Пригоди на Шостому континенті

Наукова група бере проби. Вони надзвичайно цікаві. Ось планктонна сітка витягла малесеньких риб. Їхній кістяк та нутрощі наче загорнуті в нейлоновий дощовик, настільки прозоре в них тіло. Ми бачимо темних та світлих рачків і, нарешті, майже мікроскопічні живі організми, щось на зразок мальків та інфузорій. Цікаві знахідки Баск'єрі одразу розміщує в банках, наклеює ярлики, на котрих записано, де, коли, на якій глибині було взято пробу.

Раптом мирний спокій вечора порушує несподіване видіння: до світлого конусу стрілою летить акула. Ми вже звикли до них, бачили їх сотнями, але зараз крик подиву мимоволі вихоплюється з грудей — настільки ця акула велика та енергійна. Сьогоднішній випадок згодом, коли ми почнемо робити підсумки своїм спостереженням над акулами, дасть немало для обгрунтування наших теорій.

ГРІЗНІ ОСТАНКИ

Вранці, пливучи в каламутній воді на великій глибині недалеко від «Форміки», я раз у раз уважно придивляюся до кожної тіні і перевіряю, чи не відстав човен з Мазіно та Джорджо.

Вчорашня акула кожної хвилини примарою встає перед очима. Крім того, велика глибина та погана видимість не сприяють спокійному настрою.

Я шукаю останки буксирного пароплава, який ось уже близько дванадцяти років лежить тут під водою. Дуже цікаво подивитися на нього, зробити кілька фотографій, а може, й «накрутити» якусь сценку… Але ніяк не можна відшукати мертве судно. Мазіно, спираючись на розповідь накуди, намагається якнайточніше визначити місце, де затонув буксир. Та здається, що обчислення і вимірювання він робить лише для годиться.

Через півгодини ми, нарешті, знайшли те, що шукали. В мутній воді видно чорну масу, яка тягнеться вгору. Це, мабуть, димова труба. Джорджо також пірнає у воду, і ми спускаємося на дно. Світло поступово зникає, і відчуття тривоги посилюється. Пливемо вздовж борту судна, схожого на темний мур, дивимося вгору; проти світла на кормі маячить щось схоже на палубні надбудови. Проте це нічого не пояснює і не заспокоює нас, ми ніяк не можемо позбутися почуття небезпеки. Під кормою, яка пофарбована в біле, — напис «Панарія». Поки Джорджо робить ще один знімок, я обминаю гвинт, і швидше на поверхню! Море сьогодні таке, що від нього можна чекати чого завгодно. Краще повернутися на сушу та докладніше розпитати накуду про останки кораблів, похованих на дні Губбет Мус Нефіту.

Останки… Їх чимало спочивало в цій затоці. В кожного корабля, уламки якого лежать на морському дні, був свій драматичний день, схожий на той, який видався тут дванадцять років тому.

МЕРТВІ СУДНА ТА ІСТОРІЯ ЇХ ЗАГИБЕЛІ

1941 рік. Сьоме квітня. Посеред Губбет Мус Нефіту йдуть на дно судна, понівечені вибухами та ненажерливим полум'ям сотень тисяч тонн нафти. Закінчується одна з останніх сторінок трагічної історії італійських кораблів у Червоному морі. Коли спалахнула війна, вони опинилися в пастці. Вночі тишу над затокою порушило гудіння бомбардувальників, і зразу ж після цього пролунав оглушливий вибух на смертельно пораненому

«Мадзіні», в трюмі якого були міни. Ще одна влучна бомба, і, мов смолоскип, запалав «Прометей». На протязі двох днів клекоче полум'я, освітлюючи загибель інших кораблів, пущених на дно своїми ж командами. Поволі занурюються в пучину «Уранія», «Боттечо», «Сауро», «Тріполітанія» та багато морських буксирів (серед них і «Панарія», яку ми щойно відвідали).

Накуді добре відомі всі подробиці трагічної події, бо він в той час був на службі в італійського морського командування в Ерітреї. Він продовжує свою розповідь і показує на дві білі щогли «Сауро», верхівки яких стирчать з води, та на поточений іржею корпус «Уранії». Це все, що залишилось на поверхні від флотилії, яка лежить тепер на дні Губбету.

Нас непереможно тягне познайомитися з мертвими кораблями Червоного моря, побувати на одному з них, щоб подивитися на нього востаннє. Палубні надбудови «Уранії» та «Сауро» наче закликають нас скористатися слушним випадком.

Нарешті планктонна хмара зникає з вод Губбету, і ми перетинаємо бухту.

