Пригоди на Шостому континенті

КРОПИВНІ КОРАЛИ

До речі про подряпини (в зв'язку з листами з Італії)… Наші численні друзі заздрять нам і щиро непокояться за нашу долю. Але вони навіть уявити собі не можуть, скільки нам доводиться терпіти через різні дрібниці, перед якими зустрічі з акулами здаються дитячими забавами. Там порізався, там обпікся, подряпався або здер шкіру.

Тільки доторкнешся злегка до мадрепорового чи коралового поліпа, зачепиш ногою водорості або вдаришся спиною об який-небудь виступ — одразу ж з'являються глибокі й болючі ранки. Їх роз'ятрює солона вода, вони сильно запалюються, гнояться і загоюються дуже довго. Вночі ці проклятущі подряпини (і задушлива спека) не дають нам спати.

Важко уявити собі, до чого боляче жалять кропивні корали та медузи. І ті й другі мають жалкі клітинки. Коли доторкнутися до такого корала або медузи, вони пускають їх у хід, і це викликає дуже неприємне подразнення шкіри.

Порізи, подряпини, опіки… «Форміка» тихо гойдається на хвилях між островами Нокра та Дахлак Кебір, а ми полягали в холодку і з усіх сил намагаємося заснути.

Завтра — знову до роботи.

Нокра, 18 лютого

Втретє зустрічаємося з велетенським багатоколючником!

Цього разу настала черга Джорджо. Дія відбувається десь близько четвертої години дня в протоці Нокра. Сильна течія притискає нас до берега, де є кілька затишних бухточок.

ПРИГОДА В ПРОТОЦІ

Понад самим дном, посеред протоки, де течія не така сильна, пливе Джорджо з респіратором. Тримаючи «Роллейфлекс» напоготові, він шукає об'єкт для зйомки. Довго не може знайти що-небудь цікаве. Йому набридло нишпорити понад дном, і він зупиняється, оглядаючись навколо себе. Балони повітряного респіратора, якими ми вже не раз користувалися на такій глибині, напівпорожні.

Джорджо розчаровано повертає назад, коли раптом з'являється велетенська тінь. Вона наближається, і вже добре видно, що це багатоколючник!

Величезний багатоколючник! Таких ловили Вайлаті, Букер та Цекка. Джорджо зупиняється, розмірковуючи, чи варто плисти назустріч рибині. Та вона переймає ініціативу і сама прямує до водолаза.

Джорджо спокійно залишається на місці й цілиться в неї фотоапаратом. Велетенська голова, широчезний рот, двоє скляних очей… Риби-лоцмани, а їх більше десятка, наче ескорт винищувачів біля бомбардувальника, супроводжують багатоколючника. Вони утворюють щось схоже на зірку навколо велетенської рибини, яка на глибині тридцяти метрів повагом наближається до людини. Одна риба-лоцман очолює процесію, пливучи перед самою пащею багатоколючника.

Джорджо клацає апаратом. Велетенська рибина у ту ж мить збільшує швидкість і летить просто на нього.

Людина, яка опинилася віч-на-віч з таким страховиськом на великій глибині, похапцем тікає на поверхню. Багатоколючник зменшує швидкість, підводить морду вгору, потім ще швидше кидається за втікачем.

На щастя, Джорджо не панікує і діє напрочуд розсудливо. Він зупиняється, повертає назад і пливе назустріч потворі, якнайенергійніше розмахуючи руками. Багатоколючник зупиняється спантеличений. А Джорджо невпинно наближається, ось він зовсім близько. Рибина описує широку лугу і поволі віддаляється.

Але на цьому пригода не кінчається. Треба добре наполохати рибу, щоб спокійно піднятися на поверхню. Та, як на гріх, в цю мить у балонах закінчується повітря. Джорджо висмоктує останні ковтки. Треба виринати.

Джорджо старанно працює ластами, намагаючись попередити можливі маневри рибини, але течія зносить його вбік, і він задихаючись виринає на поверхню далеко від нас.

Ми чуємо крики і бачимо, як стрімка течія несе його далі й далі. Мазіно і я кидаємось у воду і поспішаємо на допомогу.

Джорджо переживає кілька неприємних хвилин. Його вимучив підйом, вже непотрібні балони тягнуть на дно, і він боїться, щоб знизу раптом не виринув багатоколючник.

