Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

— Але ж у цьому будинку жили кілька поколінь ваших предків, чи не так? Я не хотів би починати тут своє життя, зруйнувавши давні родинні узи.

На ключниковому обличчі відбилося хвилювання:

— Нам з дружиною це теж нелегко, сер. Але, правду кажучи, ми були такі віддані серу Чарльзові, що й досі не можемо опам’ятатись після його смерті. Нам боляче тут зоставатися. Боюся, що ми вже не житимемо спокійно в Баскервіль-Холлі.

— Що ж ви збираєтесь робити?

— Сподіваюся, сер, що нам пощастить почати якусь власну справу. Адже сер Чарльз не обминув нас своєю щедротою. А тепер, сер, з вашого дозволу, я покажу вам ваші кімнати.

Старовинний передпокій був обведений галереєю з поруччям і двома прогонами сходів. Моя спальня була в одному крилі з Баскервілевою, майже поряд із його дверима. Ці кімнати виглядали сучаснішими за середню частину, а яскраві шпалери й безліч свічок пом’якшили гнітюче враження, що склалося в мене відразу після приїзду сюди.

Проте їдальня на долішньому поверсі вразила нас своїм похмурим мороком. То була велика кімната з підвищенням для столу, за яким сидів господар, відокремлений однією сходинкою від тієї частини, де мали сидіти менш поважні особи. В одному її кінці була галерея для музик. Над головою в нас чорніли сволоки й закіптюжена стеля. Цілком можливо, що колись запалені смолоскипи, строкатий одяг гостей і бучні веселощі бенкетів пом’якшували похмурий вигляд кімнати, але зараз, коли тут під єдиною лампою з абажуром сиділи двоє джентльменів у чорному вбранні, їхні голоси лунали приглушено і настрій був не дуже веселий. Предки в найрізноманітнішій одежі — від єлизаветинського вельможі до дженджика часів Регентства — дивились на нас із довжелезного ряду портретів на стінах, гнітячи своєю мовчанкою. Розмовляли ми мало, і я зітхнув з полегкістю, коли обід скінчився й ми пішли до новенької більярдної викурити по сигареті.

— Правду кажучи, місце не надто веселеньке, — мовив сер Генрі. — До всього цього, гадаю, можна звикнути, але зараз мене тут усе гнітить. Нічого дивного, що мій дядько трохи нервувався, живучи на самоті в такому будинку. Ходімо, мабуть, спати; може, вранці тут відчуємо себе приємніше.

Перш ніж лягти, я відсунув завіси й визирнув у вікно. Воно виходило на травник перед парадними дверима. За травником гнулись од вітру високі дерева. З-за хмар, що мчали небом, виглядав місяць. У його холодному світлі я побачив за деревами зубчасті скелі й довгу смугу понурих боліт. Я заслонив вікно, переконавшись, що останнє моє враження анітрохи не суперечить першому.

Але дуже скоро виявилось, що це ще не все. Незважаючи на втому, я ніяк не міг заснути й крутився в ліжку, марно закликаючи до себе сон. Десь далеко церковні дзиґарі вибивали кожні п’ятнадцять хвилин, порушуючи мертвотну тишу в будинку. Але опівночі до мого вуха несподівано долинув чіткий, виразний звук, стосовно природи якого не могло бути й сумніву. То був жіночий плач — притлумлений, нестримний плач людини, чиє серце краялося від туги. Я присів на ліжку й почав уважно слухати. Плакали десь недалеко, — напевно, в самому будинку. З півгодини я чекав, увесь насторожившись, однак не почув більш нічого, крім дзвону дзиґарів і шурхоту плюща, що вився по стінах.

7. Степлтони із Мерипіт-Хавса

Краса свіжого ранку стерла з нашої пам’яті гнітюче, понуре враження, яке залишилося в нас обох після першого знайомства з Баскервіль-Холлом. Коли ми з сером Генрі сіли снідати, яскраве сонячне світло вже проникало у вузькі вікна з кольорового скла, вкриваючи підлогу барвистими відблисками. Темні дубові панелі бронзовіли в золотому промінні, й тепер важко було уявити собі, що лише минулого вечора ця кімната сповнювала наші душі таким смутком.

— Будинок тут ні до чого; ми, мабуть, самі винні! — мовив баронет. — Натомилися з дороги, змерзли, отож нам і видалося тут незатишно. А тепер ми відпочили, зігрілися, й довкола все теж повеселіло.

— І все-таки винен тут не лише настрій, — відповів я. — Ви не чули, наприклад, опівночі жіночого ридання?

— Дивно, але крізь дрімоту мені й справді вчувалося щось подібне. Якусь хвилину я вслухався в ніч, але ридань більш не було, тож я вирішив, що це, мабуть, мені приснилося.

— Ні, я дуже виразно чув їх і певен, що то плакала жінка.

