Пригоди на Шостому континенті

Джорджо пірнув і влаштувався біля щілини в підводній скелі. Підходжу до коралів, обертаюся, щоб перевірити, чи все як слід, і бачу, що на дні лежить тільки кіноапарат, а Джорджо немає. Шукаю його очима і помічаю, що він ракетою летить на поверхню. Піднімаюсь услід за ним, щоб довідатись, в чому справа.

— Мурена! Здоровенна мурена майнула в мене перед самісіньким носом!

— Де?

— Отам, унизу, де я лагодився знімати. Вона висунула голову з ущелини.

Я кидаюсь у розвідку, поки Джорджо заряджає рушницю. Справді, велетенська мурена. Голова її стирчить з щілини, злегка похитуючись, підступні очиці вп'ялися в моє обличчя, паща хижо розкривається й закривається. Легко уявити собі переляк Джорджо, коли він зненацька побачив перед собою таку потвору. Та ось він вже повернувся, тримаючи в руках рушницю. Стріляти треба обов'язково вдало: якщо легко поранити мурену, це скінчиться погано для мисливця.

Постріл блискучий! Сталевий спис уп'явся мурені трохи позаду голови, і риба негайно ховається в норі. Кинувши рушницю, Джорджо вхопився за кінець списа, вперся широко розставленими ногами в дно і тягне її догори, пропускаючи спис у себе між колінами. Але сталося щось неймовірне… Джорджо напружує усю свою чималу силу, але не тільки не може витягти мурену, а навпаки, мурена поволі втягує списа в нору і примушує Джорджо згинатися нижче й нижче. Я весь час знімаю на плівку цю унікальну сцену, а потім кидаю кіноапарат і ледве встигаю вхопити спис за самий кінчик, Що залишився ще зверху. Тепер ми тягнемо вдвох з Джорджо. Здається, ось-ось мурена буде нашою. Подвоюємо зусилля, ще трохи! Раптом — трісь, і ми поточилися назад: загартований сталевий гарпун з вістрям хитромудрої конструкції переламався.

Виринаємо на поверхню й засапані кидаємось горілиць на дно човна, хай їм трясця, тим муренам! На біса вони нам здалися!

Деякий час лежимо нерухомо, підставивши обличчя сонячному променю. П'ять, десять хвилин… може, півгодини пройшло, хто знає! Раптом лунає нелюдський крик. Галасує Цекка.

— Сюди, швидше сюди! Човен! Човен давай! Я підстрелив колосальну мурену! Та хутчіш повертайтесь!

Ми щодуху веслуємо до місця, де вода скажено вирує, неначе хтось довжелезним нагаєм хльостає по ній, а на поверхню раз у раз виринає то голова, то рука Цекки. За кілька хвилин у човен разом з ним плюхається величезна мурена, підбита вдалим пострілом. Як ми переконалися згодом, вона важила близько тринадцяти кілограмів.

Ми з Джорджо захоплено розповідаємо про нашу зустріч з такою ж гадиною, а нам ніхто не йме віри! Раптом нам обом закрадається в душу підозра. Коли Цекка добиває мурену ножем, ми, як по команді, кидаємось, щоб оглянути її… Так і є — у рибини з шиї стирчить уламок нашого гарпуна!

— Ти диви! Звідкіля узявся гарпун? — дивується простодушний Цекка, спантеличено оглядаючи уламок.

— А звідтіля! — відповідає Джорджо і подає йому наш обламаний гарпун.

Ми негайно фотографуємо чудову мурену, — спільну здобич аж трьох мисливців.

Пізніше ми набули чималого досвіду полювання на мурен. Виявляється, все дуже просто. Зовсім непотрібні здебільшого марні намагання витягти поранену мурену з нори за кінець гарпуна. Цим викликається шалений опір рибини (адже, ми маємо справу з могутнім створінням, сили якого в смертельну хвилину значно зростають). Треба дати їй спокій. Поранена мурена стікає кров'ю і швидко знесилюється в запеклій боротьбі з гарпуном, бо вона саме його вважає своїм ворогом і за всяку ціну намагається вбити, звиваючись та кусаючи його.

Треба через деякий час повернутися до нори 1 спокійно, без боротьби підняти мурену на поверхню.

Дахлак Кебір, 9 лютого

Діссей залишається за кормою, а ми прямуємо до найбільшого острова архіпелагу, до Дахлак Кебіру, або «Великого Дахлаку». Він приблизно вдвоє менший від Корсіки.

Три години ходу, і обрій перекреслила довга червонувато-коричнева смуга — береги нашого острова.