Одночасно з нами підпливає на човні Ідріс, який цього разу виявився напрочуд спритним.

Допомагаємо Джорджо сісти в човен, забираємося туди самі і по дорозі на «Форміку» першими слухаємо розповідь про пригоду.

Ентеара, 19 лютого

Наш острівець виблискує сліпучо-білими барвами і нагадує гірську снігову вершину. А насправді ніяких снігових гір та й взагалі гір тут немає, є величезні купи білого коралового піску. Опівдні у воді тридцять градусів тепла, а в повітрі — сорок два (з холодку). Сьогодні виконуємо заплановані роботи. Було кілька зустрічей з маленькими акулами, але головною подією дня стала зйомка рідкісних порід риб. Деяких ми вже зустрічали раніше, але більшість абсолютно невідомі нам.

РИБА-КЛЮЧ

Уявіть собі рибу, схожу на ромб, поставлений вертикально. У передньому куті міститься рот, що трохи нагадує хобот, зверху, над ним, справа і зліва — великі очі, булькаті й надзвичайно рухливі. Хвіст яскраво-жовтий, а тіло сіре в голубу смужку. Довжина тридцять сантиметрів, висота — близько двадцяти. Це риба-свиня. Вона належить до сімейства щетинозубів, яке об'єднує безліч видів. Риба-свиня цікава не тільки своєю формою, але й надзвичайною властивістю задкувати. Такого мені не доводилось бачити в жодної риби.

Коли ця чудернацька істота побачить щось підозріле, вона негайно ховається в нору, таку вузьку, що сама ледве залазить туди. Цілком зрозуміло, що повернутися у такій норі неможливо, і риба-свиня, коли їй потрібно вилізти, спокійнісінько дає… задній хід! І тільки залишивши свою схованку, починає рухатись нормально. Така її поведінка цілком доцільна, бо зброя, якою захищається риба-свиня, — це своєрідний цвях, що під час небезпеки настовбурчується на спині, вістрям назад. Форма риби — теж засіб захисту, її неможливо. витягти з нори, доки не натиснеш у певному місці на м'яз, який тримає цвях. Інакше цю рибину називають риба-ключ. Друга назва походить від того, що мисливець, вбивши рибину, може витягти її з нори тільки тоді, коли вдало поверне її. Ось чому ця істота живе у вузьких норах, звідки можна вилізти тільки задкуючи, завдяки чому ворог не може витягти її.

Та не тільки рибу-свиню (вона ж і риба-ключ) ми бачили сьогодні.

«ТРУБА», «НОСОРОГ», «КУЛЯ»

Ось з'явилася риба-труба, або риба-голка. В неї тоненьке, наче олівець, жовтувате тіло сантиметрів п'ятдесят завдовжки. Своїм витягнутим у вигляді трубки ротом вона нагадує один з джазових інструментів. З іншого боку пливе велетень на тридцять-сорок кілограмів. Це різновидність риби-папуги. Ми охрестили цю тварину «носорогом». Біля Діссею Букеру вдалося підстрелити одного такого «носорога», але, на жаль, мене тоді там не було. Шкіра цієї риби відрізняється темним забарвленням. Зуби, що нагадують дзьоб, споріднюють її з рибами-папугами. Ось цих велетнів уже четверо, вони урочисто маневрують біля коралового бар'єра на глибині п'ятнадцяти метрів, вишикувавшись у колону по одному. Їхній ватажок важить не менше п'ятдесяти кілограмів, а в довжину має цілий метр. За лідером впритул рухається інша риба, трохи менша, а за нею пливуть ще дві середнього розміру. «Носороги» надзвичайно полохливі риби і нікого не підпускають до себе. Але й тікаючи, вони не порушують військового строю.

У своїй книзі про Червоне море Кусто розповідає, що він бачив цих риб тільки здаля і, як не намагався, не зміг підкрастися ближче, щоб сфотографувати їх. У «носорогів» темні, навіть чорнуваті тіла, над очима гуля з білуватими вершечками. Через цю гулю ми й назвали їх «носорогами».

Наблизитись до них неможливо, а мені дуже хочеться сфотографувати їх, і я заздрю Букеру, якому вдалося підстрелити таку рибу. Зараз «носорогів» тільки чотири, але, кинувшись за ними слідом, ми зустрічаємо їх ще, мабуть, з сотню.