Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

— Вас легко впізнати завдяки коробці й сачкові, — сказав я, бо добре знав, що містер Степлтон — натураліст. — Але звідки ви мене знаєте?

— Я сидів у Мортімера, і він показав мені вас із вікна приймальні, коли ви саме проходили. Нам з вами по дорозі, тож я вирішив наздогнати вас і познайомитись. Гадаю, сер Генрі не дуже втомився після подорожі?

— Ні, дякую, з ним усе гаразд.

— Ми всі так боялися, що після сумного кінця сера Чарльза новий баронет не захоче тут жити. Важко вимагати від заможної людини, щоб вона живцем поховала себе в цій глухомані, але, гадаю, вам не треба розтлумачувати, як багато це важитиме для всієї округи. Сподіваюся, ця історія не надто перелякала сера Генрі?

— Ні, не думаю.

— Ви чули, звичайно, легенду про пекельного собаку, що переслідує рід Баскервілів?

— Так, чув.

— Страшенно забобонні люди тутешні селяни! Усі вони ладні заприсягтися, що бачили це чудовисько на болотах. — Він говорив, усміхаючись, але я прочитав у його очах, що він надає своїм словам серйознішої ваги. — Ця історія зовсім полонила уяву сера Чарльза, тож я нітрохи не сумніваюся, що саме через неї його спіткав такий трагічний кінець.

— Але як?

— Його нерви були такі напружені, що поява будь-якого собаки могла стати фатальною для його слабого серця. Мені здається, що тієї ночі він справді побачив якогось собаку в тисовій алеї. Я давно боявся, що з ним скоїться нещастя, бо дуже любив старого й знав про його хворобу.

— Звідки ви про неї знали?

— Від свого друга, Мортімера.

— То ви гадаєте, що за сером Чарльзом погнався якийсь собака і він помер зі страху?

— А ви можете інакше пояснити це?

— Ні, я не дійшов ще жодного висновку.

— А містер Шерлок Холмс?

Від цих слів у мене на мить перехопило подих, але незворушне обличчя і твердий погляд мого супутника свідчили про те, що він і гадки не мав захопити мене зненацька.

— Докторе Ватсоне, навіщо нам удавати, ніби ми не знаємо вас? — провадив він. — Чутки про вашого друга-детектива долинули й сюди, тож хіба ви можете славити його, самі залишаючись у тіні? Коли Мортімер сказав мені про вас, він не заперечував, що ви — той самий доктор Ватсон. А якщо вже ви тут, то виходить, що містер Шерлок Холмс зацікавився цією історією, і мені, природно, хотілося б знати, що він про це думає.

— Побоююся, що я не зможу відповісти на ваше запитання.

— Тоді дозвольте спитати, чи вшанує він нас своїми відвідинами?

— Зараз він не може виїхати з Лондона. У нього на руках інші справи.

— Шкода! Він міг би пролити трохи світла на те, що й досі для всіх нас покрито темрявою. Але ви теж ведете розслід, і якщо я можу хоч чимось вам прислужитися, звертайтеся до мене. Досить самого лише натяку, кого ви підозрюєте, як маєте намір чинити далі, і я, можливо, вже зараз допоможу вам якоюсь порадою чи підказкою.

— Можу вас запевнити, що я просто приїхав у гості до свого друга, сера Генрі, і не потребую нічиєї допомоги!

— Чудово! — мовив Степлтон. — Ви маєте слушність: обережність понад усе. Я справді заслужив такої відповіді за своє зухвальство і обіцяю вам більше не зачіпати цієї справи.

Ми дійшли до того місця, де праворуч від дороги відходила заросла травою стежка й вилася серед боліт. Ліворуч був високий, усіяний брилами пагорб, на якому за давніх часів видобували граніт. Крутий схил пагорба, обернений до нас, поріс папороттю та ожиною. Далеко на обрії курилися сірі хмари диму.

— Звідси стежкою недалеко до Мерипіт-Хавса, — сказав Степлтон. — Не пошкодуйте години на дорогу туди, і я матиму приємність відрекомендувати вас своїй сестрі.

