Пригоди Румцайса

— Зараз побачиш, що це значить — скинути з мене капелюх! — промовив пан князь і засюрчав.

В ту ж мить од ратуші затупали чобітьми семеро стражників. Попереду біг бурмистер і кричав:

— Де це видано — скидати з пана князя капелюх! — І показав обома руками, звідки який стражник має хапати Мелузину.

Тільки ж Мелузина на стражників та бурмистра навіть не глянула, мовби то були сім купок бурякової гички. Вперлася вона міцніше ногами у землю і потрусила хусткою перед княгинею. Княгиню наче щось ухопило в обійми і відірвало від землі, роздимаючи кринолін. Закрутило її в повітрі і вже мало не понесло через ринок. Добре, що покоївки встигли схопитися за дротяний каркас криноліна і затримати княгиню.

Тут уже чаша терпіння пана князя перелилась через вінця. Простяг він руку, вхопив сурму, яку подав йому лакей Фріцек, і засурмив тривогу.

— Я тобі покажу крутити моєю княгинею, наче дзигою!

І засурмив знову. Полинув гучний, пронизливий звук аж до казарм у липовій алеї. Там відповіла князю інша військова сурма, почуло її військо і зразу ж вишикувалося. А їчинський генерал узяв театральний бінокль і подивився на ринковий майдан.

— Оце так, гнати проти однієї баби усе військо! Я сам скручу її в баранячий ріг на очах у пана князя.

Наказав він засурмити собі, щоб веселіше було на серці, і вирушив. Доїхав до ринку, вклонився княгині, а панові князю відрапортував:

— Для більшої слави війська я сам один скручу її в баранячий ріг!

Генерал зробив крок до Мелузини — і враз усе золото, яким він був обвішаний і обшитий, затрусилося на ньому від вітру. Тоді він гукнув до Мелузини:

— Ану маршірен марш з міста Їчина!

Та Мелузина вже почала свою вітровійну роботу. Віяла хустиною, віяла сорочкою з товстого полотна. Як фуркнуло, як повіяло на генерала!

— Рятуйте мене, ясний імператоре та всі його родичі! — вигукнув генерал і став, як укопаний.

Мелузина вимахувала хустиною, а збоку підвівала сорочкою. Але генерал був важкенький від золота, тож і стояв непорушно.

Але на ринку діялось таке, що аж страх.

Вітер повалив годинникаря Семерада і кравця Вейделечека.

Бабів перемішало, і кошики літали в повітрі, як бомби.

Вивіяло всю воду з басейну.

Димар на ратуші розсипався, мов його громом рознесло.

— Що занадто, того досить, — промовив, нарешті, Румцайс, який стояв разом з Манкою та Ціпісеком під галереєю і дивився, що витворяє Мелузина.

Підійшов він і сказав Ціпісеку:

— Говори весь час, куди вона повертатиметься.

На цих словах він ухопив Мелузину та й поніс. І куди Ціпісек показує, туди він і повертається, щоб віяло йому не в обличчя. А коли Мелузина дмухала просто в очі, Румцайс теж дмухав проти неї.

Манка бігла попереду і відчиняла всі двері аж на самий вершечок надбрамної башти. Притягнувши туди Мелузину, висадив її Румцайс на галерею і сказав:

— От звідси і вій собі та дмухай.

Втекти в інше місце з такої висоти Мелузина не могла, отож сиділа та дмухала. В Їчині все було спокійно, зате в Ржаголецькому лісі цілу ніч буки билися об дуби. Багато дерев поламало.

Румцайс слухав, слухав це та й каже:

— Грім і блискавка! Гарну штуку встругнули нам його величність разом із паном князем!

20. Як Румцайс підстрелив крижану пташку

Якось хотів Румцайс зарядити пістоль і бачить: в нього лишилося пороху ледве на один заряд. Набив він пістоль і сказав Ціпісеку:

— Піди-но, синку, до зброяра Галіржа по порох. Хай дасть тобі тричі пересіяного, той горить найкраще.

Манка дала Ціпісеку шкіряну торбинку, і він вирушив до Їчина. А по дорозі рвав малину і кидав ягоди собі в капелюх.

У крамниці зброяр насипав йому в торбину пороху, а Ціпісек зброяреві — малини в миску. Потім Ціпісек заквапився додому, бо Манка того дня варила на обід розбійницьку юшку, а він її дуже любив. Раптом помітив він пташку, якої в Ржаголецькому лісі досі не бачив. Здавалося, пташка була із криги — і колір такий, і пір'ячко. Крильцями вона не ворушила, а все ж таки літала.

Ціпісек гукнув до пташки:

— Гей, хто ти така?

Але пташка мовчки пурхала від куща до куща. І підлітала ближче й ближче до скель. Ціпісек навіть не помітив, як на нього війнуло свіжим вітром, і біг далі й далі за тією пташкою.

Раптом Ціпісека стьобнуло по очах ожиновою гілкою, і перед ним стала дивна жінка. Не стара й не молода, на голові — лляна хустина, на плечах — сорочка з грубого полотна. В руці вона тримала пташку і гостреньким, мов осока, голосом промовляла:

— Я Мелузина-завірюха, а це моя крижана пташечка. Вона показує мені, куди дмухати — вліво чи вправо.

— Авжеж, — відповів Ціпісек, не знаючи, що казати далі.

— Де живу, того не скажу! Але я тебе все одно туди відведу, — правила далі Мелузина.

— А я не піду, — відповів Ціпісек.

Мелузина дмухнула, і хлопця ніби штовхнула в спину чиясь дужа рука та й погнала до скель, де людська нога не лишає по собі й сліду. Хапався він за гілки, але Мелузина ламала їх у нього під руками. Хотів запам'ятати дорогу, але Мелузина засльозила йому очі. Кричав, але Мелузина свистом заглушила його голос. Зрештою Ціпісек сказав:

— Ну, я вже взявся за розум. Піду, куди хочеш.

Мелузина сховала крижану пташку в кишеню і пішла на крок попереду Ціпісека. А Ціпісек нишком надірвав шов на шкіряній торбинці, і звідти почала трусити тонесенька доріжка пороху аж до скель.

Нарешті Мелузина сказала:

— Сідай ось у цій печерці. Постережу я тебе, а далі видно буде.

Ціпісек простелив порожню торбинку з-під пороху та й сів собі. А Мелузина вмостилася надворі. На долоні тримала крижану пташку, щоб та дала знак, коли треба буде дмухнути на Ціпісека.

Дома тим часом чекали Ціпісека на розбійницьку юшку. Нарешті Манка сказала:

— Дивно, що Ціпісека й досі немає з Їчина. Може, з ним сталося якесь лихо.

— Піду пошукаю його, — мовив Румцайс і перевірив пістоль — чи заряджений він зеленим жолудем.

Пішов Румцайс і бачить — Ціпісека немає. Пошукав на імператорській дорозі, що веде до Їчина, на путівці через Ржаголецький ліс, а тоді подався навпростець поміж деревами. Але навколо — ні душі.