«Форміка» кидає якір у широкій протоці. Острів цей вулканічного походження. Ще й досі не стерлися тут сліди розбурханої вогняної стихії. Береги протоки розмила вода, величезні чорнуваті і червонуваті брили нависають над морем. На тому рівні, куди досягають хвилі прибою, берег глибоко підмило, і він нагадує велетенську терасу. Колись, як люди прилетять на Марс і попливуть його знаменитими каналами, їхня подорож, можливо, нагадуватиме нашу.

Ввечері сідаємо на джип і вирушаємо оглядати околиці. Часто зупиняємося в злиденних селах, де нас зустрічають з неодмінною арабською гостинністю, від якої ми зазнаємо чимало неприємностей. Досить сказати, що кожному з нас доводилося випивати одну за одною дві-три чашки кави, дві-три чашки чаю та з'їдати яйце. Щодо яєць, то тут ще так-сяк можна примиритися, але чай і кава! Замість очікуваного аромату в ніздрі б'є нестерпний запах смаженого м'яса. Спочатку нас охоплює легкий переляк, який до вечора перетворюється на відчай, а безжалісний Мазіно пророкує, що нас обов'язково почастують ще свіжим верблюдячим молоком…

На щастя, його пророкування не здійснюється. Частуючи нас, господарі заводять свої звичайні розповіді, в яких головну роль відіграють акули.

ЛЕГЕНДИ ПРО АКУЛ

Першим почав розповідати молодий данкалець. Від нього ми почули історію про велетенську акулу, яка жила всередині потопленого корабля.

— Трюм його був набитий скринями, повними срібних талярів. Удень місце, де затонув корабель, охороняв вартовий у човні, тому ловці перлин таємно пірнали на розшуки скарбів уночі. Та акула пожирала всіх і день у день ставала все більшою. Через два роки вона перетворилася на велетенське страховисько. Якось вона проковтнула прекрасного юнака, найвідважнішого на острові ловця перлин. Батько юнака, хоч був уже старий і тяжко хворий, присягнувся помститися за синову смерть. Він насадив на великий сталевий гак цілу козу і поплив на своєму урі в море. Акула зразу ж схопила приманку і почала так шалено пручатися, що підняла справжню хмару рожевої піни. Двобій тривав багато годин, але урі не перевернувся, і старий витримав божевільний опір. Поступово акула слабішала, і аж на світанку виплила на поверхню білим черевом догори. Усе село висипало тоді на берег. Старий підплив до натовпу, тягнучи за собою семиметрову акулу.

На наших обличчях, мабуть, відбивається недовір'я, бо молодий данкалець додає:

— Ось зачекайте трохи, побачите на власні очі! — і виходить з халупи. Чекаючи на нього, ми наслухались ще багато історій про велетенських акул-людожерів, які то відгризали рибалкам руки та ноги, а то й зовсім позбавляли їх життя.

Відчиняються двері, і заходить молодий данкалець. Він несе дві величезні щелепи.

— Ось голова тієї акули, — каже він і кладе свою ношу на підлогу перед нами.

Голова велетенської акули, яку переміг старий рибалка… Виходить, що це чиста правда! Ми обмацуємо і розкриваємо щелепи. На кожній три ряди зубів, трохи зігнутих, з нерівними краями. Найдовші досягають п'яти сантиметрів… Від такого видовиська стає моторошно. Відірвавши очі від акулячих щелеп, зустрічаємо переможно-задоволений погляд юнака.

— Бачили? — питає молоди данкалець. — Тепер вірите?

Так, тепер віримо. Баск'єрі каже, що по щелепах можна визначити розміри риби: вага — п'ять-шість центнерів, довжина — близько семи метрів. Це тигрова акула — небезпечний хижак.

«Тигри», як розповідають місцеві рибалки, мають чудовий зір і цим відрізняються від інших, акул, які через свою короткозорість покладаються виключно на слух. Плаваючи під самою поверхнею з виставленими з води очима, тигрова акула помічає невеличке урі на відстані трьох миль. Побачивши човен, хижачка бере потрібний напрямок, поступово збільшує швидкість і з розгону налітає на посудину, перевертає її страшним хвостом, і рибалка, не встигши отямитись, потрапляє до неї в пащу.

Після розповідей про акул ми заводимо розмову про життя на острові, про сільське господарство та рибальство. Вайлаті звертає увагу на охлялих корів, що, мов примари, сновигають поміж злиденних хиж. Господарі скаржаться на бідну рослинність Дахлаку та нестачу кормів для худоби. Один з місцевих жителів втручається в розмову і розповідає, що >він збирає і сушить викинуті морем водорості, запасаючи таким чином корм корові. Ця розповідь знов навертає мене на давню думку про використання багатющої флори морського дна. Якби була можливість збирати деякі види водоростей на силос, нужденне населення посушливих приморських областей могло б перетворити глибини моря на джерело свого добробуту. Хто зараз скаже, скільки напівмертвих островів перетворилося б тоді на квітучі плантації!