Пригоди Румцайса

— Шкодить чи не шкодить — мені байдуже! — відрубав мельник, як сокирою, і мерщій побіг до озера, щоб знову підняти заставку на чотири кілочки.

— А ти питався Волшовечека? — крикнув навздогін йому Румцайс.

Мельник не відповів. Тільки показав рукою, щоб Румцайс облишив оті свої лісові повчання.

Тим часом, як мельник біг до лісового озера, Румцайс розглянувся у млині і побачив, що підлогу хтось ніби покропив водою. Мокра доріжка вела сходами вниз, до борошняних засіків під жорнами.

— Є там хто внизу? — крикнув Румцайс.

Ніхто не відповів.

Румцайс опустився сходами і почав простукувати засіки.

Перший озвався глухо: був повний намеленого борошна. Та коли Румцайс підняв ляду на другому, він побачив: на голому дні щось лежить. То був шматок тіста, але воно дихало, немов бродило.

— Дуже мені дивно, щоб отут тримали тісто! — промовив Румцайс.

Він устромив у тісто мізинець, і за нього враз щось ухопилося.

— Пусти, Волшовечеку, це я, — спокійно сказав Румцайс і зробив у тісті маленьке віконечко, щоб водяник міг визирнути. Питати нічого не треба було. Волшовечек одразу розповів:

— Це все мельник! Заманулося йому більше води на колесо, а я не дав. Тоді виманив він мене на сухе місце, упіймав личаною мотузкою і взяв води, скільки схотів. А потім кинув мене сюди, у засік. Тепер має собі на млинці, а я тут пропадаю!

Та на цих словах ляда над головами в них бухнула, і на неї впав важкий засув. Це зробив мельник, який повернувся від лісового озера.

— Тепер ви у мене там обидва. І води в мене завжди буде стільки, скільки я схочу!

Румцайс подивився вгору, подивився вниз і спокійно промовив:

— Було б шкода, мельнику, якби я тобі розвалив млина силою. Краще я у тебе посиджу.

Мельник приладнав іще замок на ляду і, заспокоєний, пішов собі. Та тільки-но прорипіли його кроки по сходах нагору, кивнув Румцайс Волшовечеку і сказав:

— Спершу я, а потім ти.

І він постукав п'ятою, але не міцно, як трамбовкою, а так, ніби вистукав якийсь знак.

Коли минуло вже шість хвилин, а Румцайс не повертався, мовила Манка Ціпісекові:

— Ану біжи та поглянь обережненько на заставки біля озера.

Біля заставок нікого не було, але по озеру пробігали хвилі.

Ціпісек придивився і прочитав на воді розбійницьке повідомлення: «Ціпісеку, витягни заставку на десять кілочків. Але гляди мені — тільки на хвилинку!»

Ціпісек так і зробив. З озера в ту ж мить ринула хвиля — здорова, наче хата. І побігла просто до нижнього млина. Ціпісеку оббризкало п'яти водою, і він ледве встиг одскочити.

Добігши до млина, хвиля розбилася об ґанок, облизала все навкруги своїм язиком, і трішки води увірвалося вниз, до комірки з борошняними засіками.

— Ну, тепер твоя черга, — мовив Румцайс водяникові Волшовечеку.

Для водяника тепер усе було просто. Він умочив пальці в воду і зробив ними кілька дивних рухів. Замок сам відімкнувся, засув спав, і вони опинились надворі.

Тут уже Волшовечек міг порядкувати водою, як хотів. Пустив він усю її на млинове колесо. І колесо закрутилось так стрімко, що аж вигоріло у втулках.

— Хотів ти багацько води, от і дістав, — сказав Волшовечек мельникові.

А мельник стояв там і бив шапкою об землю, бідкаючись, що його млин мало не згорів од води.

Відніс Румцайс Волшовечека до лісового озера й кинув у воду. Водяник скликав до себе коропів, ті пооб'їдали з нього тісто, і він знову став такий, як і був.

Потім Румцайс витер долоні об штани, узяв Ціпісека за руку і п'ятою вистукав Манці сигнал, що вони вже йдуть додому.

14. Як Румцайс рятував Волшовечека

Ішов Румцайс понад лісовим озером. На мілинці під берегом сидів водяник Волшовечек і позирав, як вітер ворушить кущі лепехи.

— Це мені, Румцайсе, не подобається, — мовив він. — Коли лепеха ріже листям воду, завжди трапляється якась неприємність.

Румцайс, тримаючись за кущі, одразу ж спустився до прибережної трави.

— Якщо хочеш, я тобі тут посторожую.

Але Волшовечек відповів, що водяникам не годиться доручати комусь свої справи.

Румцайс підвівся з трави і пішов собі далі лісом. Був він уже десь на півдорозі, коли зустрів трьох знайомих їчинців.

Попереду сунув їчинський пивовар Куле. Гладкий був, як казан, і куди ступав, там аж земля двигтіла. В руці Куле ніс вершу з гострим плетеним кінцем.

За пивоваром вистрибував Шпанігель, що тримав на ринковому майдані крамницю з сукнами та іншим крамом. Через плече він ніс дерев'яну лопату.

Останнім дибуляв Коритко — пономар із церкви святого Якуба. Він не ніс нічого, але весь пропах ладаном після недавньої служби в церкві.

— Куди це ви? — запитав у них Румцайс.

Вони сполошилися, але потім пивовар Куле видушив із себе:

— Та хочу повернути вершу поромникові, який живе за горою. Шпанігель іде віддати мельнику лопату. А Коритко просто так причепився, щоб подихати лісовим повітрям після свого кадила.

Чом би Румцайсові їм не повірити? Пропустив він їх дорогою повз себе, а сам подався додому. В печері було тихо, тільки вогонь на кострищі позирнув на Румцайса, коли той сів за стіл.

Манка на ту пору пішла в Їчин попитати на юшку корінців, які не ростуть у лісі.

Ціпісек грався з кремінцями над потічком.

Румцайс посидів якусь хвилину, коли раптом прибігла задихана Манка.

— Ой, Румцайсе! — кричала вона вже від десятого дерева. — Йшла я повз бондаря Фейфера, а він там збиває діжку, як хижу. Я в нього: «Нащо така здорова?» А він: «На рибу, яку Куле принесе з лісу!»

— Куле варить пиво рідке, а збрехав мені густо, — хитнув головою Румцайс.

А тут уже й Ціпісек біжить. Із долонь склав ставочок і несе в ньому рибку. Рибка тріпочеться, як на тривогу.

Румцайс тільки зиркнув на неї, так уже й знав усе.

— Це рибка-посланець, яку Волшовечек випускає, коли озеру загрожує біда, — мовив він.

— Це щоб ви йшли, — сказала Манка.

Подала вона Румцайсові пістоль, і вій разом із Ціпісеком вирушив до лісового озера.