— Треба негайно про це дізнатися.

Він подзвонив і спитав у Берімора, що то могло бути. Мені здалося, що бліде обличчя ключника ще більше зблідло, коли він почув запитання господаря.

— В домі лише дві жінки, сер, — відповів він. — Одна — посудниця, що спить у протилежному крилі. Інша — моя дружина, але можу вас запевнити, що вона не плакала.

І все-таки він нам збрехав, бо після сніданку мені випало зустрітися з місіс Берімор у коридорі, при сонячному світлі. То була висока спокійна жінка з грубими рисами обличчя і міцно стуленими губами. Але очі — червоні, з припухлими повіками — виказали її. Виходить, це вона плакала вночі; отже, чоловік мав про те знати. Але він усе-таки наважився сказати неправду, не злякавшись викриття. Навіщо він це зробив? І чому вона так гірко ридала? Чимось похмурим, таємничим віяло від цього блідого, показного, чорнобородого чоловіка. Він першим знайшов тіло сера Чарльза, і обставини цієї загадкової смерті нам були відомі лише з його слів. Невже це його, Берімора, ми бачили в кебі на Риджент-стріт? Борода принаймні в того незнайомця була така сама. Візник говорив про невисокого чоловіка, але це враження цілком могло бути помилковим. Як мені було довідатися правду? Звичайно, насамперед слід було відвідати поштмейстера в Ґримпені й запитати, чи передали Беріморові нашу телеграму у власні руки. В будь-якому разі я мав би про що повідомити Шерлока Холмса.

Сер Генрі після сніданку заходився переглядати папери, тож часу для поїздок у мене було досить. Залюбки пройшовши пішки чотири милі краєм боліт, я дістався врешті маленького, непоказного села, де мені передусім упали в око дві солідніші будівлі — заїзд та будинок доктора Мортімера. Поштмейстер, що водночас був і сільським крамарем, добре запам’ятав нашу телеграму.

— Звичайно, сер, — сказав він, — ми вручили телеграму містерові Берімору, як і було наказано.

— А хто її відносив?

— Мій син. Джеймсе, ти віддав містерові Берімору в Холлі телеграму минулого тижня чи ні?

— Так, віддав, тату.

— У власні руки? — спитав я.

— Ні, не у власні, бо він був десь на горищі; я віддав її дружині містера Берімора, а вона пообіцяла негайно передати йому.

— А самого містера Берімора ти бачив?

— Ні, сер, я ж кажу, що він був на горищі.

— Звідкіля ж ти знаєш, що він був на горищі, коли сам його не бачив?

— Ну, дружина, мабуть, таки знала, де він, — роздратовано втрутився поштмейстер. — Адже телеграму він одержав? А якщо сталася якась помилка, то нехай містер Берімор сам скаржиться.

Розпитувати далі було марно, отож мені стало зрозуміло, що Холмсові хитрощі нічого не дали й ми так і не дізнаємось, чи виїздив Берімор до Лондона. Припустімо, що так; припустімо, що він, — останній, хто бачив сера Чарльза живим, — першим вислідив його спадкоємця, тільки-но той повернувся до Англії. Що ж далі? Чи ним керує хтось інший, чи, може, він особисто має якісь підступні наміри? Навіщо йому переслідувати Баскервілів? Я згадав про дивну пересторогу, складену з газетних вирізок. Невже це зробив він? Чи, може, хтось інший, що намагається йому зашкодити? Єдине правдоподібне пояснення дав мені сер Генрі: мовляв, якщо Баскервілів пощастить відлякати від родового маєтку, то Берімори спокійно й затишно житимуть собі до скону. Але хіба це хоч трохи виправдовує ту тонку інтригу, що невидимими тенетами обплутала молодого баронета? Холмс сам сказав, що серед найхимерніших своїх розслідів він не пригадує іншого такого заплутаного випадку. Повертаючись додому похмурим, безлюдним шляхом, я молив Бога, щоб мій друг звільнився якомога швидше, приїхав сюди й зняв увесь цей тягар мені з пліч.

Несподівано мої думки перервав звук швидкої ходи позаду і голос, що окликнув мене на ім’я. Я обернувся, сподіваючись побачити доктора Мортімера, однак, на мій подив, за мною простував якийсь незнайомець. То був невисокий, худорлявий, чисто поголений чоловік років тридцяти п’яти — сорока з білявим волоссям, пісним обличчям і довгим вузьким підборіддям; на ньому були сірий костюм і бриль, через плече висіла бляшана ботанічна коробка, а в руці він тримав зелений сачок.

— Пробачте мою зухвалість, докторе Ватсоне, — мовив він, наближаючись до мене. — Ми тут люди прості й не звикли до церемоній. Ви, напевно, чули про мене від нашого спільного друга, Мортімера. Я Степлтон з Мерипіт-Хавса.