ЗАЛІЗНИЙ ОСТРІВ

Раптом замовкає неприємне дзижчання за бортом, і все навкруги заливає безмежна тиша.

Над водою стирчить половина корми «Уранії». Решта корпусу лежить на похилому дні, яке спускається в напрямку центра затоки і зникає в глибині. Корабель перевернувся на бік, і половина металевих перил на кормі використовується рибами, а друга половина служить сідалом білосніжній чаплі з довгою шиєю. Вона негостинно зустрічає нас: голосно кричить, піднімається в повітря і летить геть. Її крики порушують глибоку тишу.

Ми пришвартовуємо свій маленький човник у затінку біля керма, яке стирчить над водою разом з обгризеним гвинтом. Лопатей на ньому вже немає, і лише вал, наче гармата, цілиться в біле від спеки небо Дахлаку.

Букер, Джанні Рогі, Джорджо, Енца та я, надівши респіратори, по черзі занурюємося у воду…

Підводні мисливці, вештаючись по морському дну, не раз оглядали останки кораблів у інших місцях. Вздовж берегів Середземного моря неважко знайти такі об'єкти для досліджень. Я сам їх бачив та знімав двічі: перший раз в Сардінії (біля Капо-Карбоиара) і вдруге біля острова Понца. І тепер сподіваюсь побачити цілком знайому картину: корабель, похований на дні морському разом з таємницями тіней, що населяють його з куточками, до яких зовсім неможливо добратися, палубними надбудовами, обліпленими м'якими зеленуватими водоростями, схожими на мох, поодинокими переляканими рибками. Картина говорить сама за себе: тут смерть, тут вічне мовчання.

Але тут, на дні Губбету, з самого початку — поки ми проходимо перші десять, п'ятнадцять метрів вздовж рештків судна, — перед нами постає зовсім не така картина. Саме слово «смерть» в тропічному морі — нісенітниця. Навкруги панує життя — тисячі барв, мільйони живих істот.

Частина «Уранії», яка лежить під водою, зовсім не схожа на ті мертві кораблі, які я бачив на дні моря або в кіно. Тисячі й тисячі риб живуть навколо «Уранії» і в ній самій. Строкаті риби-папуги, фантастичні риби-арбалети, сріблясті вусаті трахіноти, макрелі, схожі на веретена, швидкі, як блискавка, барракуди — он скільки життєрадісних пасажирів на «Уранії»! Саме судно теж має святковий вигляд — на ньому розкішний плащ з маленьких коралів, губок, мадрепор, морських їжаків, устриць. Хіба ж можна назвати мертвими останками те, що міниться і виграє веселкою — жовтим, зеленим, червоним, білим, ораижовим, фіолетовим кольорами. Все навкруги буяє розкішним, соковитим життям.

«Уранія», важко поранена вибухом, спочатку затонула, потім прибралася, наче до свята, і тепер вона схожа на судно, яке, заходячи в порт після тривалого плавання, заквітчалося строкатими прапорцями від машинного відділення до службової палуби, від кают першого класу до велетенського димаря.

ПО ТОЙ БІК ГІЛЬЙОТИНИ

Кіль «Уранії» обшитий великими листами заліза. Під час катастрофи їх зірвало з місця, потім потравила морська сіль, і тепер вони, наче зябра велетенського підводного страховиська, повільно рухаються в такт прибою, і здається, що страховисько дихає. Щоб пробратися всередину «Уранії», треба до єдиного сантиметра і до секунди розрахувати рух цих листів. При кожному подиху утворюється отвір між залізом та піщаним дном. Треба швидко проскочити у цей отвір. Складається таке враження, ніби тобі треба плазувати під великими дверима, що відчиняються уверх. Нижній край дверей дуже гострий і, опустившись зненацька, вони можуть дуже просто виконати роль гільйотини.

Ми вже всередині. В салонах, коридорах, у каютах, кубриках тіні та світло грають у піжмурки. Старі шви розійшлися, тоненькі списи сонячного проміння пробиваються крізь щілини і розрізують товщу води. Ми долаємо таємничі чорні провалля, щоб дізнатися, що чекає нас на тому боці. Глибока тиша панує навкруги, тільки булькотіння автореспіраторів супроводжує нас. Крізь далекі люки на трапи, трубопроводи, котли машинного відділення примхливо-неправильними квадратами падає світло.

Перед нами виникає чорна, німа стіна. Посередині — відкритий ілюмінатор, в його отворі переливається зеленим вода. Раптом в ньому з'являється примара: маска, від якої стирчать у різні боки трубки з клапанами; широко розкриті очі старанно силкуються побачити щось у пітьмі. Це Джорджо, він оглядає сусідній салон.