Спочатку я подумав, що зараз мені слід було б повернутись до сера Генрі. Але потім згадав оту купу паперів, яка громадилася в нього на столі. Тут я нічим не міг стати йому в пригоді. Тим паче, що Холмс просив мене приглянутися до сусідів, які живуть на болотах. Я прийняв Степлтонове запрошення, й ми вдвох пішли стежкою.

— Чудові місця ці болота, — говорив він, озираючи хвилясті обриси зелених пагорбів, над якими здіймалися химерні гребені гранітних скель. — Вони нам ніколи не набриднуть. А які таємниці вони бережуть! Безмежні, глибокі, загадкові!

— То ви їх добре знаєте?

— Я живу тут лише другий рік. У цих краях мене, напевно, мають за новачка. Ми перебралися сюди невдовзі після приїзду сера Чарльза. Але я із своїми зацікавленнями вже встиг обнишпорити кожен закуток, тож гадаю, що нині мало хто знає ці болота краще за мене.

— Хіба це так важко?

— Дуже важко. Погляньте, наприклад, на оту широку долину з химерними горбами. Чи помітили ви на ній щось незвичайне?

— Цією долиною добре скакати верхи.

— Цілком природно, що ви так думаєте, але ця помилка багатьом коштувала життя. Бачите, скільки на ній ясно-зелених острівців трави?

— Там, напевно, кращий ґрунт?

Степлтон засміявся.

— Це величезна Ґримпенська трясовина, — мовив він. — Один необачний крок — і людини або тварини нема. Я буквально вчора бачив, як туди заблукав якийсь поні. Він, звичайно ж, загинув. Я бачив, як голова його довго стирчала з трясовини, але врешті-решт і її засмоктало. Туди навіть у засуху не варто ходити, а після осінніх дощів — крий Боже потикатися. О, Святий Юрію, ще один нещасний поні!

Серед зеленої осоки крутилося й борсалося щось темне. Потім у траві майнула болісно витягнута шия й понад болотом розлігся страшний крик. Я похолов з жаху, але нерви мого товариша були, мабуть, міцніші.

— Кінець! — мовив він. — Затягла трясовина. Це вже вдруге за останні два дні, а скільки їх іще загинуло! Ходять туди з літа до самісінької осені, поки не потонуть. Недобре місце оця Ґримпенська трясовина.

— Але ви кажете, що пробиралися туди?

— Так, там є одна чи дві стежки, якими спритна людина може пройти. Я відшукав їх.

— Але навіщо вам ходити до такої страшної трясовини?

— Бачите оті пагорби вдалині? Це справжнісінькі острівці серед непролазної драговини, яка поволі оточила їх зусібіч. Там є такі рідкісні рослини, такі метелики — лише зумійте туди потрапити!

— Колись спробую.

Степлтон здивовано поглянув на мене.

— Заради Бога, облиште навіть думати про таке! — сказав він. — Ваша смерть буде на моїй совісті. Назад ви не повернетесь, вірте мені. Я сам ходжу туди лише тому, що запам’ятав багато дрібних прикмет.

— Стривайте! — вигукнув я. — Що це?

Тихе, протяжне, невимовно сумне виття розляглося над болотами. Ним сповнилося все повітря, але сказати, звідки воно долинуло, було неможливо. З невиразного скімління воно помалу обернулось на глухий рев і знову послабшало до сумного, стражденного стогону. Степлтон здивовано глянув на мене.

— Дивні місця ці болота! — сказав він.

— Що це за звуки?

— Селяни кажуть, що це виє собака Баскервілів, коли шукає здобичі. Я вже чув його разів зо два, але не так голосно, як сьогодні.

Похоловши зі страху, я обвів поглядом широчезну долину, вкриту зеленими купинами очерету. Ніщо не порушувало її мовчання, окрім двох круків, що гучно крякали, сидячи на гранітному стовпі позаду нас.

— Але ж ви вчена людина. Хіба личить вам вірити в такі дурниці? — спитав я. — Як ви самі пояснюєте цей дивний звук?