаючи про свої злигодні, що зовсім забув про те, що мав якусь роботу. Том і питає:

– А кому то ти несеш оцю їжу? Собакам?

Негр усміхнувся, і та усмішка розпливлася по всьому його обличчю, наче кола по калюжі, коли кинути в неї цеглину.

– Еге ж, містере Сіде, собаці, - відказав він.
– Ох, і ловкий же песик! Чи не хочете глянути на нього?

– Хочу.

Я штурхонув Тома й прошепотів:

– Ти що, збираєшся йти до нього серед білого дня? Адже ж за планом того не мало бути.